Оглавление
Олександр Фільц-Павенцький. Історичні Буйди Львова. Філософські казки. Двірнича Cпілка (збірник)
Історичні буйди Львова
Сенсації: про походження назви «Львів» і «Галичина»
І. Львів
ІІ. Галичина
Кафе «Поминальне»
Постмодерний Дездемон і німфетка Отела
Дві з половиною притчі
Дуже давня притча
Та ж притча, але інша
Притча про олімпійський синдром
Двірнича Спілка. Мікро-роман
Пролог
Частина перша: книга пророцтв
Розділ 1. Ще лютневий березень
Розділ 2. Страшна ілюзія
Розділ 3. Юліан Купа-Головецький власною персоною
Розділ 4. Аріадна
Розділ 5. Прозріння героя
Розділ 6. План[1]
Розділ 7. Аріадна вибирає нитку
Розділ 8. Мрії можуть збуватися
Розділ 9. Зустріч
Розділ 10. Юліан і Аріадна
Розділ 11. Без назви і не забудьмо – без іронії!
Розділ 12. Кожному своє: без іронії
Частина друга: книга буття
Розділ 1. Правда як мірило тривіальності
Розділ 2. Гуманізм – це завзятість амбітних, і будують його Двірники
Розділ 3. Людознавство як нова філософія постекзистенціалізму
Розділ 4. Новий стиль: Львівський Мізантропічний Арт-Декор
Розділ 5. Перши успихы на центральному канали: мовою оригіналу
Розділ 6 …сталося немало цікавого
Розділ 7. Друге інтерв’ю на усіх центральних каналах: оригінальною мовою
Розділ 8. Рік при владі: обережно, двері зачиняються
Розділ 9. Мій найперший ворог – це я в майбутньому
Розділ 10. Єдине пояснення
Розділ 11. Сповнений суму настільки, що назва його буде зайвою
Розділ 12. Адріан і Юлія сповнені надії
Епілог
Цикл «Село Недільна»
Сигарети «Недільна»
Село Недільна: поле чудес
Шерлок Холмс у Недільні
Санаторій «Немирів»
Попередження про Недільну
Отрывок из книги
Декілька слів про абсолютно сенсаційну актуальність запропонованої істеричної розвідки. Її результати, лише тепер, на початку нового, ІІІ тисячоліття, дають нам змогу розпочати вповні обґрунтовану дискусію про походження назв «Львів», а також «Галичина».
Отож, немилосердна плутанина, породжена істериками за багато століть, призвела до прикрих непорозумінь, серед яких чи не найболючішим було абсолютно згубне і безповоротно прикре походження назви «Львів» та його герба. Іншою, не менш несправедливою напівправдою є однобоке відношення до назви «Галичина», нібито пов’язане з племенами галлів?! Хибні уявлення про ці назви, що увійшли в саму серцевину львівсько-галицького самовизначення, могли б законсервувати філософію нашого мізерно-провінційного всесвіту до кінця існування людства, якби не знайдена у королівському архіві Львова частина середньовічних літописів. Вона складається з двох частин, які будуть викладені у пристосованому для нинішнього читача усучасненому мовному варіанті.
.....
Тепер про дійсну, переказану пані Геньою історію львівського нутра. Було воно у свої квітучі часи підземними променадами, якими найзаможніші родини, купуючи за хабара спеціальний дозвіл магістрату, гонили на своїх каретах. Простіший люд ходив пристінними вузькими хідниками, потерпаючи від мажорів: вони гасали так затято, що уся божевільна ця бравада закінчувалася прикрим травматизмом або й летальними випадками. Але не дивуймося. Тодішні львів’яни, незважаючи на ризик бути придушеними під колесами, все ж надавали перевагу підземному місту: вулиці прикро пахли від помий і сміття, бо воно, за приписами Магдебурзького права, викидалося у внутрішні двори і розповсюджувало гидотливі та небезпечні інфекції. Крім того, приразливі випаровування Полтви – а вона тоді вважалася річкою – плодили комарів і різні усілякі насікомахи, які виїдали терпіння мешканців Львова, і єдиною радою на таке було сховатися у підземне місто. (Потім, якщо хто не знає, саму Полтву туди і загнали.) Центральний вхід у підземні вулиці був поблизу Успенської церкви і тої ж таки 8-ї школи. Далі йшла коротка магістраль до широкої площі під високим склепінням – акурат під новозбудованим магістратом, або нинішньою Ратушою. Посередині підземної площі стояла мурована арка, вкрита у стилі ампір жовтим металом. За задумом неперевершеного П’єтро Нобілє, ампірного короля австрійської архітектурної традиції, золотом обкладали величезні стилізовані Роги, які чашоподібно впирались у склепіння центральної променади. Саму ж арку називали «Європейська Брама»; а ми пам’ятаємо, що Львів був столицею Золоторогого князівства, яке спинило Золоту Орду перед навалою в Європу. Це вона, між іншим, спонсорувала тоді Львів і надала золото на спорудження цього ампірного чуда задарма, із чистої монархічно-політичної вдячності за жертовність золоторогих галичан у часи дикунської навали зі Сходу. Спорудження арки припадало на п’ятсот п’ятдесяті роковини від дня народження Львова, отож у 1806 році. Курйозність ситуації з її відкриттям нібито була описана у «Gazette de Leopol» (перша друкована періодика в Україні, що виходила французькою мовою у друкарні А. Піллера з 1 січня 1776 року). Позаяк зберігся лише один її нечитабельний екземпляр, то сьогодні знаємо про те, що сталося, із усних переказів, які циркулюють Львовом після пані Гені. Так ось: центральна арка підземної променади завалилася рівно за 13 днів до її відкриття через розкрадання цегли! Буцімто робітники, із місцевих, викладаючи арку, міняли кожну другу-третю цеглу на камені, а вкрадене продавали багатим львів’янам для екстер’єрних потреб. Така була ота цегла гарна, спеціально імпортована з Іспанії. Ще цікавіше: за дванадцять днів зведення арки і конструкція Золотих Рогів були завершені зусиллями будівничих, закликаних із Дрогобича, які хотіли чесно заробити, бо жили у такій бідоті, що красти їм не було ніякого резону. За наказом міста між цеглою арки заклали спори моху, який мав укріпити склепіння брами навічно, від чого, між іншим, і пішла звичаєва назва арки і брами – «мохната лапа магістрату».
Від Золоторогої брами відгалужувалися вулиці, від них – менші й менші, аж до вузьких провулків, які закінчувалися жвавими ґешефтами і кнайпами. Усе це підземельне царство освітлювали гасові лампи (тоді їх також називали керосинні), викувані з міді та срібла у майстернях вірменського кварталу. Шкода, аде ці лампи у вигляді рогів ви ніде не побачите: іще у 1912 році австріяки продали їх нібито у Швецію для музею мореплавства, освітлюваного їдучими смолоскипами. Гасові лампи, однак, швидко вийшли з ужитку, тож і їх поміняли, вже на електричні. Лише три з них вціліли; кажуть, що опинилися вони якимось дивом у кабінеті директора лондонського летовища Хітроу. Ось так.
.....
