Читать книгу Архіваріус - Ольга Гой - Страница 1

Був звичайний робочий день. У дверях охоронець пив каву та коптив цигаркою. Наш маленький відділ шурхотів офісними паперами, на столах гуділи комп’ютери, а за вікном свистіла сигналізація припаркованого поруч авто, безхвості бродячі пси нишпорили у пошуках їжі, зачинене будівництво навіювало повну відлюдькуватість та нудьгу. Премії знову не дали. Хотілося вити на місяць, але й його не було. З-під застібнутої сорочки сторчав шмат шерсті, у перекошеній щелепі прорізувалися ікла (Пекельний біль!), кігті вчепилися в лаковану поверхню обліпленого папками столу. Не було опалення, від роботи обігрівачів час від часу вимикалася електроенергія. Тягнуло болотною сирістю: судячи з усього, під лінолеумом завівся грибок, або пліснява, і якимось мерзотним запахом пройнялося приміщення.

Відчинилися двері та увійшов відвідувач. Я кинув на нього байдужий скляний погляд і сухо сказав: «Сідайте». Чоловік плюхнувся в м’яке офісне крісло, і голими пальцями почав протирати запотілі лінзи окулярів. На вигляд йому було років сорок. Високе чоло з залисинами та сутула спина видавали або професора-інтелектуала, або (що більш імовірно!) інтелігента, нездатного до фізичної праці. Відвідувач відкашлявся та промовив:

– Ігнатьєв Олег Іванович, – безглузда посмішка та прижмурений погляд із-під окулярів, брудна краватка та затерті рукава куртки… Я не знаю, що краще викликає блювоту!

– Яка мета вашого приходу в архів? – Запитав я, відсуваючи убік недопиту чашку чаю.

– Мій пра-пра-дідусь жив у цій місцевості на початку ХІХ століття, – Олег Іванович стер піт з розчервонілого обличчя, – хотілося би провести генеалогічне дослідження.

Минуле? Воно лежить отам, у пильному, скриплячому, крихкому від старості (або від відсутності умілого слюсаря), ящику.

– Нумо, підемо до каталогу, – промовив я. Ми йшли холодним сірим коридором. За нами гнався протяг. Попереду маячили єдині відчинені двері, – нам сюди!

Каталог нагадував звичайний шкільний клас: такі ж книжкові шафи та парти. Втім, це більше змахувало на бібліотеку: ящики, карточки, стенди… Так було на початку ХХ століття, так є зараз, і здається, буде завжди. Навіть, якщо на кожну парту (вибачте, стіл!) поставити ретро-комп’ютер (а-ля «совдепівський» телевізор за розміром). Навіть, якщо розщедритися на ті, з рідкокристалічними дисплеями. Навіть, якщо не буде цих рудих картонних карточок, завжди переплутаних, що випинаються з ящиків. Навіть, якщо для того, щоб знайти відповідь на будь-яке питання, достатньо стане натиснути заповітну клавішу власного персонального комп’ютера. Навіть, якщо не буде мене, принаймні, тут, – о шукач, сумніваюся, що ти наблизишся до істини. Сам час зажував її сторінки і не підпустить тебе до неї. Не тому, що ти нікчемний. І не тому, що він (час) поганий. Просто вона (істина!) не така вже проста, а завжди норовить вислизнути, гаркнувши у вуха, що вона десь поруч. От і зараз…

Олег Іванович знайшов у списку платників податків, які жили в цій місцевості, аж сімох повних тезок його пра-пра-дідуся. Як дізнатися, котрий із списку його предок – куркуль, нам не відомо. Стверджувати, що вони можуть бути родичами, або спростувати це, ми з точністю не можемо. А тому Олегові Івановичу доведеться замовляти документи, пов’язані з усіма тезками пра-пра-дідуся і перевірити, чи міститься там інформація про його родича. Втім, обирати користувачеві архіву, чи оплачувати замовлення документів, можливо непов’язаних з його родоводом, брати до рук вкриті пилом жовті аркуші паперу, місцями поїдені невідомими комахами чи гризунами, вдивлятися в написане розмитими чорнилами, розшифровувати дореволюційний почерк, або припинити пошуки свого генеалогічного древа. Відвідувач обрав перший варіант.