Читать книгу Слухаючи годинник - Оксана Сайко - Страница 1

(повість)

За вікном вже сіріло. Світло спочатку було боязким та млосним, воно поволі прокидалося разом із днем, а далі щоразу впевненіше, яскравіше пронизувало довколишній світ. Темрява непомітно розчинялася, розсіювалась, перетворюючись на імлистий серпанок, що огортав ще заспану землю. Він завжди полюбляв споглядати, як народжується день. Було в тому таїнстві пробудження щось таке, що його заворожувало. Він відчував дивне замилування, якого не вмів пояснити.

Віднедавна страждав від безсоння. Прокидався серед ночі і вже не міг заснути до ранку. Тоді, щоби не дивитися у темну стелю, звертав погляд у вікно, за яким миготіли тіні, які потроху набирали чітких обрисів крислатих дерев. Бувало, у такі безсонні ночі його мучили думки, які він звик промовляти уголос, полонили спогади, які навіювали відчуття неспокою й здавались йому впертими привидами минулого, що зникали лише на світанку.

Він завжди вважав, що з’явився у цьому світі цілком випадково. Мати зовсім не чекала його, а дізнавшись, що вагітності вже не позбутися, незлюбила його в своїй утробі, як плід легковажності й розчарування. Вона виношувала його, мов нестерпний тягар, від якого не терпілось звільнитися. Часом у неї з’являлася тремка й лячна думка покинути його, бо так було б легше для неї і краще для байстрюка, але одразу ж і гнала цю думку від себе, розуміючи, що так вчинити не зможе. Вже знала, що означає бути покинутою й самою, бо була із сиротинця. А під час пологів лаялась на чому світ стояв, бо вже так звикла тамувати брутальністю будь-який свій біль. Лише коли він вислизнув з її лона, вона здивувалася, затамувавши подих, побачивши його зморщене, червоне обличчя, сині, каламутні очі, мале, беззахисне тільце, почувши кволий плач. Вона важко зітхнула і саме в ту мить нарешті змирилася з тим, що трапилося. «Нехай вже буде,» – промовила сама до себе, притуливши його до своїх грудей, прислухаючись до тих, досі незнаних, відчуттів, коли він заходився ссати її молоко.

Вона полюбляла час від часу зазирати в чарку, співати сумних пісень зі своїми подругами з фабрики, що мали схожу долю, довгенько теревенити з перекупками, а в неділю лузати на лавці біля хати насіння, лаятися на двірників та сусідів і проклинати геть усіх чоловіків. Вона часто поверталася з фабрики, де працювала, втомлена, пригнічена й мовчазна. Мабуть, причиною такої вдачі була її самотність. Тоді могло і йому перепасти від неї стусанів! Він не раз міркував про те, що прихід людей у цей світ є завжди випадковістю. Іноді прикрою, іноді щасливою випадковістю. Якби його народила інша мати, все у нього в житті могло бути по-іншому. Як, він і сам того не знав. Може, було б краще, а, може, ще гірше… Та він ніколи ні про що не шкодував. Хіба тільки про одне – що не знає батька.

Вони жили надто скромно, якщо не сказати убого, проте він ніколи не докоряв за це своїй матері навіть думкою. Він мріяв, як і сусідські хлопці, мати велосипеда та м’яча. Мріяв мати такий самий кашкет і вуса, як той дядько, сторож із фабрики, де працювала його мати… Мріяв їздити на величезній вантажівці, з тих, що часто проїжджали їхнім містом, а ще – на мопеді, щоби гуркотів на всю вулицю…

Мати завжди повторювала, що живе заради нього. Що то тільки завдяки йому вона нарешті збагнула, для чого їй жити. Бо інакше життя її було б зовсім порожнє й самотнє. «Для цього таки варто було віддатися цьому покидьку! – казала вона, маючи на увазі його батька. – Тепер я про це не шкодую, бо в цьому величезному світі у мене все-таки є одна-однісінька рідна душа».

Ще з дитинства не чекав від людей якоїсь прихильності та любові. Звик, що сприймають його здебільшого насторожено та недовірливо. Надто був у нього насуплений погляд з-під лоба, неохайний, благенький одяг, негарне обличчя й дивна, мовчазна, замкнена вдача. Хтось вважав його відлюдьком, хтось – диваком, від якого можна чекати будь-чого, а тому слід триматись від нього чимдалі. Був одразу приреченим стати самітником. А може, вже й таким народився – самітником, бо прийшов у той світ від такої ж самітньої жінки. Тому зростав разом зі своєю самотністю. На світанку мати поспішала на фабрику й залишала його на подруг, які не надто ним переймалися та його пильнували. Він повзав по підлозі з мокрими штанцями та замурзаним обличчям, самотужки, колінами й руками намагаючись пізнавати довколишній простір, замкнений у маленькій хатинці, яка видавалася йому безмежним світом.

У дитинстві здебільшого уникав інших дітей, залишаючись осторонь. Й вони не надто полюбляли його товариство – він не вмів бавитися, був якимсь занадто мовчазним, поважним та й для них нецікавим. Та й діти були для нього, немов чужинці. Непередбачувані, незрозумілі, з ними іноді важко було знайти спільну мову. Але й він сам того не прагнув. Часто пригадував, як двійко, трохи старших від нього хлопців у дворі замучили кота, що приблудив саме до його хати, і якого він підгодовував потай від матері. Для хлопчаків це було просто новою розвагою. Його вразила ця жорстокість. Він стояв збоку і плакав, а з нього сміялися, називаючи тюхтієм. Відтоді він завжди чекав від них чогось лихого. А за якийсь час зважився помститись, розбивши каменюками вікна у їхніх будинках. Його впіймали на гарячому, їхні матері зчинили лемент, нажалілись його матері, якій довелося заплатити за скло. Саме через те й отримав від неї ляпасів та штурханів.

Проте, своїй самотності він навчився давати раду. Він часто проганяв її думками, які промовляв уголос. Від того йому завжди здавалось, що то не він, а хтось промовляє до нього. У школі навчався досить кепсько, з нього часто підсміювалися. Лише у четвертому класі його однокласники раптом збагнули, що цього робити не варто, бо за спокійною, апатичною зовнішністю, за виразом байдужості може ховатися щось запальне. Якось один із хлопців, що мав кличку Кажан і вважався найсильнішим у їхньому класі, обізвав його байстрюком. Такої образи він стерпіти не зміг і заїхав кривднику п’ястуком по пиці. Зчинилася бійка. Оточивши їх колом, однокласники, в цілковитій тиші, затамувавши подихи, не втручаючись, лише стежили за ними, бо аж ніяк не сподівалися, що саме він виявиться здатним вчинити опір, і навіть більше того, виявиться сильнішим. То було справжнє падіння незламного авторитету ватажка їхнього класу – він був першим, хто не тільки зміг, а й насмілився побити Кажана. Залишивши хлопця з розбитим носом на підлозі класу, він утік з уроків. А наступного дня Кажан на превеликий подив усіх, підійшов і подав йому руку, що означало не тільки примирення, визнання переваги його сили, а й пропозицію дружби. Байдуже стенувши плечем, руку він йому подав, а приятелювати так і не став.

Однокласники відчували його відлюдність й небажання приятелювати, бачили, що він уникає їх, тому й самі його сторонилися. Навіть за партою сидів один. У нього не було друзів, окрім сина м’ясника, товстого й незграбного Онисима, але це вже сталося у старших класах. З того Онисима не раз у їхньому класі глузували. Онисим завжди приносив з собою у школу хліб та сардельки. Якось хлопці разом із Кажаном нахабно поцупили зі шкільного портфеля його обід. Пересміюючись, жуючи сардельки, вони глумилися з м’ясникового сина. Йому стало шкода Онисима, і він віддав йому свій скромний обід – два шматки хліба, намащених смальцем зі шкварками. Після того випадку Онисим сів до нього за парту. Шукаючи просто захисту, хлопець несподівано знайшов собі друга. Та й він не мав нічого проти такої дружби. У товаристві Онисима почувався так само, як у товаристві самого себе. Він міг довго мовчати або промовляти уголос свої думки, знаючи, що Онисима це ніколи не здивує й не пригнітить. Вони разом поверталися зі школи додому й часто бачилися під час вихідних. У сонячні, погідні дні влаштовували прогулянки за місто, у ліс. На узліссі, немов напівутоплений у землю, ще животів старий дерев’яний будинок, вже похилий від давності й порослий мохом, де колись мешкав дідо Онисима. Там іноді ховались від дощу, а в старій пічці розкладали вогонь й смажили сардельки, які завжди цупив у батька Онисим. Заглибившись в гущавину лісу, майстрували з гілля дерев курінь, уявляючи себе десь на безлюдному острові. Вони мріяли швидше подорослішати, щоби не ходити у школу, яка для обох була ненависною. Онисим збирався стати м’ясником, так само, як і його батько.

– Невже тобі це подобається? – якось спитав він у хлопця.

Той знизав плечима:

– Не знаю… Я про те й не замислювався… А ким мені ще бути, коли батько м’ясник? Якби він був столяром, я теж, мабуть, був би столяром…

Він на те лише важко зітхав, бо не знав, ким був його батько. Якось він запитав про це матір, та вона лише відрубала:

– Ким був твій батько? Мерзотником! Останнім покидьком! Ось ким він був!

Він хотів було відказати їй на те, що навіть мерзотники й покидьки мають якесь ремесло, а проте так і не зважився.

Якось підлітком він вкрав у свого однокласника велосипеда, й батько того хлопця прийшов до його матері сваритися.

– То й що такого, що взяв він того велосипеда? – несподівано накинулась на чоловіка мати. – Невже збідніли через те? Та у вас грошей, мов тої полови! Не морочте мені дурницями голову! Забирайтеся геть!..

Чоловік на те страшенно обурився, мовляв, з такою матір’ю її син обов’язково колись втрапить у в’язницю, бо виросте злодієм та нікчемою.

– Нехай, але то вже не ваш клопіт! – відказала на те мати, зачинивши двері перед самісіньким носом чоловіка. В ту мить йому стало соромно, не так через слова того чоловіка, як через те, що мати так відчайдушно захищала його, незважаючи на те, що він був винний, не дорікнувши йому жодним словом.

– Я не буду злодієм, – сказав він їй.

– А ким же ж ти будеш? – тільки й спитала насмішкувато.

– Буду годинникарем, – відказав.

– Годинникарем? Тим багато грошей не заробиш. Чи не краще бути м’ясником чи мулярем? А може, столярем або чоботарем?

Але жодне ремесло його не приваблювало так, як ремесло годинникаря. «Може, це й добре, що не знаю батька, – так міркував, – а раптом він би виявився, як і батько Онисима, м’ясником чи якимсь чоботарем і змушував мене б займатись тим, що мені не до душі? Адже, зазвичай, з батьками, саме так воно й буває. А все тому, що, як видно, шкода їм покидати цей світ самотніми, того й приводять у нього дітей, а відтак передають їм те, що вміють і своє ремесло на додаток, аби відійти з життя з відчуттям, що все-таки віджили своє немарно, бо залишили продовження не тільки себе, а й своєї справи…»

Якось вони з матір’ю, коли у них поламався годинник, були у годинникаря. Тоді його й вразила ота величезна кількість годинників. Вони безладно лежали у майстра на столі, у гармонійній асиметрії висіли на стінах, стояли, мов тумби, на підлозі… Старий, горбатий годинникар скидався на дивного чарівника, що легким дотиком пальців міг оживити найменше коліщатко, змусити тендітні стрілки рухатися й вицокувати. Здавалося, міг підкорити собі не тільки будь-який годинниковий механізм, а й сам час, змусивши його спинитися, йти в лад або поспішати. Годинникар був досить старий. Якби він раптом помер, то у їхньому містечку не залишилося б жодного годинникаря, – так собі роздумував, бо годинникар жив самотнім і не мав дітей. Тоді вже не було б кому ремонтувати годинники. Отож, потрібно чимшвидше опанувати цей фах, вирішив, тим більше, що незабаром він уже закінчить школу, треба заробляти гроші.

Одного дня, нічого не сказавши матері, він подався до годинникаря.

– Хочу бути, як і ви, годинникарем. Навчіть мене цього ремесла, – попрохав.

Старий важко зітхнув й почухав потилицю:

– Е-хе-хе, хлопче… Забаглося тобі забавки якої, чи що? Та нащо ж воно тобі?

– Коли ви помрете, у нашому місті не залишиться жодного годинникаря. То хто ж тоді ремонтуватиме годинники? – запитав він.

Старий на якусь хвилю замислився.

– Правду кажеш, – погодився врешті, – досі до мене ніхто не звертався з подібним проханням. Але й справді, хто займатиметься моєю справою, коли мене не стане? Про це й не думав… То що, кажеш, хотів би бути годинникарем?

– Дуже хотів би, – відповів.

– Гаразд, приходь завтра увечері. Дещо покажу тобі та й спробую навчити, якщо матимеш до цієї справи хоч трохи хисту.

Відтак щовечора, по закінченні уроків у школі, він приходив до годинникаря. Розглядав розмаїття годинників та їхні механізми, що, незважаючи на свою подібність, все ж різнилися, маючи кожен якусь особливість та й навіть норов, немов були живими істотами. Одні були тихі й немов принишклі, інші незугарні й від того часом пихаті, одні хизувалися своєю красою, інші того соромилися… В одних проглядало щось схоже на владність над часом, а в інших – байдужість.

Коли маєш справу з годинниковими механізмами, справді, не можеш залишатися байдужим до часу. Так і він, пізнаючи премудрості ремесла, навчився відчувати сам час, чого раніше не вмів. Його важливість та владність, його прихильність та суворість, його плинність та ілюзію застиглості. Годинники вигадали для того, щоби надати часові розміреності, відчутності й відображення. Хоча, чим більше пізнаючи годинники, він щораз більше доходив до висновку, що вони не завжди з точністю можуть відображувати час, який міг бути настільки невловимим, що жоден годинник не міг його впіймати, жоден хронограф не міг зафіксувати. А невдовзі навчився дослухатися до годинникового цокання, зробивши несподіване й дивовижне відкриття, що оте, на перший погляд, звичне й звичайне цокання може допомогти у багатьох важливих речах. Приміром, у прийнятті рішень. Це було зовсім нескладно, й він швидко набув уміння безпомилково визначити за монотонним цоканням оте «так» чи «ні». Він не розповів про це нікому, ані Онисиму, ані навіть своєму учителеві-майстру. Не тому, що полюбляв таємниці, а тому, що вважав, що це відкриття має належати тільки йому самому, як і його думки, бажання та сни, про які теж не розповідав нікому.