Читать книгу За границями Самсари - Оксана Владимировна Кириченко - Страница 1

Ви задумувались коли-небудь про те, що ваш світ не єдиний у всесвіті? Що можливо, десь там, у далеких просторах, існують інші цивілізації, інші виміри, інші сторони звичного життя… Чи хотілось би вам дізнатися про них, зустріти незнайомих створінь і побачити, як вони живуть там, де ви ніколи не бували? Авалона хотіла, дуже хотіла, всіма фібрами своєї допитливої душі. Вона страшенно прагнула вирватись із Самсари, де жила протягом двох років, та вирушити в інший, ще незвіданий нею світ. Тому, коли вона отримала подарунковий купон до Сіду, вона заледве тямила себе від щастя. Не дивно, що Ріан позаздрив їй, адже подібні подарунки, ще й від замдиректора коледжу заклинань – надзвичайна рідкість. От тільки чому Авалону попри її бунтарство так полюбляли старші, хлопець ніяк не міг збагнути.

Сід вважався світом розваг. Доступ до нього був заборонений неповнолітнім. Фактично, кожен після випуску із коледжу ставав повноцінним громадянином Самсари і міг подорожувати в інші світи. Проте купон Авалони дозволяв безкоштовно користуватись атракціонами, що насторожувало завжди вірного правилам Ріана. Взагалі він вважав, що роки навчання з Авалоною перетворилися на справжнє випробування. Коли вона прийшла у коледж, його, одного із найкращих учнів, приставили до неї наглядачем. Ріан проводив курс знайомства зі світом та допомагав пережити розлуку з домівкою. Та хто ж знав, що допитлива натура дівчини, яка марила мандрівками і розвагами, вилізе боком і спричинить стільки незручностей? Тож мусив Ріан змиритися з реальністю та звикнути до цілодобового нагляду за непосидючою однокурсницею, аби вона не зосталась у коледжі на другий рік, а він не отримав першу у своєму житті догану за те, що провалив це, на його думку, несправедливе завдання. Коли на другому курсі Авалона потоваришувала з Лінаї – найстрашнішим ходячим нещастям серед студентів, Ріан зрозумів, що до закінчення коледжу його життя буде подібне до міфічного пекла, яке описане у книзі «1000 релігій буття».

От і зараз хлопець задумливо спостерігав за двома дівчиськами, які, збуджено розмахуючи руками, поспішали за межі студмістечка, щоб відправитись у місто та знайти найближчий до Сіду портал. Коли вони зникли з поля зору, Ріан підхопився на ноги, розправив міцні сірі крила, відмітив початок польоту на годиннику і щезнув у темряві неба.

Відправною точкою для своєї першої мандрівки Авалона вибрала нічний клуб «Growl». Місце мало сумнівну репутацію, чим і приваблювало юну бунтівницю, яка за два роки навчання встигла наслухатися про нього всілякого. На жаль, перша і єдина спроба тишком пробратись сюди зазнала невдачі і ледь не завершилась скандалом. Ріан вчасно нагодився до неї та допоміг уникнути викриття, чого Авалона навіть не сподівалася. Тоді вона вперше запідозрила, що хлопець міг стежити за нею, але не стала дошукуватись істини. Із найкращим студентом коледжу, який мав такі велетенські крила, варто бути у гарних стосунках.

Зайшовши до клубу, Авалона геть розгубилась і завмерла у величезному холі, який виблискував червоними ліхтарями, що відбивались у дзеркальній підлозі.

– Це ж не прохід, ні? – поруч перелякано прошепотіла Лінаї, несміливо витріщаючись на підлогу.

– Здуріла? Звичайно ні.

І хоч Авалона була впевнена у своїх словах, проте магія червоного охопила її. А раптом перехід у Сід вже відкрився, а вони навіть не встигли цього помітити? Лінаї міцно схопилася за руку подруги.

– До нас ідуть..

Справді, до них крокував високий дужий чоловік у чорній формі. На його грудях висів значок із червоним колом та зображенням блакитного ока посередині.

– Це індр, – гаряче прошепотіла Лінаї.

Авалона ковтнула слину та спробувала заспокоїти ошалілі нерви. Клан Індрів був провідником в інші світи. Він контролював усі відомі портали та відповідав за переходи між ними. Два роки тому Авалона була первачком і потрапила зі свого світу Зем сюди, до Самсари, де її зустрів хлопець із таким же значком на грудях. Тоді ще індри носили червоні мантії, проте, здається, зараз вони вийшли з моди.

– Виглядає стильніше, ніж на картинках, – оцінила Лінаї.

Чоловік підійшов до завмерлих дівчат, пильно оглядаючи їх з голови до ніг.

– Ви хоч повнолітні? – пролунав його грубий голос, котрий змусив подругу здригнутися.

– Ми взяли посвідчення, як не вірите, – обурилась Авалона.

Чоловік підняв брови, проте більше нічого не спитав. Він махнув рукою, закликаючи слідувати за ним, і дівчата несміливо задріботіли позаду.

Авалона надіялась побачити хоча б якусь залу славнозвісного клубу «Growl», яким стільки марила, проте індр звернув у боковий прохід, у кінці якого знаходились масивні червоні двері із зображенням такого ж блакитного ока, що був на значку чоловіка.

– Мара-Самсара, невже це справді станеться? – Лінаї щосили стиснула руку подруги, і Авалона сама затремтіла у передчутті.

Кімната вражала ще більше, аніж хол. Вона була маленькою, проте містила до двадцяти дзеркал різної величини. Всі вони були прикріплені до стін, тому Авалона розглядала своє відображення одразу у декількох.

– Ви ж знаєте, як вони працюють? – поцікавився індр, підходячи до одного із дзеркал у повний ріст.

– Ми щойно закінчили коледж заклинань у Клані Світла. Не треба спілкуватись із нами, як з дурепами, – огризнулась Авалона. Індр вишкірив зуби.

– Тоді документи, світляки.

Авалоні завжди думалося, що світляками їх називали тільки вихідці з Клану Темряви, одначе схоже, вона гірко помилялася.

– Неввічливо так звертатися до нас, пане індр, – промовила Лінаї, віддаючи свою візитівку вслід за Авалоною. Чоловік уважно розглянув дві магнітні пластинки, на яких містилась зашифрована інформація про власників. Він витягнув із нагрудної кишені ручну лінзу на приставив її до ока.

– Ви скоро познайомитеся з реальним життям, де почуєте ще й не такі слова, – весело промовив індр, провертаючи дівчатам їх документи. Лінаї насупилась, проте Авалона вже зачаровано розглядувала дзеркало.

– Нам у це?

– Так.

Індр провів вздовж дзеркала рукою згори донизу, і враз воно перестало віддзеркалювати відображення. Натомість дівчата дивились углиб темряви.

– А хіба воно не повинне просто розпливтись, як вода? – здивувалася Лінаї.

– Таке інколи буває, хоча, зазвичай, не із Сідом, – індр на мить просунув голову усередину. – Але працює справно, так що вперед.

Подруга злякано глянула на Авалону. Та повернулася до чоловіка.

– Назад цією ж дорогою?

– Так. Постарайтесь запам’ятати, де знаходиться портал, тому що там такі лабіринти, що в них можна застряти на місяць. Мене звуть Дерек, якщо загубитесь і зустрінете іншого індра, назвіть йому це ім’я.

– То ми можемо попросити іншого індра відправити нас одразу додому. Навіщо такі складності? – зауважила Лінаї.

– Можете, – хмикнув Дерек. – Проте у кожного з нас своя робота, тому не жалійтесь, коли потрапите на інший кінець Самсари. Нам простіше зв’язатися одне з одним, чим з’ясовувати, куди саме вас потрібно закинути.

– Якась у вас дивна система, – буркнула дівчина.

– Якась ти сильно балакуча. Крокуй вже, світлячок, – вишкірився індр.

Лінаї закотила очі, проте поспішила вслід за Авалоною, що залишила осторонь своєї уваги їх чарівну бесіду, зникаючи у темряві порталу. Дерек поглянув їм услід і похитав головою.

– Ох вже ця молодь, – промовив він, піднімаючи руку вгору, щоб закрити портал.

– Зачекайте!

Дерек здивовано повернувся до невисокого білявого хлопця, за спинами якого висіли розтріпані після польоту крила. У той момент індра навіть не цікавило питання, хто із робітників закладу впустив цього летючого дивака.

– Отакої, ти що справді літаєш?

Ріан розгублено завмер посеред кімнати.

– Ну, так…

– Серйозно? Вони справжні? Можна пощупати?

Поки хлопець спантеличено хитав головою, Дерек зник за його спиною, де став перебирати пір’я.

– Мара-Самсара, мені казали, що у світляків крилатий підростає, але я вперше бачу подібне на власні очі. Щоб ти знав, це у вас надзвичайна рідкість.

– С-справді? – здивуванню Ріана не було меж. Так, його крилами захоплювалися, за ними ретельно доглядали, змушували кожні півроку проводити магічне відновлення охоронних заклинань, що захищали їх від зношування. Проте ніхто ні разу не говорив йому, що вони були аж такими рідкісними.

– Лади, – Дерек швидко задовольнив свій інтерес та знову набув грізного вигляду. – Якими вітрами тут?

– Е… – розгубився хлопець. – Сюди щойно дівчата завітали… У Сід. Мені б з ними, я трохи відстав у дорозі.

Індр красномовно поглянув на крила.

– Еге ж, відстав він. Документ.

Ріан хутко дістав візитку та нетерпляче глянув у темінь порталу.

– Якісь негаразди із дзеркалом?

– Та все з ним нормально! Начитались своїх книжок і причепились. Іди вже за своїми дівками.

Дерек різко впхнув документи хлопцеві у руки. Ріан не став чекати, поки його люб’язно штовхнуть усередину, тому просто закрив очі та зробив крок у портал.

***

По той бік знаходилась пустеля. Дві самотні фігури сиділи на піску, закриваючи голови руками. Одна з них омивалась сльозами, інша задумливо оглядала периметр. Коли на мить вона побачила дзеркало із золотим оздобленням у повній ріст, вона підхопилась на ноги та зірвалась на біг, аби завмерти за декілька кроків. Портал розтанув у повітрі так само швидко, як і з’явився, залишаючи по собі здивованого хлопця із чудернацькими крилами за плечима.

Авалона забула, як розмовляти. Враз було дзеркало, і знову його немає. Як покинути цей дивний світ? Чи атракціон уже ввімкнувся, і тепер необхідно зрозуміти, як його вимкнути, щоб забратись геть із цієї пустелі?

– Ти чого знову припхався? Я тебе не кликала! Дістав вічно ходити за мною…

– Це що таке? – Ріан проігнорував Авалону, роззираючись на всі боки, зачарований безкраїми червоними пісками та пекучим сонячним промінням. Піт проступав на його чолі, і він нетерпляче змахнув його долонею. – Де ми?

– Це зветься пустелею, забув? Ми вивчали зовсім недавно, – неохоче відповіла роздратована дівчина.

– Але чому вона у Сіді? Де атракціони?

– От і я себе питаю, де ті чортові атракціони, на які у мене безлімітний купон?!

Її крик відлунням прокотився у повітрі, так що всі троє навіть здригнулись, а Лінаї відволіклася від свого плачу.

– Авалоно, не кричи! Раптом пісок почне сипатись!

– Ти з чого це взяла?

– Читала, що у горах неможна кричати, бо може піти лавина.

– І де ти гори тут побачила чи сніг? – встряв Ріан.

– Ну, я подумала, що у пустелі ті самі правила… – знітилась Лінаї.

Хлопець голосно зітхнув, в той час як Авалона красномовно поглянула на подругу.

– Дорогенька, тут кричи не кричи, тільки пташки нас і почують. До речі, про птахів, – вона повернулась до Ріана. – Злітай-но, розвідай обстановку.

– Я тобі що хлопчик на побігеньках?

– У тебе є інші пропозиції? З нас трьох тільки ти крилатий. Так що зроби щось корисне, раз опинився тут.

Ріан поглянув у небо. Три величезних сонця розміром із надувну кулю нещадно смалили його зі всіх боків, тож було б просто чудово закутатись у щось довге та легке. Проте вони йшли розважатись, тому одяглись у шкіряні шорти та футболки, і тільки Лінаї прихопила кольоровий кострубатий капелюх, який Ріан вважав страшним та не-фешенебельним. Він явно не із Самсари, тож хлопець припустив, що мати Лінаї привезла його із морського світу Дондари, звідки була родом.