Реклама. ООО «ЛитРес», ИНН: 7719571260.
Замість прологу
Знайомство. Чернігівщина. Седнів
Опісля тризни. Чернівці
Вижниця. Перевал Німчич
Батьківські поради. За державними клопотами
Шурдинськии перевал. Від Серету – до Дністра
Одесную, рушай, одесную
Лутава. Солонецькі озера
Нижня Дубечня
На гостину – до серпокрильців
Львів. Готель «Дністер»
Київ. День народження
Байкове кладовище. Прощальне слово над могилою навчителя
Богопіль. «Отут я серце виняньчив до неба»
Яблунівка. Рось. «Сюди, сюди, на ці шовкові води…»
Замість епілогу
Ніколи нічого мені так не хотілося, як поїхати на Чернігівщину наприкінці травня 1992 рокуна Шевченківські свята. Досі не можу збагнути чому. Раніше ніколи не бував на таких поважних літературно-мистецьких фестинах. Та й як міг бувати, якщо до письменницької спілки мене прийняли тільки в 1989 році. І то лише завдяки тому, що потрапив на останню Всесоюзну нараду молодих літераторів у Москві. На той час я видав лише одну поетичну збірку «Коломия» у видавництві «Молодь», на вихід якої чекав майже 10 років. Та в совєтській столиці тоді на це не зважали, і коли я передчасно повернувся звідти через поважні сімейні обставини, мене наздогнало повідомлення: я прийнятий до спілки разом із двома іншими українцями (всього на нараді було рекомендовано до вступу 19 осіб). Постарався, либонь, секретар всесоюзної спілки, відомий знавець творчості мого найбільш улюбленого російського поета Сергія Єсєніна Сергій Прокушев, котрий близько до серця прийняв мої поезії, які читав мовою оригіналу, і йому це дуже подобалося, бо нагадувало «украінскіє пєсні», які й перекладати необов'язково, адже ти просто слухаєш і насолоджуєшся.
Кілька лагідних травневих днів на Чернігівщині, в Седніві, Батурині, інших історичних місцинах навряд чи стали б для мене такими пам'ятними й дорогими, якби не товариство, до якого потрапив і з яким спілкувався. Бо приїхали на свято і Микола Вінграновський, і Ліна Костенко, і Петро Осадчук, і десятки інших відомих літераторів з України та далеко з-поза її меж. Пригадую, навіть потрапив на одну з вечірок, де і згадані метри, і просто молоді ще тоді поети читали вірші, спілкувалися, співали… Вразили і седнівські краєвиди, історичні пам'ятки, де ледь не з шевченківських часів змальовували їх художники, де досі можна знайти затишок під розлогою, могутньою Тарасовою липою, якою захоплювався травневим досвітком, коли сонце ледь-ледь рум'янилося між її старезним гіллям. З відстані часу ця подія бачиться мені дуже знаменною, бо читати тоді вірші у присутності двох класиків – Вінграновського і Костенко – аж перехоплювало дух. Читали й вони, піднесено і збуджено, як не читали у велелюдних аудиторіях. Декламували ж для своїх, тому й хвилювалися.
.....
На цій щонайвищій ноті Микола Степанович раптово обриває читання. Очі його світяться так дивовижно й заворожено, аж навіть лячно в них заглядати, бо можна ж і не повернутися. Тиша стає ще густішою, як вранішній туман пізньої осені. Мовчать усі. Мовчить і Вінграновський. І в цьому мовчанні є така символіка, що її годі й пояснити. Ніби всі ми насправді вернулися з утопленого в снігах Гусятина, пережили сватання, лизнувши по кілька келишків оковитої, а тепер гадаємо, чи насправді так було, чи нам лише приверзлося. Та хто йме віри, коли всі оніміли? А його великі очі поволі висихають. Значить, потрібно їх зволожувати. Петро бере пляшечку з горілкою і хоче щось заговорити, але його перебиває Микола Степанович:
– Ну, як я шарахнув? Та? Це ж Северин, не будь-хто. Мені ж страшенно не хотілося робити його старим. І я майже вгадав його вік. Він такий, як і я, тільки на два десятки років молодший. – Вінграновський пильно вдивляється в наші очі, неначе хоче відгадати, про що ми думаємо. – Історія наша повинна бути такою, якою ми її хочемо бачити, а не хтось інший. Ми повинні цю історію без пам'яті любити, пишатися, хоч якою страшною вона не була б. Вона ж – наша, рідна, іншої в нас ніколи не буде. То чому ж любимо її, як мачуху?!
.....