Ім'я Михайла Ломацького (1886, Тернопільщина – 1968, Німеччина) майже невідоме читацькому загалу, його знають хіба що у вузькому колі гуцулознавців та літературних критиків. А проте ця людина зробила помітний внесок в українську культуру. Етнограф, фольклорист, публіцист, культурно-громадський діяч, педагог, Михайло Ломацькии був закоханий у чарівну природу і народ Гуцульщини, збирав та записував легенди, притчі, повір'я; як активний член товариства «Гуцульщина» чимало сил і часу віддав дослідженню та художньо-документальному відтворенню минувшини гуцульського краю, що і знайшло відображення в його творах.
Про книжку «Заворожений світ», що містить дві частини – «По цей бік Чорногори» (1965, Мюнхен; Нью-Йорк) та «По той бік Чорногори» (1966, Мюнхен), М. Ломацький захоплено написав свого часу: «Карпатські гори, Гуцульщина, гуцули, верховинці… Верхи гір, сягаючи зір, темні ліси, повні духів і таємниць, рвучкі потоки й бистрі ріки, зелені полонини й голубе небо над ними, – а все, все це овіяне й надихане неземною красою, що до себе манить і притягає – давнину нагадує, казку давніх віків розповідає…».
Оглавление
Михайло Ломацький. Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори
По цей бік Чорногори
Заворожений світ
Наша Верховина – Гуцульщина
Гуцульське опришківство
По той бік Чорногори
Ґазда
Про Івана Молдавчука
Богдан
Перші села
Оліш-пан
Гуцули – борці за волю
Довбуш у синицях
Василь Котлан і Микола Молдавчук
Після Кошутської війни
Дідо Молдавчука Івана
Нехрещені діти
Упирі
Про чуму і холєру
Про смерть оповів Молдавчук
Котлан і ґраф Текелі
Оповідання Котлана Николая
Гуцульська женитьба
Пригоди
Полонинська зима
Гуцульські співаночки й колядки
У неділю вечором
Михайло Молдавчуків
«А у жінки стільки віри, що на бистрій воді піни»
Гуцульська ворожнеча
Вівчар-Василь
Молдавчуків Прокопко
«Лісовик»
Дмитро Котлан і його син, Іванко
Музичка-співачок
Неймовірне
Озеро сліз
Нічна пригода
Внук Івана Молдавчука, Іванко
Кінцеве слово. Надтисняська Гуцульщина
Деякі слова з гуцульської говірки
Додаток
Слово про автора
Отрывок из книги
Що тягнуло прапредків наших гуцулів у високі гори й глибокі темні ліси Карпат? Яка свідома, чи підсвідома сила гнала їх у непрохідні нетри і дебри лісів?
Може надія, що там, і лише там, зможуть заховати й зберегти в повній чистоті та величі все минуле, первобутнє; чи, як казали «старовіччину», оте все, що кожному народові найдорожче й найцінніше?
.....
«Що роблю тут? – питаєш леґіню. – Любка свого Іванчика шукаю в озері. Шукаю і не можу знайти. Але вірю, що знайду його! Мушу найти! Послухай же, як утратила я своєго любка. Полюбила його всім серцем, поза ним не бачила світа. Полюбила його, а він мене. Думали повінчатися. Але знайшлася суперниця люта, і завзялася забрати Іванчика для себе. По ворожбитах і знахорках ходила. Була готова свою душу злому віддати, щоби тільки Іванка до себе приманити. Але всі її труди й намагання були даремні! Не знайшла сили, щоби відірвати Іванка від мене. Одного разу вечером, перед святом св. Івана, коли я з моїм Іванком по Чорногорі ходила й зілля шукала та й зайшли ми над це озеро, та злюща суперниця вискочила з-за скали й вергла Іванчика в озеро там, де воно найглибше. «Не буде мій, не буде й твій!» – Закричала й щезла. Я ж, не надумуючись, штрикла за Іванком в озеро. З того часу аж по нині шукаю його в цім озері. Та я чула, що це озеро не має дна, а тому й не легко знайти в ньому Іванка. Але я не вірю цьому! Мушу знайти дно цього озера й витягнути свого любчика Іванка. Мушу!»
