Реклама. ООО «ЛитРес», ИНН: 7719571260.
«Нарис історії українського народу» Михайла Грушевського як твір, що формував ментальність українця модерного часу
До історії «Нарису історії українського народу» Михайла Грушевського
Передмова до першого видання
І. Сучасна українська колонізація та її історичні зміни; географічні умови; український етнічний тип
ІІ. Загальні риси української історії. Розселення українських племен
ІІІ. Культура й побут
ІV. Торгові зносини; початок державної організації; літописна традиція про початок Київської держави
V. Київська держава в ІХ і Х ст. – процес утворення
VI. Київська держава в ХІ і ХІІ ст. – процес розкладу
VII. Князівства-землі ХІ—ХІІІ ст. Галицько-Волинська держава ХІІІ—ХІV ст
VIII. Політичний і суспільний устрій, право та культура ХІ—ХІІІ ст
ІХ. Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського й Польщі (ХІV – ХV ст.)
Х. Українські землі у ХV – ХVІ ст.; збирання українських земель Польщею
ХІ. Суспільна й культурна еволюція. Привілейовані стани
ХІІ. Селянство
ХІІІ. Міста. Релігійно-національний і культурний рух ХVІ—ХVІІ ст
ХІV. Козацтво – його походження й розвиток
ХV. Козацтво й козацькі війни до 1648 р
ХVІ. Хмельниччина
ХVІІ. Устрій і відносини, створені Хмельниччиною
ХVІІІ. Події по смерті Хмельницького (1657–1663)
ХІХ. Смути 1660–1680 рр
ХХ. Відносини кінця ХVІІ ст
ХХІ. Соціально-економічний процес у Східній Україні ХVІІ—ХVІІІ ст
ХХІІ. Повстання Мазепи й перше скасування гетьманства
ХХІІІ. Останні гетьмани
ХХІV. Ліквідація старого устрою Гетьманщини
ХХV. Правобережна Україна
ХХVІ. Західна Україна
ХХVІІ. Занепад національного й культурного життя у Східній Україні
ХХVІІІ. Українське відродження в Росії
ХХІХ. Українське відродження в Австро-Угорщині
ХХХ. Сучасний стан українства в Австро-Угорщині
ХХХІ. Сучасний стан українства в Росії
ХХХІІ. Останні десятиріччя
«Очерк истории украинского народа» – особлива праця у творчості Михайла Грушевського. Крім неї, лише в «Ілюстрованій історії України» науковець подав синтетичну тисячолітню історію України як суб’єкта історичного процесу, а не частини «русского народа», від давніх доісторичних часів і постання князівської держави до новітнього часу – початку ХХ століття. Михайло Грушевський дивився на «Нарис» як на концентрований образ багатотомної «Історії України-Руси», зреферований до розміру однієї книжки. Не випадково серед рекомендованої літератури наприкінці кожного розділу, у половині випадків зазначена лише «Історія України-Руси» того-таки автора. «Очерк истории украинского народа» ніби виконував функцію реклами для читача, якого цікавив повніший виклад історії України спеціального наукового характеру. «Історію України-Руси» Михайло Грушевський писав від 1898 до 1934 року й устиг довести лише до часів гетьманування Івана Виговського й Гадяцької угоди 1658 р. Науковець ніби відчував, що велику «Історію України-Руси» йому не вдасться закінчити ХХ століттям, тому у другому, третьому та четвертому виданнях «Очерка» намагався доповнювати фактаж саме за ХVІІІ—ХХ століття, залишаючи незмінним матеріал від найдавніших часів до середини ХVІІ ст[1]. Авторові йшлося про те, щоб історичну частину викладу допасувати до тогочасної політики, тому до книжки він додав розділ «Останні десятиріччя», який мав суто суспільно-політологічне, а не науково-історичне спрямування.
Для нас сьогодні цікаво те, що Михайло Грушевський в «Очерке» постає як історик нового часу українського життя. Він подає канву розвитку цієї історії, яку потім повторив в «Ілюстрованій історії України», в енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем», а головне – у передових статтях у журналі «Україна» та «За сто літ» у 1920-ті роки. Михайло Грушевський заклав канон української історії ХІХ ст., який згодом ліг в основу всіх пізніших курсів української історії, що їх написали з позицій української історичної схеми вітчизняні вчені спочатку на еміграції, а потім, після 1991 року, уже в незалежній Україні.
.....
По-справжньому революційним був виклад Михайла Грушевського про козацький період нашої історії. І в цьому сегменті відмінних від російських інтерпретацій минулого було куди більше для свідомісного росіянина, бо стосувалися вони російсько-українських взаємин, які набували наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. дражливих форм. Підданих російської держави російські підручники з історії привчали до думки про возз’єднання колись спільної князівської давньоруської держави під скипетром московського царя. А український історик незвично писав про постання внаслідок Хмельниччини автономної української (козацької) держави. І в цьому Михайло Грушевський просував для сприйняття нову ідею, що держави на східнослов’янському просторі бувають двох видів – класичні монархічно-абсолютистські, як Московщина (Росія) та Туреччина (Османська імперія), або шляхетсько-монархічні, як Польща (Річ Посполита), чи напівсуверенні з автономістсько-федералістичною залежністю від перших. Однак ці утворення варто вважати теж державами. І такою автономною державою було Військо Запорозьке з гетьманом на чолі. Фактично Михайло Грушевський уже сто років тому висловив думку про полівасалітетне становище буферних держав зони між Європою та Азією, зараховуючи до них Молдавське володарство, Трансильванію й Семигород та українську козацьку державу. Це переконання було частиною суспільствознавчої історіософії науковця, для якого федералізм – це не бездержавність, а щабель до здобуття з часом повної державної незалежності. І цю думку він прищеплює «Очерком» читачеві.
Михайло Грушевський в «Очерке» пише, що Переяславська угода 1654 р. України з Московією – це помилка Богдана Хмельницького, а не славний, століттями сподіваний апофеоз нібито віковічних прагнень українського народу під царя «восточного православного». Тимчасова угода по ста роках тривалої боротьби за збереження козацької автономії стала фактом ніби одвічних прагнень українців розчинитися в загальноросійському морі. Насправді козацька еліта свідомо цю державу будувала й ставилася до неї як до священної цінності, хоч і викристалізувалася вона надто пізно й зненацька під впливом обставин. Михайло Грушевський писав: «Ідея автономної української держави, замкненої української території тільки починала формуватися в головах українських лідерів, але фактично вже кілька років Б. Хмельницький був головою держави, що обіймала східноукраїнські землі та жила цілком самостійним життям»[10].
.....