Читать книгу Двічі в одну річку не ввійдеш - Оксана Логоша - Страница 1

Посеред лісу задрімав ставок…

Шумлять мрійливо пишні очерети.

Приховуючи від очей секрети,

Танцюють бабки шлюбний свій танок.

Там витіка життя мого ріка,

І звідти пролягла моя стежина —

На хуторі Коханому родина

Моя жила в будинку лісника.

Стелили трави шлях у майбуття.

Між віт беріз вітри лічили роки.

І за межею лісу стихли кроки —

Брати і сестри ринули в життя.

Губився місяць у тінях дубів,

Гойдалось сонце на маківках сосен.

Із сніжних зим вертаючись до весен,

Вже безліч раз покірний лист злетів.

Спочила ненька. Сивий геть татусь.

Брати і сестри – є в усіх родини.

Та бачу в снах ті спогади дитини,

І тілом всім спросоння стрепенусь.

І так кортить, бодай ну хоч на мить,

Полинути на хутір мій Коханий.

Лиш спомином про все минуле-давнє

Відлунням пісня мамина бринить.

Як пахне хліб в руках моєї нені!

І келих молока я піднесу до вуст.

Тихенько вийду на лани зелені

І там, в хлібах, до ранку забарюсь.

А вітер трави долу гне. А роси,

Немов кришталь, виблискують в колоссі.

Хто в полі був вночі у середині літа?

Хто стежку росяну топтав у спориші?

На обрії, туманами сповиту,

Хто бачив тінь мрійливої душі?

Хто брів між соняхи пахучі, тихі, сонні,

Вдихаючи повітря медяне?…

І хто проніс це сонце на долоні

Через життя, той зрозумів мене.

Присядь на стільчик, відпочинь,

Моя натомленая нене.

Так пахнув в ті часи полин,

Що аж сюди допах до мене.

Матусю, рідненька, полеж,

Тобі ж голівонька болить.

А пам’ять витлілих пожеж

Мені болить, мені щемить.

Моя лебідонько, поспи.

А я постережу твій сон.

Свята минулися й пости,

І шиби вибиті з вікон.

Горять розпечені сонця.

Шумлять дощі, сопуть сніги.

З твого ласкавого лиця

П’ють воду вічні береги.

Духмянішими стали чорнобривці,

Блакитнішими стали сокирки,

Рясніше яблук на старій путивці,

Порожні відра випили хмарки,

Барвінок застелив прудкі стежини,

І цілий світ засіяв пишний мак,

І котяться по білому ожини,

І півень у барвінку мовби вкляк.

Ще голосніше голуби воркують,

Іще міцніше обіймають діток.

По білому, по білому танцюють

Пелюстки ніжні вранішніх нагідок.

Чи здогадались ви, чи зрозуміли?

То я відкрию таїну таки —

На полотні, що було біле-біле,

Матуся вишиває рушники.

Пішла, й не озирнулась, мов ріка,

Лиш посмішку лишила в хвилях вітру.

Ти за життя була до всіх привітна,

Ласкава, ніжна, щира, говірка.

Пішла, й не озирнулась, як віки

Не озираються на промайнуле вчора.

Злетіла ввись на щогли ясикорів,

Небесні розгойдавши вітряки.

Тепер із неба сиплеться любов

Червневим пухом і грудневим снігом.

Завії, здобрені твоїм ласкавим сміхом,

Обернуться у весни знов і знов.

І буде літо – медом на вустах,

І смуток осені знайде для себе фарби.

А я дивлюсь, як в небо їдуть гарби,

Де вічність крутить крила на млинах.

Вже яблуні з півтори мого зросту.

Неначе вчора, а вже двадцять літ

Стоптали ноги. Вже нема колгоспу.

Села – нема. Пішло у білий світ.

І я пішла, поїхала до міста.

Збираю з яблунь сонячні плоди.

На хуторах, де самота імлиста,

Плоди збирають сизі холоди.

Так ниє десь у грудях, в лівім боці…

Таке життя, життя взяло своє.

І забринить роса сльозою в оці,

І в кронах яблунь сонце виграє.

Коли впаде на душу жаль,

В дитинство своє босоноге

Лечу, розтинаючи даль,

Крізь терні, крізь стіни й пороги.

Зігрій мене, мамо, теплом свого серця.

Зігрій мою душу, що навпіл дереться.

Зціли мої рани, бо ти силу маєш.

Мене, вкрай розбиту, ти знову спасаєш.

З очей твоїх ллється те зоряне сяйво,

Що біль і тривогу прогонить негайно.

А руки бальзамом кладеш ти на рану,

І кров зупиняється.

Мамо! Я встану.

Піду знову жити. Щоб знов рани мати,

Бо є кому завжди мене рятувати.

Ходив сон лісочком,

Зеленим листочком.

Люлі-люлі.

Ходив сон лугами,

Крутоберегами.

Люлі-люлі.

Ходив сон по ниві,

Де тумани сиві —

Шукав колисанку

Для мого Іванка.

Люлі-люлі.

Прийшов під віконце,

Як заснуло сонце.

Люлі-люлі.

Стуляй оченятка,

Ти моє дитятко.

Люлі-люлі.

Бо вже сон стомився,

Над малям схилився.

Люлі-люлі.

Вусами лоскоче,

Казочку бурмоче:

Люлі-люлі.

Як ходив лісочком,

Лугом, над ставочком,

Як збирав сонькові

Ніжні колискові.

Люлі-люлі.

Схилилась над колисочкою доля.

Усім єством від зливи затуля.

Принесла в жменях радості і волі,

Щоби зростало вільним немовля.

Яскраві стрічки, мов проміння сонця,

В серпанку долі вітер сколихне.

Натомленая мати край віконця

Тихенько сяде, як дитя засне.

Розкрутить прядку, і полине пісня —

Квітучі ноти, ніжні, як струмок.

І не загляне горе лиховісне,

Біда зробити не посміє крок.

Чорняве щастя посміхнеться нені.

Простягне мати рученьки в отвіт.

Й розсипле долю, що збирала в жмені

Для первісточка на багато літ.

Хай доля дає крила дужі,

Мій соколе гордий, мій друже.

Як ваблять всі загадки світу,

З гніздечка випурхують діти.

Схопили тебе до полону

Твої Еверести й Каньйони.

Злетиш із моєї долоні,

Про себе залишивши спомин.

Вхопивши повітряну хвилю,

Долаєш за милею милю.

Лети в далечінь, любий сину.

В молитвах тебе не покину.

Поглянь у небо, мій маленький сину:

Твій білий змій, набравши висоти,

Хапає вже комети за хвости,

А ти боявся, що він там загине.

І той маленький човник без корми,

Що ми у квітні дарували хвилям,

Повір мені, долає соті милі.

Він встиг добігти моря до зими.

І вже давно у зграї – головний

Став журавель опісля блискавиці,

Яка спалила дуб біля криниці,

А ти вмивався слізьми, мій малий.

Оті зайчата з куцими хвостами,

Звичайно ж, десь гасають в бур’яні —

Нічого їм не сталось у вогні,

Бо з ними завжди поруч тато й мама.

Ти споглядаєш небо, синку мій,

А я дивлюсь в твої дорослі очі —

Сама у те безмежно вірить хочу,

Що десь літає твій біленький змій.

Я – лунка перем’ятої землі,

Жертовно приготованої плоду

Майбутньому. Вже поштовхи малі

Мені лоскочуть, чується порода.

Я поливала ніжністю зі слів,

В долоні теплі ніжно пеленала.

Я – лунка серед сонячних полів,

Я жайвором літала й щебетала.

Той грім, що перервав серцебиття

І градом перегупав пуповину,

В моєму лоні умертвив життя,

Зробив із тіла моцну домовину.

І небо більш не посилало злив.

Вітри ганяють змертвілу пилюку.

Тулю в надії і молитві руки

До живота, та час, напевно, сплив.

Мов відсікли мене від батьківської хати

Ці тектонічні злами.

І я тепер – сама, боюся заблукати