Читать книгу Найзаповітніша мрія - Наталка Шевченко - Страница 1

Сьогодні надзвичайно осіннє небо. Непривітне, похмуре, низьке, задраповане важкими хмарами, свинцево-сірими, немов лаштунки в театрі після провальної вистави. І настрій у мене теж вкрай осінній. Свинцево-сірий, важкий і низький, провально-театральний. Я шукала батькові документи, а натомість знайшла свій шкільний зошит із єдиним твором у своєму житті, про який стараюся не згадувати. І це ж треба, знайти його саме зараз! Ну як навмисне…

Сіро-зелена обкладинка, розлініяні сторінки. Звичайнісінький зошит, у моєму дитинстві таких були тисячі та мільйони. Без малюнків, кіноакторів, без «Тачок» та «Барбі», без кольорових обгорток, ретельно підписаний… Я неначе бачу себе, тодішню, що, висолопивши від старанності язика і поглядаючи на дошку зі зразком, виводить у відповідних графах:

Зошит з української літератури

Учениці 4-Б класу

середньої школи № 102 м. Києва

Радченко Марії

Я, теперішня, розгортаю розлініяну пам’ять точно посередині. І бачу його.

Тема твору:

«Моя найзаповітніша мрія».

Я добре пригадую, який галас спричинила в школі ця заповітна мрія. Аж до директора дійшло, а це не кіт начхав. Наш директор цілком справедливо вважав, що для розв’язання дрібних проблем у нього є підлеглі, отже, моя мрія – моя проблема – була, так би мовити, крупного калібру. Не з останніх була проблема.

Утім, ні, не була. Є. Бо вирішити її тоді не вдалося.

Узагалі ніколи не вдалося.

Розгортаю зошит, дивлюся на круглий дитячий почерк. Виявляється, демони можуть ховатися і серед учнівських рядків. Коли я вперше випустила їх на волю, аби глянути в їхні потворні пики, мені заледве виповнилося десять.

Найзаповітніша мрія у мене з’явилася в п’ять, після чергового візиту додому. Спочатку – уривчаста, нечітка, несформована, вона розпливалася, немов чорнильна пляма на промокальному папері, водночас лякаючи мене своєю гостротою. Я ще не здатна була усвідомити її, як слід – дітям деколи властиво мріяти підсвідомістю – та вже знала, що вона неправильна. Соромітна, ганебна мрія.

І, поза тим, я дуже хотіла, аби вона справдилася. А інакше який сенс мріяти, правда ж?

На перших у своєму житті шкільних канікулах я поділилася нею із бабусею. Баба Олена з властивою їй дошкульністю і селянським прагматизмом дещо відкоригувала мрію, порадивши поміж іншим тримати її в таємниці. «Бо інакше не збудеться», – сказала вона. Я поміркувала над цим. У бабусиних словах був сенс. У дитинстві ми віримо в такі речі. Що наші ляльки оживають вночі, але тільки коли ми спимо і не можемо їх бачити. Що це Дід Мороз (про святого Миколая ми тоді ще не знали), а не батьки, кладе нам подарунки під ялинку. Що фея справді може подарувати тобі сукню і кришталеві черевички, як Попелюшці. І що мрія не справдиться, якщо патякати про неї навсібіч.

Я не помітила тоді безнадії в бабусиних очах, лише пізніше, згадавши ту нашу розмову, зрозуміла – бабця знала, що моя мрія не збудеться ніколи. І сумувала від того не менше, аніж я, коли я це втямила.

Поза тим, мені вистачило б здорового глузду тримати мрію при собі і без бабусиних настанов, якби не надзвичайні події, що протягом двох діб одна за одною падали мені на голову, як кам’яні брили. Остання ледь не розтрощила мене, і поруч не було нікого, хто пожалів би мене. Нікого, хто міг би вислухати. І моїм слухачем став звичайнісінький шкільний зошит.

Я не пригадую, коли саме усвідомила, що мій батько – алкоголік. Він не усвідомлює цього і досі, а я… я була лише дитиною, пересічною дівчинкою, дуже тихою, спокійною, врівноваженою – так вважали мої вчителі. І вони помилялися.

Я не була спокійною – я була заляканою. Я до дрижаків боялася усього і всіх, а найбільше – власного батька. Я остерігалася пискнути зайвий раз, я ніколи не скаржилася на біль, якщо він не ставав нестерпним, і не плакала, навіть коли невдало впала на гірці та зламала носа. Кров хльостала з ніздрів, як вода з пожежного брандспойта, а я похапцем витирала сльози, аби ніхто не побачив, що я плачу. Та зі мною була бабуся, вона побачила і мої сльози, і те, як я намагаюся їх приховати. І теж заплакала.

Коли батько, «прийнявши на грудь» кілька «чекушок» (ну от хіба це правильно, коли десятирічна дівчинка знає, що таке «чекушка», не кажучи вже про «прийняти на грудь»?) і похитуючись, мов човен на хвилях моря, заходив до моєї кімнати, аби перевірити щоденник, я німіла від жаху. Він гортав щоденник мовчки, а я обливалася потом навіть узимку і нестерпно хотіла в туалет – хоча й знала, що все минеться. Він нічого мені не скаже. Казати було нічого, бо щодня у щоденнику з’являлися тільки відмінні оцінки, а поведінка називалася не інакше, як зразкова.

– От моя дівчинка! – бурмотів він нарешті, і язик у нього заплітався, як і ноги, коли він рухався. – Розумна, як я! Не те що той вилупок!

«Той вилупок» – це мій старший брат. І батько помилявся що до нього. Ростик не був дурним, де там! Він хапав на льоту все, ніколи не готував уроки вдома, але знав їх назубок, читав ще більше, аніж я, і завжди вмів мене розсмішити. Але він був сином алкоголіка, з деструктивною поведінкою і нульовою мотивацією до навчання. А ще в алкоголіків, якщо хтось не в курсі, не буває здорових дітей. Ми з братом – чудове тому підтвердження.

Батько ніколи не бив мене. Навіть пальцем не торкався. Для биття йому цілком вистачало матері й брата. У нього був своєрідний кодекс честі – дуже своєрідний, на мій смак. Бити не просто так, а за щось. Син не вивчив уроки – трісь. Жінка криво на нього глянула – бац! Не приготувала їсти вчасно або витратила гроші (його гроші!!!) на нову кофтинку для доньки – я навіть згадувати не хочу, що тоді робилося. Ось чому я завжди дивилася в підлогу і до школи вдягалася, як маленька жебрачка. Окрім школи, я нікуди не ходила. Однокласники дражнили мене, а я відчайдушно намагалася завоювати їхню любов тим, що давала списувати все, що попросять (а якщо не просили, пропонувала сама), покірно залишалася на всі шкільні чергування, витирала дошки, мочила ганчірки, замітала класи, перевертала стільці після останнього уроку. Я робила все, аби мене хоча б хтось, та полюбив.

І нічого не допомагало.

Я також щосили намагалася полюбити батька, знайти в ньому щось хороше, як мене вчили в школі. Я шукала і шукала те хороше, та все було марно. Він пиячив, гамселив маму від дурної голови, бив брата так, що той зомлівав від крику (зазвичай батько робив це тоді, коли мама була на нічній зміні, ну, щоб ніхто не заважав), гуляв з якимись страхітливими тьотками, зраджував маму… Він був вилупком і залишається ним досі. На жаль, я надто пізно зрозуміла, що такі істоти не вміють любити. Нікого, навіть себе.

А моя бідна мама ще й досі жде від нього якщо не любові, то бодай вдячності.

Рятувалася я читанням – у моїй сім’ї читати любили всі, окрім батька. Йому було ніколи за горілкою, та інші члени нашої так званої родини: мама, бабуся, я і мій брат – читали запоєм, ночами, без упину, втікаючи від реальності або створюючи нову… Рост пачками тягав мені пригодницькі романи, у кожному з яких дитина, що жила нібито в рідних батьків, виявлялася знайдою, і, звісно, за якийсь час поверталася до батьків справжніх, до тих, хто шукав її, сумував за нею. Я ковтала ті книги жадібно, як пігулки від болю, і раз у раз безпорадно питала брата:

– Правда ж, наш батько нам не рідний?

– Правда, – не кліпнувши оком, брехав мені Ростик і віддано дивився на моє лице, копію батькового: ніс, брови, зіниці, вуста – усе таке, як у нього. – Правда, Марічко, як Бог святий. Це не наш батько.

Він дуже оберігав мене, мій братик, і в чомусь мав тоді рацію, хоча навряд чи замислювався над тим.

Бо той, із ким моя мати занапастила сорок п’ять років свого єдиного життя, – не наш батько. Він ніколи не був нашим і ніколи вже не стане. Я ніяк до нього не зверталася, не наважувалася про щось запитати перша, на його питання відповідала стисло, і старалася за першої-ліпшої нагоди зникнути з-перед його очей. Від гріха подалі.

Я ніколи не називала його «тато». Та і який він мені тато? Тато – це той, хто підкидає тебе аж до неба, а ти не боїшся падати, бо знаєш – тебе неодмінно впіймають. Тато – це той, хто катає тебе на копках-баранках, надуває повітряні кульки, водить до зоопарку і купує там білі хмаринки цукрової вати – скільки ти попросиш. Тато везе тебе до лікарні, коли ти хворієш, і провідує щодня чи хоча б через день, якщо він працює. Тато сердиться, коли ти запізнюєшся з побачення на десять хвилин, і хвилюється – якщо на двадцять. Тато каже тобі: «Ніхто не вартий моєї маленької принцеси» і «Я ще перевірю, які у нього наміри!»