У звичайній «сталінці» звичайного донбаського містечка живуть звичайнісінькі люди: колишній «беркутівець» Бембі, філологи зі світовими іменами Ярополк і Федора Задорожні, Вєрка, алкоголічка зі стажем, та інші. Їхні історії – таке собі нормальне ненормальне життя: завалений пам’ятник Леніну і показове самогубство, несподівані знайомства і листи далеким коханим, зухвалі плани захоплення влади і жорстокі жарти підлітків… Кожна з історій, чудернацька або буденна, щаслива або сумна, – це ще один фрагмент із яскравої мозаїки нашого життя…
Оглавление
Олексiй Чупа. Казки мого бомбосховища
Передмова. Здоровий підхід до страшних речей
Перший поверх
Квартира № 12. Секс утрьох
Квартира № 13. Заколот
Квартира № 14. Молодість Герхарда Фрая
Другий поверх
Квартира № 15. Тиша як генетична хвороба
Квартира № 16. Сни та інші страшні речі
Квартира № 17. Острів
Третій поверх
Квартира № 18. Образ матері у сучасній українській літературі
Квартира № 19. Good bye, Lenin!
Квартира № 20. День, коли я почав умирати
Четвертий поверх
Квартира № 21. July morning
Квартира № 22. Квіткарка Ру
Квартира № 23. Сатана та його друзі
Ще кілька слів із підвалу
Отрывок из книги
В Олексія Чупи до творчості дуже здоровий підхід. Вирішивши стати письменником, він зосередився і зайнявся своєю справою: почав писати багато й дедалі більше і видаватись часто й дедалі частіше. Схоже, що писання для Олексія Чупи – справа дуже люблена. Бо коли людина працює коло того, що її по-справжньому захоплює, розворушує й оживляє, то і справа її ворушиться і живе – викресана, як іскра, із цієї надщербленої миті, а не знесилена нескінченними сумнівами й фантазіями про досконалість і богоподібність.
Хоча який письменник здатен відмовитись від фантазій про богоподібність? Під час артилерійського обстрілу в Макіївці оповідач із «Казок мого бомбосховища» ховається у підвалі свого багатоквартирного будинку та розмірковує про мотиви письменництва. Йому здається найбільш імовірним те, що письменників приваблює «можливість трохи побути Богом». Фантазія дозволяє відчути присмак всемогутності, натомість обов’язків перед персонажами, здавалось би, немає: «Закрив [книжку] – від них нічого не залишилося. Зручно». Але хіба це зручність – ділити приміщення з героями власної прози? Це вже пахне відповідальністю за свої слова.
.....
– Вікіпедія стверджує, – розповідав він молодшому товаришу, поки пальці барабанили по клавіатурі, – що, згідно з останнім переписом населення, у 2001 році наших в Україні налічувалося 45,2 тисяч осіб, основна частина проживала у містах. Найбільше мешкало в Донецькій області – 8 тисяч, Харківській – 5,6, Дніпропетровській – 5,6 тисяч осіб. У цілому чисельність зростала дуже швидкими темпами – від 1960-го до 1990-го вона збільшилась у 5 із половиною разів. Шариш?
