Отрывок из книги
Прощатися завжди важко. Особливо якщо знаєш: більше ніколи не побачиш людину, не обіймеш і не поцілуєш м’яку, теплу щоку. Це складно усвідомити і прийняти. Гіркий присмак, і нічим його не зап’єш. Надії немає, бо ти стоїш розгублено… на кладовищі.
«Рахунок, будь ласка», – промовила жіночка років п’ятдесяти, зиркнувши у мій бік. Хвилин за десять вона розправилась із тарілкою салату і стейком, з’ївши за компанію свою ядéрну червону помаду. Навколо пухкеньких наколотих губ залишилися сліди від оливкової олії і трохи крихт багета. Це надавало їй кумедного вигляду. Я поклала перед нею конверт і, схрестивши пальці, побігла на кухню. Завжди хвилююсь в очікуванні чайових. Це ж як лотерея. Ніколи не знаєш, хто з відвідувачів буде щедрим, а хто скупим. Тітонька з розмазаною помадою виявилася щедрою. Але, на жаль, так буває не завжди. Частенько трапляються люди, які можуть просидіти у закладі пів дня, залишивши по собі навіть менше, ніж міг би кіт наплакати.
.....
– Так, Микола молодець, старається. Знайшов його випадково і дуже цьому радий. Те, що він витворює з продуктів, – справді талановито.
Задзвенів пронизливий дзвоник, і люди неспішно почали повертатися до зали.
.....
