Читать книгу Люди як люди - Оксана Бойко - Страница 1

Так давно, коли ще «ніч опускала вії», як здавалось у дитинстві, час плинув дуже повільно, поважно, і секунди, ніби на щось очікуючи, цокали: тік-і-тік-і-тік-і… – і так довго, аж поки дивишся – вечір і знову Ніч заплющує очі, а на її віях ніжиться сон. Тихо-тихо тоді, аж доки у затишному дворі не з’явиться залізна машина й не розбуркає сплячу вулицю своїм ревом.

Над «дерев’яним містечком» дзижчать комарі й кусаються, а тіло аж до наступного вечора свербить. Невже вони думають, що не боляче, диваки?! Малі, а так смокчуть кров безжалісно-о!

А це мій друг Каштан, я його так назвав сам. Учора зустрів, коли мало не заснув на отій дошці під дубом. Вона без заноз, бо, коли я сідаю, не коле, отож і напала дрімота. А до мене прийшов Каштан, намагався прогнати своїм гарчанням. Я змалечку собак не боюся, бо вони – мої друзі. Й горобці теж. Бувало, візьму пшона з дому в жменьку та й годую горобців, синичок… А про друзів я сам прочитав із підручника. «Мабуть, це твоє місце, але ми помістимося тут удвох», – прошепотів я новому знайомому й почав розповідати, що тут роблю, – про своє життя в сутінках…

А тепер я розмовляю з жолудем, притулившись до шорсткого стовбура: «Ось бачиш того хлопця, він уже близько години смокче своє пиво. Майже допив… Я згоден, воно не смачне, а навіщо ж купувати? Ні, я цього не розумію. Він інколи приходить сюди зі своєю подругою, отоді можна й заснути, чекаючи тієї смердючої пляшки. Ти хочеш запитати, навіщо вона мені, та пляшка?.. Ти ж давно вже гойдаєшся на дереві, отож мусиш бачити все. Ти – плід. Що тобі робити ще? Дивитися на сонне місто, бачити, як ховаються від спеки люди, як змиває з асфальту пилюку дощ, як бавляться діти в піску, як повзають мурахи, як… я збираю пляшки».

Прийшов Каштан. «Літо майже минуло, – кажу я своєму другові. – Й зовсім скоро зелені листочки не говоритимуть із вітром, як зараз, вони доживають своє літо. Та ти не бійся, Каштане. Чого ти? Мине час, знаю точно, нові говоритимуть з вітром. Ось подивись угору – там зірочки. Їх удень не видно, але вночі вони прокидаються і світять, щоб ми бачили, куди йти. Десь там є Велика Ведмедиця, мені її татко показував. Де ти пішов, Каштане? Тобі нецікаво?

Еге. Хто ж захоче говорити зі мною?! Нікому не дозволяють ні гуляти, ні говорити. Може, бояться? Я не такий, як вони. Я – бідний. Може, тому? А чому ти пішов? Не хочеш мене слухати, чи тобі час додому? Авжеж, ти домашній, красивий! Якщо буде сумно, приходь, я часто тут, майже щовечора… При-и-и-хо-о-одь!»

Але пес не почув, напевно. А може, й почув, та не сказав. Розумію, що вже не засну, бо вітер холоднішає та «закрадається у кров». Вечірня прогулянка для Каштана на сьогодні закінчилась, і скоро він порине у солодкий сон, а я ще тут посиджу. Може, все-таки цей колись досмокче своє пиво? Або ще хтось купить пляшку? Та краще в темних купуйте, бо за них дорожче дають! Тоді я не так довго сидітиму… Й мені завтра буде з чим їсти суп. Який же все- таки смачний хліб, із шкуринкою запеченою! А коли він гарячий… Буває, тільки привезуть із пекарні, а він пахне крізь маленьке віконечко кіоску… Їсти як хочеться! Та ще й холодно. Зараз би в ліжечко-о-о… Мама, звісно, постелила. І вже чекає з батьком на мене. Хоча й малий, а знаю: як це приємно принести щось додому. «По копійці й на хлібину назбирається», – так завжди мама каже.

«Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…», – час від часу говорить батько, аж плакати хочеться від тих його слів. Та я не плачу, бо звик без сліз жити. А ще батько каже, що мине час і я ввіб’юсь у пір’ячко, буду розумним і сильним. Я працюватиму і відкрию власний магазин, а ще краще, пекарню… Й роздаватиму хліб дітям-сиротам, бідним, старим… А мені пощастило: я приходжу додому, а там тато, мама. Пам’ятаю, був зовсім малим, прийде батько з роботи, а я біжу, біжу до нього, щоб на руки взяв. А він ухопить та ще й підкине… А на лиці в нього зморшки, їх час дарує кожному! І мамі…

Бувало, дивлюсь у вікно – завмираю. Яка красива! Щось несе… Я змалечку пам’ятаю мамину сумку. На неї страшно й глянути, бо вже стара, подерта. Знаю, все невічне. Я завжди чекав гостинців. Якби приносили щось солодке, я складав би його у тумбочку, щоб було багато. А потім оддавав би мамі, вона ж, на відміну від мене, солодке любить.

Яке спекотне літо, особливо в липні! А зараз холодно й хочеться піти додому. Торба майже порожня – треба піти посидіти ще, пополювати на… Одна, друга… четверта – більш нема: три із-під пива, а ця – пепсі-кола. Я ще не пив цього напою. Може, спробувати? Там щось лишилось, але мені казали, щоб я ніколи не ніс брудних пальців до рота. Мама лякала, що хтось хворий міг пити з неї. І щоб я вимивав після збирання пляшок руки. Із пляшки пахне, але ж мама казала…

Піду я, мабуть, додому. Завтра ще буде вечір. Може, Каштан прийде. Я йому про зірки розповім. І про те, як треба збирати пляшки.

Моїх кроків чутно не було, бо я не хотів нікого будити. Ледве ступав, зморений. Тримав себе, аби не заснути. Ледь розплющував очі, а вони не слухались. Я засинав на ходу. Жахливе відчуття, коли тебе ковтає сон, а ти ще блукаєш темними вулицями з майже порожньою торбою, коли помираєш із голоду і в той же час кажеш, що не хочеш уже нічого… Швидше б упасти в ліжко. Я знаю, що воно розстелене… І на подушці – Дрімота…

Завтра зустріну Каштана, мого нового друга, й полюватиму аж до початку зими вже не сам. Потім вітер обнесе листя. Вже зів’ялим, неживим його згрібатимуть двірники. Я дивитимуся крізь вікно на зорі, згадуватиму літо. А кожне літо – воно моє. І я нікому його не покажу, воно зберігатиметься у щільниках моєї пам’яті. Я згадуватиму шум залізної машини і дзижчання комарів у вечірніх сутінках, а тіло вже не свербітиме від їхніх укусів… Бо зима одружиться з небом, а комарі спатимуть у глибоких тунелях сірих багатоповерхових будинків… А я виросту… І вирушу в дорогу…

30.03.2003