Читать книгу Fata morgana - Михайло Коцюбинський - Страница 1

Коли Андрiй Волик проходив повз головний будинок погорiлої сахарнi, з стiн руїни з галасом знялось вороння, а всередину з лоскотом посипались тиньк i цегла. Хоч сахарня давно вже закинена, розсипалася i заросла травою, в порожнiх будинках її раз у раз вчувався шум, немов гомiн машин i робiтникiв лишився на старому житлi. Минаючи купи битої цегли, бiлi плями вапна, напівприкритi молодими бур'янами, гнилi трухлявi жолоби i чорнi дiри – вiкна, з яких немов щось виглядало, Андрiй згадував колишнє. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очi картину шумливого життя фабрики, i вiн бачив себе коло вагонеток з цукром або бiля апарату. Тодi вiн брав тринадцять карбованцiв на мiсяць!..

– То були часи, пане добродзею! – казав вiн уголос до себе i гладив бiлого вуса.

Андрiй прямував до старого в'яза, що рiс на вершечку горба. Звiдти злазили з горбка униз фабричнi будинки.

Вправо од нього грав на сонцi срiбними брижами ставок, немов риби купались в ньому, а за ставком, на другому горбi, ховалася в деревах церква. Ззаду, за в'язом, лежала долi широка й зелена лука, порiзана закрутами рiчки. Верби й верболози сiрозеленим туманом котилися по луцi i закривали подекуди воду. На виднокрузi, в далеких околишнiх селах, бiлiли дзвiницi.

Був сонячний ранок провiдної недiлi. По церквах дзвонили. Далекi дзвони гучали в ясному повiтрi, тихо i мелодiйно, i здавалося, що то дзвенить золото сонця.

Андрiй поглядав на розваленi кам'яницi i радiсно хитав головою.

– Га! вже воно так довго не буде!.. вони як вiзьмуть у свої руки, то швидко пустять пару!

"Вони" – були нiмцi чи чехи, а може й євреї, що перед шiстьма роками приїздили оглядати згорiлу сахарню. Хоч потому нiхто вже не цiкавився руїнами, Андрiй не покидав надiї, що ось-ось не видко як наїдуть пани, усе полагодять i пустять фабрику.

Ну, а тепер вiн певний, бо панський пастух Хома Гудзь шепнув йому то ту новину. Хома хоч ходить бiля товару, та все ж ближче до панiв, бо треться коло них. Буде фабрика, буде!..

Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловiковi: заробити нема де, землi зроду не було, комiрне плати, кругом злиднi, а їсти мусиш! Та! велике щастя – латочка землi!.. Крутиться один з одним на своїй скибцi, а сам ходить чорний, як земля… а їсть не краще за того, що нiчого не має… Хазяї!..

Андрiй з презирством чвиркнув крiзь зуби. От фабрика, то вже щось iнше. Не страшна тобi анi посуха, анi дощi. Робота чиста, рiвна. Прийде термiн – бери грошi…

I вiн тодi пив пиво… На готовi. Чисте, золоте, холодне пиво… Тьфу! слина котиться… Думка була: пiдросте Гафiйка, найметься на фабрику. Де б вона заробила стiльки?!. I швидше вiддалася б. Авжеж… Таже то гурт, знайшовся б такий, що б посватав. Апаратчик або й слюсар… Нехай стара не дурить голови нi собi, ані дiвцi: хазяйський син не вiзьме убогої, – не такий свiт тепер. Авжеж…

Його думки пливли далi. Такi легкi, такi прозорi, мов весняне повiтря. Нема руїн. Скрiзь новi будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, цiле пекло роботи. Все рушається, живе, все таке принадне. I вiн чує силу у своїх руках, а в ротi має смак холодного пива…

Останнi дзвони завмерли в повiтрi. З церкви виходять. З гори аж до греблi суне поволi хмара народу. Гупають сiльськi чоботи, лопотять пiдтички i трiпотять на вiтрi стрiчки дiвчат.

Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистiй сорочцi, в старенькiй свитцi. Андрiй не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущенi додолу очi й затисненi губи. Ми хоч бiднi, але чеснi. Хоч живемо з пучок, проте й для нас є мiсце в церквi. Коло неї Гафiйка. Наче молода щепа з панського саду. У Андрiя пiд вусом блукає усмiшка. Вiн знає, що в селi немає кращої дiвчини. Сiмнадцятий рiк пiшов з пилипiвки.

– Га-га-га! Ось де вiн править службу божу. Здоров!

Грубий голос йде знизу, й старий безвусий вид панського пастуха Хоми Гудзя виглядає з-за похилого баркану.

– А ви ж думали – де? Дай, боже…

– На дiдька б лисого сидiв я тут – вже краще у Менделя… Сучий син привiз свiже пиво, коли не бреше… Я таки казав йому – бодай тобi, кажу, така болячка у печiнки, i твоїй Сурi, i всьому кодлу твому…

– От купiть, тодi й розкутаємо, яке воно…

– Бодай ви всi повиздихали по такiй правдi, як держите свiже пиво… А що, думаєте, не куплю? Ходiм, вип'ємо, бий його трясця…

– Але купите? А з волами ж – як? сам пан догляне?

– Хай вони виздихають йому до ночi… Вiн думає, сто сот крот, що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не дiждеш… Щось маю казати вам…

– Ну, ну?

– Приходьте з полудня до Менделя, тодi скажу…

– Ну, ну!

– Побалакаємо, нап'ємось пива, стонадцять… – Кінець фрази згинув за тином.

* * *

Андрiй поспiшавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була рання весна. Сiрозеленi поля лягали з обох бокiв. Над шляхом бiлiла його халупка, мов йшла кудись з села i зупинилась спочити. По дорозi тяглись люди з цiпками, з клунками. Ось Гафiйка винесла одному води. Стали й розмовляють. Знов надходить купка… Ще рядок… Проходять та й проходять. А той стоїть. Еге-ге! Та ж то цiлий ключ журавлиний. Iдуть та й iдуть. Десь у Таврiю, або на Кубань. От тобi й хазяйськi сини, хлiбороби… Своя земля просить рук, а вiн знявся та й… А що ж робитиме один з другим на своїй латочцi? Намножилося їх. Нема на вас вiйни або холери. Однi з села, а другi в село, як отой Марко Гуща, що недавно привели в село, як рештанта… Брав, пане добродзею, в Адесi на фабрицi сiмнадцять карбованцiв у мiсяць i почав бунтувати. Мала, каже, плата, багато роботи, не хочемо, каже, своїми мозолями пузанiв збагачати. Начальство йому одно, а вiн йому друге… Ну, не хочеш, то маєш: попарили нагаями та й гайда додому пiд калавуром… Та я б такому бунтаревi…

А той стоїть… З ким це вона забалакалась? Либонь Прокiп Кандзюба? Таки вiн. Он вийшла на порiг Маланка та й сховалась назад… Хай дiвка постоїть з хазяйським сином… Гляди, щоб не засватав. Ха!.. Аякже!..

Андрiй пiдiйшов до хати. Крива, похилена халупка, з чорною стрiхою i бiлими стiнами, стояла помiж закинутих, з забитими вiкнами осель, колись побудованих фабрикою для робiтникiв, i здавалась чимсь живим i теплим серед холодних мерцiв. Бiля хати сiрiли скопанi грядки, од ворiт до порога вела стежечка. Зате сусiднi городчики були повнi смiття i грузу; необроблена земля їжилась торiшнiм бадиллям, i на чорних руїнах завжди сидiло вороння.

Андрiй застав Маланку покiрливу й ласкаву, як завжди по службi божiй. Значить, вона лаятиме його сьогоднi не так, як в будень, а з солодкою усмiшкою i нiжними словами. Поглядаючи скоса на щiльно стуленi жiнчинi вуста, вiн з побiльшеною жвавiстю скинув з себе свиту i розсiвся на лавi, як пан. Га! Хiба вiн не господар у своїй хатi! Проте Андрiй плекав таємну надiю, що все минеться якось i жiнка не зачепить.

Та саме в той мент, здiймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком.

– Нанявся?

"О! таки починається!" – подумав вiн, але удав невинного.

– Що?

– Чи нанявся в економiї, питаю?

Ач, невiрна баба: i знає, що не був я там, а питає.

– Ат, дай ти менi спокiй з тою економiєю… не те у мене на мислi тепер. Он, казав Гудзь швидко сахарню будуватимуть.

– Слухай, серце. Гудзя, слухай, Андрiйку… якраз почепиш торби, та й менi доведеться…

Вона стулила сухi губи i зняла очi до стелi! Що ж! вона мовчить, бо у свято грiх лаятись, але коли б усiм тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь з неї? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав вiн заробiток? Що вони мають, чим живi? У неї вже руки посохли від працi, вона вже жили з себе висотала, аби не здохнути, прости господи, з голоду…

I вона совала йому перед очi сухi i чорнi, немов залiзнi, руки, голi до самого лiктя.

Бо чоловiк не заробить, ой не заробить, серце моє. Вiн думає про пиво, а про те нi гадки, що…

I пiшло. Вона йому вичитувала, вона його сповiдала, вона кропила його, пiдкурювала i садила чортами так обережно, так делiкатно, як тiльки можна було в недiлю, по службi божiй, а вiн, червоний, немов варений рак, спочатку мовчав, а далi й собi почав верещати тонким i надiрваним голосом.

Врештi перемiг.

– Тьху, тьху, тьху! Тричi тьху на твою землю! Хай вона тобi западеться! Не наймуся я й не буду в землi ритися. Вона витягла з мене усi сили та й пустила на старiсть голого. Тьху, ще раз тьху на неї…

Тодi Маланка стала, як стовп i зняла руки до неба.

– Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на колiна та цiлуй її…їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоловiче…

Вона стала бiла, як бiль i справдi налякалася.

Хмару розбила ластiвка. Вбiгла Гафiйка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матiр'ю звiрятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджiлка вкинула в хату щось таке, вiд чого бiлi стiни пiд низькою стелею осмiхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитцi, i козаки з червоного паперу, налiпленi на стiнах, узялися в боки.

– Мамо, давати обiдати?

– Давай, давай, Гафiйко… – Маланка зразу одiйшла. – Та чого ти крутишся по хатi, мов дзига? Так i миски поб'єш. I в церквi усе крутилася та оглядалася…

– Та його не було в церквi.

– Кого – "його"?

– Та то я так…

– Що тобi, дiвко, сьогоднi: мало борщу не перекинула.

– Страх, розказує, яке дiялось: народу, каже, як на вiйнi, сила-силенна…а кiннi наступають, душать."Розходьтесь", гукають. А тi: "Не пiдемо, давай нам наше… ми за правду".

– Та хто розказує?

– Марко… недавно прийшов з Адесу…

– Гущин? Кажуть – пiймавсь на злодiйствi, посидiв у тюрьмi та й привели сюди на втiху старому батьковi.

Гафiйка спалахнула.

– Брехня! То люди брешуть. Вiн нiчого не крав, от їй же богу!

– Та цить же ж бо! – гукнув Андрiй. – Яке там злодiйство! Менi урядник розказував, як я ходив на пошту. Вiн, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмi гнити, а не на волi бути…

– Та їх там, тату, кривдили…

– Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що вiн тут ману пускає та книжки людям читає – зараз руки назад та й до врядника.

– Оце напалися… не знають самi за вiщо…

– А тобi що? Ти менi з ним – гляди – не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то…

Але вiн не скiнчив: саме в той мент, як Гафiйка нагнулася, щоб вийняти з печi горщик, з-за пазухи висунулась в неї книжка i впала додолу. Гафiйка покинула горщик, вхопила книжку i, вся червона, з очима, повними слiз, прожогом вибiгла в сiни. Андрiй перевiв здивований погляд на Маланку.

Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в недiлю не можна лаятись, i свiтила до чоловiка зеленими очима.

Андрiй мав гарну присмаку до недiльного обiду, тим бiльш, що скiльки не кликали Гафiйку їсти, вона не ввiйшла вже до хати. На думцi про Гущу старi помирились.

* * *

Ну, дав бог недiлю, можна спочити. Маланка сiла на призьбу i поклала на колiна руки. Андрiй кудись подався; Гафiйка на музиках, а в хатi сумно.

Сонце стоїть низько, так у три чоловiка до землі; порожнi й обдертi халупки кидають кострубатi тiнi. Курна дорога з-пiд Маланчиних нiг бiжить у поле. Навкруги пусто. Челядь гуляє на майданi: старi гомонять пiд ворiтьми, а в Маланки звичайнi гостi – думи.

Ох, боже, боже, трошки того вiку, а як важко його прожити. Андрiй знов не нанявся. Отак щороку. Легкого хлiба шукає. Всю, каже, силу дурно оддав землi, бiльше не хочу. Знов буде рибку ловити… на пошту побiжить, як пан пошле, зайця пiдстрелить. Люди жнуть або косять, а її Андрiй iде стежкою, ремiнна торба через плече, бриль на потилицi i цiпком вимахує…

Курить щось по дорозi. Що воно бiжить так прудко? Ага, либонь панич Льольо з сусiдньої економiї у гостi їдуть до двору. Авжеж. Он i панна Тося… i горбата панна Ганна i панич Петрусь. Рябi конi рвуть з копита, в хмарi куряви смiються молодi обличчя, кивають до неї. Маланка встає, низько вклоняється, немов образам, i дивиться услiд, як клубочиться за бричкою позолочений сонцем пил.

Всi вони зросли при нiй, на її очах. I раптом дух смачного, ситого борщу вiйнув на неї звiдкись. Вона їла такий борщ, як служила у панiв. Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплi. Маланка сiдає i знов кладе чорнi руки на колiна. Он де вони почорнiли отi руки: на роботi у панiв. Як їй було вiсiм рокiв, помер батько, а на дванадцятому вона вже нiкого не мала, опрiч хазяїв. Пiсля матерi лишилась стара скриня, двi-три дранки i латаний кожух. Та й тiльки.

Спочатку вона пам'ятає себе чорною, вiчно в сажi, коло панських свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посуду, а її била панi i зачiпали паничi. Потому звелiли їй варити їсти челядi, i вона варила, аж стала старою дiвкою. Тиха, покiрлива, всiх слухала i плакала по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачає силу i нiхто не сватає її. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити їсти цiлому табуновi пажерливої челядi. Навкруги була земля, така чорна, пухка, родюча, повеснi пишна, восени багата, а нiхто не кликав її на ту землю, нiхто з хазяйських синiв не схотiв зробити її господинею. Потому вiддалася за Андрiя. Як це сталося, що вона пiшла за нього, вiчного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навiть власної хати, не то що землi – i досi не знає. Прийшли злиднi до злиднiв, а з них виросла бiда. Наче знала, бо так плакала на весiллi.

З одного боку спiвають свашки, з другого дружки, а в хатi мов в улику, у вiкна дивиться челядь…

А їй пiдкотилося щось пiд горло, душить її, i вона б'ється головою об стiл, голосить i миє сльозами тодi вже чорнi руки. То доля її плакала тодi.

– Агуш, треклятi… Агуш-ша!

Маланка скочила з призьби i пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на грядках i, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пiр'я. Жовтi курчата розкотились по грядках, мов горох. Налякане заколотом, знялось з сусiдньої стрiхи гайвороння i било крилами над обсипаною стрiхою.

Маланка заспокоїлась і знов сiла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче.

Еге, десь Гафiйка забарилась на музиках. Хай погуляє дитина. Тiльки їй волi, поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сiль в оцi. Казала ковалиха, "водять Гафiйку, немов панянку, у службу не дають – багатирi знайшлись"… Бодай тобi, прости господи грiха, стiльки болячок, як у нас злиднiв. Добре тобi казати, як у тебе повна хата дiвок, а у мене одна, як душа. Тiльки й потiхи на старiсть. Виняньчила, виплекала, мила й вичiсувала, а тепер оддай людям. Мало ще мною люди поневiрялися, всю силу забрали, всю кров виссали, а тепер ще дитину оддай їм… Не дочекають…

Не таку вона їй долю готує, вона оддасть її замiж. За хазяйського сина. Дiвка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на неї. Посватає Прокiп, тож вiн пiшов у Таврiю, щоб було чим весiлля одбути… Восени старостiв зашле, вона вже бачить, що, куди й до чого…

Перед очима в Маланки встала левада – зелена, весела, над рiчкою… Вони з Гафiйкою плоскiнь беруть. Така гарна молодиця з Гафiйки. Голова пов'язана хусткою. Бере вона плоскiнь i виспiвує. У колисцi дитина спить. Прокiп привiз ячмiнь, стiжок складає. I так їй весело, старiй, так легко, наче вона помолодшала. Стоять городи, мов у вiночку. Капуста в головки звивається. Квасоля вже пожовкла, вiтер шумить помiж високими макiвками, гарбузи розляглись, як годованi кабани, а картопля зародила, аж гич сплiтається. То її чорнi руки походили тут, кожен бурячок, кожну цибульку сама вона поклала в землю, сама i збере, як дасть господь дiждати. Тепер вона господиня. Не на своєму – так на доччиному. Хоч на старiсть дiждалась. I вона справить собi червонi чоботи, м'якi, козловi, з китицями, як у ковалихи. Вiдколи вона вiддалася – от уже чи не вiсiмнадцять рокiв минуло – не перестає вона мрiяти про такi чоботи, щороку складає грошi, але грошi розтечуться на щось iнше – i чобiт немає. Узути такi чоботи i бiлу намiтку та пiти до церкви. I щоб так поховали.

– Сидите собi? З недiлею будьте.

Маланка здригнулася. Ага! то ковалиха.

– Атож! i ви будьте здоровi… Дав бог святечко – святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: маєш будень – роби, а в недiлю й з-пiд пазурчика не виколупай, бо й то робота… Лежи, сиди i не кивнись…

Маланка була солодка. Вона мала таку усмiшку, наче розмовляла з панами у дворi.

– А я оце з музик. Тiльки вже й нашого – що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафiйка усе гуляє та й гуляє з тим одеським паничем – не знаю, чи правду про нього люди розказують – з Марком Гущею. Все в парi та в парi, немов голуб'ята… Сказано, молодощi. Бувайте ж здоровi…

Маланка все солодко осмiхалася, хоч душа в неї сичала.

"Ач, гладуха – трясе салом, розносить поговiр!" – проводила вона ковалиху неприязною думкою. I їй чогось згадалась ранiшня сцена з Гафiйкою.

На вулицi тимчасом росли тiнi.

Попiд тинами грались дiвчатка у посмiтюхи: малi босi ноженята пiдкидали порох – три рази в один бiк, три рази в другий. I здавалося, що у поросi грається табун горобцiв. Далекi поля рожевiли. 3 низин летiли в село бусли i поблискували бiлими крилами. Весняний вечiр навiвав думи.

"Яка ти розкiшна, земле, думала Маланка. Весело засiвать тебе хлiбом, прикрашать зелом, заквiтчать квiтами. Весело оброблять тебе. Тiльки тим недобра, що не горнешся до бiдного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бiдного приймаєш лише в яму… Але пождiть, пождiть! Ще дочекають нашi руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки… Подiлять тебе, земле, ой подiлять. Як вони наїдуть – так i подiлять. Не дурно йде чутка, вже воно щось є… I моєму дадуть… Годi тодi рибку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, "пане добродзею", до плуга… Ох, боже, боже, хоч на старiсть зазнати того щастя – дитину свою вивести в люди…"

А на вулицi починався рух. Бiгли дiвчата, молодицi, дiти, з цiпками, з хворостинами. Лопотали пiдтички, гупали босi ноги, брехали сколошканi собаки. "Степа-ане!.. бiжи вiвцi вилучати!"… "Бiжи сама-а!.." – "Мати казали тобi, бодай-бись луснув!"… "Тато казали тобi, – щоб ти скрутилася-а-а!.." "Наших шестеро, гляди, Марiйко!"…"Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб'ю!"… – "Що-о? Де-е? Тю-у -га-а!.."

Сонце сiдало червоно. Вiкна горiли, як печi, стiни халуп стали рожевими, по бiлих сорочках розлилось червоне свiтло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здiймалась до неба, врештi, сонце пiрнуло в неї i розсипалось рожевою млою. Звiдти доходили якiсь тривожнi звуки, немов дiти плакали або десь цiпи гупали на току – i раптом овеча отара залляла вулицю i сколихнула повiтря нескладним беканням. Жива маса овечих тiл терлась вовною, тремтiла i колихалась, як драглi; цiлий лiс тонких нiжок замигтiв перед очима, голi дурнi морди розкривали пащi серед рожевої куряви i плакали: "бе-е-е… ме-е-е…" В рожевому туманi, мов тiнi, сновигали люди, з'являлись i щезали неяснi обриси хат, в морi овечого лементу гинули всякi звуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорниш чабан, високий, ще бiльший од непевного свiтла, немов мiфiчний бог, ляскав з пуги i кричав диким, грубим голосом, покриваючим усе:

– Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!..

Вже нiчого нема на вулицi, все щезло, як сон, пил потиху сiдає на землю, а вечiрнє повiтря все ще тремтить живим акордом завмираючих звукiв.

На землю глянули тихi зорi.

* * *

Синi стiни, в кутку бебехи, залитий пивом стiл. Тiсний ванькирчик в Менделя.

– Не морочте менi, Хомо, голови – кажiть зараз: буде фабрика? Кажiть – буде?

Пиво пiниться в зелених склянках i шумить в головi.

– Таже сказав, що буде.

– О! о! А нащо ж ви радите оддати Гафiйку в найми?

– Раджу. Однаково пропаде дiвка. Наїсть, нап'е вдома, тобi ж гiрше буде… А їй одна доля: у наймах. Думаєш – возьме хто бiдну? Посивiє дiвкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж одведеш в Ямище до економа: добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя.

– Не кажiть менi про те, не люблю. Я й в мислi не мав такого.

– Наймай, Андрiю.

– Облишiть, Хомо. Краще пиймо.

– Чого ти чванишся? Старцi, злиднi, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться… Кажу, наймай, каятимешся потiм.

– Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву.

Андрiй почервонiв i встав з-за столу.

– Сиди… Може, не правда? Ти думаєш, що ти людина? Собака. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.

Гудзь поклав Андрiєвi на плечi свої здоровеннi руки i посадив. Потому наблизив до нього свiй безвусий червоний од пива вид, од якого пашiло жаром.

– Ти не крути… Ти менi кажи: скiльки лiт прожив? П'ятдесят? Доживаєш вiка? А де ж твої молодi лiта, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолi показуєш? Покажеш ще й горб… Цiлий вiк з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузi йди! Наша доля така – робiм i грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш – Хома перед тобою? – Худобина. Як став змалечку бiля товару, так i досi. Цiлий вiк з худобою, сам худобиною став. Цiле життя хвости бачив замiсть людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купi гною й здохну. Я забув, як його у хатi сплять, стонадцять чортiв йому у хвiст! Сорочка на тобi зашкарубла, як кора на деревi, штани умазанi в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обiдати, кожне од мене нiс верне – смердить. А ти гадаєш – пахне? Тiкаю од людей – до волiв тiкаю. З волами розмовляю… Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають… та ревуть, та хвостами одвертають. Тiльки в мене й розваги. А ти думав – жiнка до мене заговорить та ще й пригорне… дiти защебечуть… своя хата зогрiє. Ха! За тими волами я посивiв парубком, побила б їх морока. Тепер тiшся на старiсть, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов'я! Щоб вiн головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма… Бодай…

– Гей, чого кричиш, чоловiче, чого лаєшся?

– Га? Лаюся чого? на душi легше… як нахмариться там – вилаюсь i легше… якби не лаявсь – згорiв би. Таку злiсть в собi почуваю, аж душа пашить… як запече, як запече – так узяв би в руки довбню та й перебив би усiх. Ходив би од хати до хати – та й по головi, та й по головi. Одного за те, що п'є людську кров, а другого – що не боронить. А потому пiдпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвiялось, щоб тiльки лишилась гола земля та ясне сонце…

Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю, очi його дивились кудись поза стiни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Вiн аж тремтiв. Потому раптом зiв'яв, опустився на лаву i душком випив пиво.

Андрiя взяло за живе. Вiн теж хотiв, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним: отут, в тiсному ванькiрчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой, нi…

– Я так мiркую, Хомо, коли чоловiк працює…

Але Хома знов сердився.

– Пропади ти пропадом… Одному все, другому нiчого. Хiба я не бачив, як стара панi…

– Коли чоловiк працює, вiн мусить за те щось мати. А як земля менi нiчого не дає…

– …Стара панi цiлу зиму топила в грубах полотном, що лишилось од панщини…

– Ну, як земля нiчого не дає – на чорта вона менi? Однаково менi, чи я наймит на своїй землi, чи на чужiй. А все наймит. Правду ви…

– …Злежалось полотно в коморах… Люди прохають – дайте хоч на сорочку, хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.

– Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всi жили. Таж то цiлий вiк свiй напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згорiла…

– Авжеж погорiло, усе полотно згорiло.

– Яке полотно?

– Як – яке? Таж розказував.

– А – так-так… Ну, пиймо краще. За ваше…

– А як же з Гафiйкою? Наймаєш?

– Та годі вам. Пиймо.

– Ну, чорт iз тобою, не хочеш, як хочеш. Хома випив душком пиво i кинув склянкою об землю.

На бренькiт скла прибiг наляканий Мендель.

* * *

Було якесь свято. Гафiйка сидiла на призьбi за хатою. Бiля нiг її кружились кури i сокотали, допоминаючись їжi. На призьбi лежала розгорнена книжка.

– Агуш, агуша, йдiть собi порпатися попiд тином…проганяла їх Гафiйка. Ну, чого сокочете, дурнi? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобi давала їсти. Вам тiльки аби їсти, дурнi. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумнi люди скажуть. Вiн би вам сказав: дурнi, зроду-звiку дурнi. Вам дають жменьку пшона, а забирають всi вашi яйця або рiжуть вас на юшку. А ти, пiвню, по-дурному трiпаєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий смiливий, як Марко, ти не дав би своїх дiтей продавати панам на печеню. А може, нi? Ну, та ти пiвень, а Марко орел. Ти послухав би, що вiн каже… Вiн каже… Та що ти тямиш, ти нiчого не розбереш… Бо коли б ти був розумнiший, ти побачив би, що й люди такi, як кури… Ну, чого кудкудачеш, бiленька? Чого смiєшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собi, що ти кохаєш, кого сама схочеш, а я мушу вiддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна… Та нехай мене печуть, нехай рiжуть… нехай краще закопають мене в землю, чуєш ти, зозулястенька! Ну, пiшла геть, коли головою крутиш, невiрна! Не бiйсь, Марко нiкому мене не дасть… бо вiн орел… а над ним, знаєте, кури, вороння того, вороння… мало не заклюють… Коли й люди на його, i староста, i навiть тато нападаються… а вiн добра хоче людям. Не тато, а Марко… Чуйте ж, кури, який вiн добрий, Марко мiй… за те його парубки й дiвчата страх люблять… i слухають… А ти куди, проклятий? Агуш! бач – наслiдив на книжцi! Що менi Марко скаже, як побачить на нiй пiвнячi слiди? Скаже: пiвень бiльше начитав, нiж ти… Ну, тепер усi гетьте, агуша, бо менi треба читати. Присунуся ближче до сонечка, хай i воно загляда в книжку, хай i воно читає… Ну, разом!..

* * *

З погодою щось дiялося. Весна стояла суха i вiтряна. По городах усе сохло, хлiба на полi не росли, по шляхах носились цiлi хмари куряви. Люди, мов каня, прохали дощу, бо все вiщувало голод. Цiна на хлiб раптом пiдскочила, i це так стурбувало Маланку, що вона щоночi бачила поганi сни. Зате чим гiрше було навкруги, чим бiльше надiї хлiборобiв в'яли, тим бiльш Андрiя опановували мрiї про фабрику. Як Маланцi дороге борошно, так Андрiєвi снилась фабрика. Часом вiн схоплювавсь серед ночi i спросоння, з якимсь жахом в голосi, питав Маланку:

– Був свисток?

– Який свисток?

– Ну, фабрика свистала? – сердився вiн.

– Опам'ятайся… то тобi в головi свище, по ночах товчешся…бурчала сколошкана Маланка, позiхала, зiтхала i не могла заснути до рання.

Андрiя жерла нетерплячка. Вiн раз у раз бiгав на руїни, щось обмiрковував, прикидав, вираховував. Потому бiгав по людях, розпитував, пускав поголоски, i коли вони знов доходили до його, значно змiненi i бiльш рiшучi, вiн радiв, хвалився Маланцi i вiрив. Навiть до своїх звичайних заробiткiв вiдносився вiн тепер злегка i не шукав їх.

Маланка нарiкала. Дедалi все труднiше i труднiше ставало знайти якусь роботу. Трави погорiли, по економiях бiльш не наймали. Приступаючи до печi, вона просто дурiла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вiчнi позики докучили всiм i навiть Маланцi. Найдужче серце болiло в неї за Гафiйкою – таке молоде, єдина дитина, i мусить голодом млiти. Якимсь чудом вона роздобувала для неї i приносила пiд хвартухом мисочку ягiд або свiжу паляницю. Андрiй рiдко звертав увагу на страву – голова його була запрятана фабрикою – але часом i вiн одсовував нiзчимну юшку i починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радiстю i жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.

В однiй хатi жили два вороги, i хоч кожен з них поринав у власнi думки i навiть тiкав од другого, проте доволi було якоїсь дрiбнички – i злiсть тiпала обома, немов пропасниця.

Одно їх єднало – це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафiйку.

– А ти ж що, плюнув йому межи очi? – допитувалась Маланка, а сама, осмiхаючись, думала: чекай, чекай, ось прийде осiнь, тодi побачимо.

– А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! Їй-богу! – хвалився Андрiй. – Таке вигадав!..

* * *

Ти що тут робиш?

Маланка витрiщила очi i зупинилась на порозi. На припiчку горiв трусок i кипiло горнятко. Андрiй дививсь на вогонь, весь червоний i захоплений. Маланка несподiвано заскочила його, i вiн осмiхався непевним, придуркуватим усмiхом. Маланка приступила до печi, одсунула горнятко i зазирнула в нього.

– Ти рибу вариш? – поспитала вона наляканим голосом i вся пополотнiла.

Андрiй метнувся на мiсцi, засунув знов горнятко, обкидав його жаром i мовчки осмiхався.

– Чуєш, Гафiйко, вiн рибу варить!.. скрикнула Маланка.

В голосi її чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилось людське м'ясо.

– Здурiв! здурiв! Їй-богу, здурiв… – кричала Маланка, бiгаючи по хатi, як на пожежi.

Вiдтак зупинилася перед Андрiєм, сплеснула руками i, не розтуляючи їх, видивилась на його здивованими, повними обурення i жаху очима.

Вiн рибу варить! Лина, що спiймав уранцi! Такого ситого! Що важив найменше чотири хунти! Не вiднiс у двiр, не спродав пановi! Ой, свiт кiнчається! Такого ще й не було, вiдколи Андрiй рибу ловить. Вони нiколи не з'їли ще бiльшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоти, а вiн його зварив!

Усе це, з плачем, викрикнула Маланка Андрiєвi в спину при булькотi горнятка та потрiскуваннi сухого труску.

Андрiй намагався обернути все в жарт.

– Не скигли, стара, сiдай та попоїж рибки. Нема м'яса, як свинина, нема риби, як…

I вiн однiс горнятко на стiл, та насипав в миску юшки.

– Трiскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хатi нi кришки хлiба, а вiн рибу варить!

Андрiєвi було нiяково; Маланка казала правду, але йому так хотiлось риби, юшка так принадно пахла, що нiздрi його тремтiли i роздувались.

Сопучи i надувшись, вiн засiв за рибу i плямкав губами, i сьорбав юшку так голосно, наче хотiв заглушити жiнчине голосiння.

А Маланка лютувала. Опрiч того, що її живий жаль брав за знiвеченою рибою, вона була голодна. Вон захляла з голоду, їй так хотiлось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а дух свiжої линини лоскотав нiздрi, спирав вiддих: їй аж нудило од сильного бажання попоїсти. Проте вона розумiла, що не може приступити до страви, i ще сильнiше кляла.

– Не журись, жiнко, ось поставлять фабрику, тодi зароблю дещо…

– Бодай ти так жив, як та фабрика буде!

Андрiй пiдняв очi. I вони на мить зупинились i кинули далекий погляд кудись у простору, поза стiни, поза хату – i зразу ясно стало йому, що справдi фабрики не буде, що то дурнi надiї, що краще б вiн не варив риби, яку можна було продати та купити хлiба. I враз риба втратила свiй смак, охота до їжi одлетiла геть, i йому раптом схотiлось покинути хату…

Андрiй взяв шапку i вийшов.

Недоїдки риби вистигали на столi, а Маланка з дочкою сидiли мовчки по кутках та снували гiркi думи в мороцi погаслого дня. Сум стояв в хатi, обнявшись з тишею.

Потому вони разом встали, пiдiйшли, немов змовились, до стола i мовчки взялись за рибу. Вони поїли все дощенту, висмоктали кiсточки, висьорбали юшку i, мов голоднi коти, вилизали навiть миску.

* * *

Андрiй збирався на пошту: почепив на плече шкiряну торбу, взяв у руки цiпок. Коли вбiгла Маланка. На нiй лиця не було. Блiда, засапана, очi горять i вся тремтить.

– Iди… мiряють…

Андрiй видивився на неї.

Вона не могла говорити, притискала рукою серце i важко дихала. Другою рукою, умазаною в землi, бо тiльки що полола, вона махала перед його очима i показувала на дверi.

– Iди ж, мIряють-бо…

– Хто мiряє? Що?

– Пани, ох!.. Наїхали, будуть землю дiлити…

– Яку землю? Що ти мелеш!

– Всяку… помiж людьми… Iди доглянь, щоб нам одрiзали недалеко, ближче од села. Бо ще приладь дiстанеш…

– Свят, свят, свят… Опам'ятайся. Менi на пошту треба йти.

Маланка позеленiла.

– Ти пiдеш менi?

Вона прискочила до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, блiда як мара.

– Ти пiдеш менi зараз! – вищала вона тонким голосом. – Тобi, може, байдуже, дак менi не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарiзати її! Ти всiх нас рiжеш. Зараз менi йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну!

I бачачи, що вiн стоїть нi в сих нi в тих i дивиться на неї, вона вхопила з припiчка рубель i замiрилась на його.

– Iди, бо тут тобi смерть буде!..

Вона ладна була його забити, Андрiй це бачив.

– Тю, дурна! – знизав вiн плечима – Таже бачиш – iду… Вiн сопiв, як ковальський мiх, i ледве поспiшав за Маланкою.

Увечерi повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бiгала по хатi немов молодими ногами, а думки її лiтали, як бiлi голуби на сонцi. Вона осмiхалась. Такi чуднi пани. Ходять собi по полю та й мiряють. Вона їм в ноги: пани мої, лебедоньки, згляньтесь на мене бiдну, одрiжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Iди, кажуть, бабко, додому, ми не те мiряємо… А самi регочуть, бодай би вас бог мав у своїй ласцi… Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нiчого не тямить… Стiйте, стiйте, може, i в неї голова недурно на в'язах… Хiба вона не змiркувала, що вони її дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю дiлять, то тут така б содома знялася, що живцем пожерли б один одного… Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятатимуть бiдну бабу, вони її не скривдять… Ще коли б Андрiй прохав, а то став як пень, бодай би…

Не скiнчила прокльону, не могла лаятись нинi. Вона була такою доброю сьогоднi, їй було так весело, так жалко всiх. Лагодячи вечерю, вона навiть приспiвувала, а трiскуче полум'я сухого ломаччя немов радiло разом iз нею. Андрiєвi вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що має власний грунт i хазяйство, сама ж не могла їсти, не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церквi правила, а сама осмiхалася до себе. На нiч змила Гафiйцi голову лугом, розчесала густим гребнем волосся, що аж вилискувалось, сама заплела дрiбушки i кiсники. Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дiвка була не гiрш за людськi.

– Може б, ти новий лейбик надiв, бо старий чисто розлiзся? – питала вона Андрiя i дiстала з скринi єдину його святочну одежу. – Закропи душу ягiдками, ковалиха дала.

Андрiй давно вже бачив її такою ласкавою. А в неї серце розм'якло, в нiй все спiвало. Спiвала колосом власна нива, спiвали жайворонки над нею, спiвав пiсню серп, пiдрiзуючи стебло, лунали спiви по сiнокосах, спiвало, врештi, серце, повне надiй. Осмiхалась доля. Не тiльки власна, але й Гафiйчина. В ногах чулась мiць, в руках сила. Чорнi жилавi руки були наче з залiза.

З того дня Маланка часто бiгала на панське поле дивитись, як мiряють пани. Вони ще блукали полями зо два днi, потому поїхали. Маланка вiчно крутилась думкою коло тої подiї, розпитувала людей, снувала надiї. Говорили рiзно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.

Вона почала готуватись. Полючи на городi в багатого мужика, вона не хотiла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний гатунок пшеницi. Це на насiння, на розвiд. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятка i сушила на вiкнi. Воно здасться. Нiщо не могло зробити їй бiльше приємностi, як горсточка насiння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дiйшла до того, що, опинившись на чужому городi, стежила очима, що можна б узяти на насiння, i, оглядаючись, потай ламала кращу макiвку або зривала жовтий огiрок i ховала за пазуху. У неї в хатi завелось багато всяких вузликiв з насiнням – великих i малих – i раз у раз щось сушилося на вiкнах.

– Куди ти його подiнеш? – дивувався Андрiй, – Адже у нас усього-навсього двi грядочки.

Вона таємниче осмiхалась i поблажливо хитала головою.

– Не журись… То вже моя голова в тiм…

В недiлю вона ходила в лiс, де стояли готовi зруби, оглядала їх, вибирала кращий матерiал, розмiрковувала i розпитувала про цiни в лiсникiв.

Вертала додому задумана, з очима, втупленими кудись у простору, гладила Гафiйку по головi i часом осмiхалась сама до себе.

Вона якось ходила навiть на ярмарок, а потому судили Маланку на селi: певно, баба має грошi та лише таїться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала пiдсвинка…

* * *

Якось надвечiр Маланка вийшла з хати i наткнулась на Гафiйку, що стояла притулена до одвiрка.

– Ти що тут робиш? – поспитала вона її, але, глянувши на Гафiйку, Маланка так i зомлiла.

– А що тобi таке?

Гафiйка не одповiдала. Вона стояла зiгнута, блiда, аж чорна, i тремтiла.

– Що з тобою? – допитувалась Маланка i взяла Гафiйку за холоднi руки.

Гафiйка мовчала i тiпалась, як у пропасницi. Маланка завела її до хати i кинулась свiтити свiтло. Блiде свiтло ще чорнiшi тiнi поклало на її бiлому виду, широко відкритi жахом очi заблищали, як склянi. Маланка зовсiм перелякалась. Посадила Гафiйку на пiл i почала тремтячими руками обмацувати її лице, голову.

– Що тобi? Налякалася? Болить що?

Віповiдi не було. Тiльки пiд руками в Маланки тiпалось холодне тiло.

Маланка почала гукати Андрiя. Та Андрiя десь не було.

Маланцi заходило в голову, що сталося з Гафiйкою? Наврочив хто? Налякав? Пiдвiяло? Куди вона ходила? де була? Що ж це, господи, подiялось з дiвчиною! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як нежива…

Склянi очi i чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, i вона почала сама труситись над Гафiйкою, хрестячи її всю дрiбними хрестами.

На щастя, надходив Андрiй. Вiн був веселий, чи напiдпитку, бо говорив голосно i зворушено.

– Ну, так i є… я ще тодi казав… Наїхали i забрали…

Маланка зашипiла на його.

– Де ти волочишся?

– Де ж? На вулицi. Дивився, як вели Марка Гущу… наїхали й забрали. Догрався. Я б такого, пане добродзею, за шию та на галузку. Коротка справа…

З полу почувся стогiн.

– Цить! – накинулась на Андрiя Маланка: – бачиш, заслабла… Бiжи зараз по Мар'яну… може, одшепче, пiдкурить чи переполох викачає… не знати, що їй таке. Ну, бiжи ж швидше…

Андрiй подавсь до шептухи.

Мар'яна, мабуть, помогла, бо за два днi Гафiйка пiдвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна i мовчазна. Вона все тiкала з хати, щоб не бути вкупi з старими. Найбiльше уникала батька, немов боялась його. На самотi плакала. I думала, думала, аж їй тiсно ставало од думок…

* * *

Не все горе, бували й радощi.

Пiсля довгого лiтнього дня, коли сонце сiдає, а розпечена земля поволi скидає з себе золотi шати, коли на блiде, втомлене днем небо з'являються крадькома несмiливi зорi, в останньому промiннi сонця справляє грища мушва, а дивно м'яке, злоторожеве повiтря приймає оддаль бузковi тони i робить простори ще ширшими i ще глибшими, – Маланка з Гафiйкою волочать курною дорогою утому тiла й приємне почуття скiнченого дня. Вони несуть додому спечене, як i земля, тiло, а в складках одежi пахощi стиглого колоса. Не розмовляють. Йдуть мовчки, помахують серпами. Розiгнута врештi спина, пущена вiльно рука, ще злегка тремтяча од цiлоденного напруження, дотик мокрої сорочки, холодної од вечiрньої вогкостi, м'який пил пiд ногами замiсть стернi здаються тепер щастям. А вдома чекає спочинок i сон, короткий, як лiтня нiч, але солодкий, як холодний лист до рани. Коли б швидше додому… не вечеряти, не сидiти, не розмовляти, а впасти на лаву, як камiнь в воду, – i вмить склепити очi.

Сонна, напiвпритомна, Маланка розкладає в печi вогонь i приставляє окрiп, щоб зготувати Андрiєвi вечерю. Вогонь палає i гуготить, а вона заплющує очi, хитається, i їй здається, що то шумить колосом нива i серп черкає по стеблу. Ой, як душно, як сонце пражить. Ба нi, таж то вогонь пече, бо близько стала. Ось вона нажала снiп i крутить перевесло… так болить спина, трудно зiгнутись. Ага! То вона тiсто мiсить на галушки. Жни, Гафiйко, жни… трудно, серце, заробити, за дванадцятий снiп жавши, а треба… Що, пучку врiзала, сичиш з болю?.. Ай, нi, таж то окрiп збiгає…

Сьорбає юшку Андрiй… здається, говорить щось… у хатi чи надворi?..

– Чом не вечеряєш?

– Га?

– Вечеряти йди…

– Вечеряй сам… я потому.

Ложки треба по… а-а-а!.. помити. Такi ноги важкi, мов у чоботях… а голова ж… голова, ледве на в'язах здержиш…

Ну, врештi… На призьбi краще. Ти спиш, Гафiйко?.. Подушку взяла б… ну, спи й так, дитино, коли заснула. Ой, кiсточки ж мої, кiсточки болючi. Ой, мої рученьки, нiженьки мої… Iже єси на небеси… Хлiб наш насущний… А-а-а!.. зорi дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спускається все нижче i нижче… налягає на тiло, гнiтить повiки… Так солодко, спокiйно… Не встав би й на суд страшний, не звiвся б i до долi… А небо все нижче та й нижче… пестить, обiймає… зорi лоскочуть, немов цiлують. Душа розпустилась в блакитi, тiло прилипло до призьби i тане, як вiск на вогнi. Нема нiчого… небуття… повне небуття!,.

Хiба ж не радощi!

* * *

Допiру по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха. Жита запалило, хлiб уродивсь рiдкий та безсилий. Смiх i горе було дивитись на те, що зажали Мяланка з Гафiйкою, а настреляних Андрiєм качок та зайцiв пани поїли. Ще труднiше заробити буде сеї зими, нiж торiк, а тi, що мiряли землю, як щезли, так i слiд їх пропав. Анi чутки. Андрiй теж мовчить щось про фабрику.

По селу йшли розмови про Гудзя. Оповiдали, що вiн у гнiву забив ломакою вола. Ударив попiд вухо i розколов голову. За те пан прогнав його з двору, i тепер Гудзь вештається без служби, пропиває останню одежу та хвалиться, що й пановi таке буде, як воловi. Колись вiн заскочив i до Андрiя.

– Ловиш рибку, "пане добродзею"? – привiтав вiн його з п'яним смiхом. Лови, лови, може, нею подавляться тi, що їдять її. Фабрикант! Вiн думає, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого дочекаєшся!. Сови та ворони там житимуть, поки не завалиться i к лихiй матерi. Кажи – наймаєш Гафiйку? Нi? Волiєш з голоду згинути, як руда миша зимою? Ну, здихай, враг тебе бери з усiм кодлом, хiба менi що? Знайдемо й другу!..

Вiн розсердився, гримнув дверима i вийшов з хати, але за хвилину знов просунув у дверi червоне й завзяте обличчя.

– Гей ви, фабриканти! Пам'ятай одно з другим, що ще прийде коза до воза та скаже ме… Але Гудзь дасть дулю – о!..

Андрiй не витримав.

– Ах ти, п'янюго, котолупе якийсь, а тобi яке дiло до мене!.. – кинувся вiн до дверей, та Маланка не пустила.

– Облиш!.. – завищала вона пронизуватим голосом i засвiтила до нього зеленими, повними злорадої втiхи, очима. – Не займай, скалiчить. Тодi як на фабрику ходитимеш?

– На фабрику?

– Атож…

– На фабрику, кажеш?

– Таже чув… збудують для тебе…

Вона цiдила слова, немов отруту. Андрiя душила злiсть.

– Свербиш, болячко? Сверби, сверби, поки не почухаю. Краще кажи – засiяла лани свої? Багато тобi намiряли? Де ж тi пани, що ти їм руки лизала?..

– А де ж? фабрику тобi будують…

– Ти знов своє?

Андрiй побив Маланку. Вона лежала на лавi i голосно стогнала, а вiн блукав по оголених сiрих ланах, байдужно, без цiлi, аби далi вiд дому.

Гафiйка плакала. Вона краще пiшла б у найми.

* * *

На покрову повернув Прокiп. Йшла чутка, що йому не пощастило. Зразу не мiг найнятися, бо народу найшло бiльше, нiж треба, i цiни впали; вiдтак заслаб у Каховцi i пролежав мiсяць, далi подавсь у Таврiю, а звiдти опинився аж у Чорноморiї. Повернувся обiдраний, слабий i без грошей. Маланка не дужа няла вiри тому. Чого люди не сплещуть. I вона потай от своїх побiгла, немов за дiлом, до Кандзюбихи. Показалося – правда. Прокiп блiдий, аж зчорнiлий, од вiтру валиться та все вилежується, а стара Кандзюбиха мало не плаче, розказуючи, як ледве-ледве очистила сина од нужi. Куди вже йому женитися – була думка заробить хоч на весiлля, а тимчасом такий рiк випав, що й хлiба нестане…