Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів
Описание книги
Петро Кралюк (нар. 1958 р.) – доктор філософських наук, професор, перший проректор Національного університету «Острозька академія». Є автором численних робіт з історії культури України, зокрема її філософської думки. Створив власну концепцію історії філософії України, яка різниться від загальноприйнятої. Відомий також своєю історичною публіцистикою на шпальтах газет «День», «Дзеркало тижня» та сайті радіо «Свобода». Його перу належить низка романів і повістей («Шестиднев», «Лицар і смерть», «Діоптра», «Віднайдення раю»). У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки П. Кралюка «Справжній Мазепа», «Козацька міфологія України: творці та епігони», «Богдан Хмельницький: легенда і людина», де він подає дещо незвичний погляд на роль елітарних верств та козацтва в історії України, а також «Ярослав Мудрий». У новій книзі П. Кралюка йдеться про непрості стосунки між українцями та їхніми предками й тюрками. Автор показує, що це були відносини між двома цивілізаціями (землеробською й кочовою), які часто мали конфронтаційний характер. Однак існувало й чимало прикладів «взаємодоповнення» та співробітництва. Звертається увага на історію відносин між слов’янським населенням нинішніх українських земель й аварами, булгарами, печенігами, половцями, торками, татарами, турками тощо. Особливо акцентується увага на стосунках між українським козацтвом, з одного боку, та Кримським ханством та Османською імперією, з другого. Показано, що в генезисі українського етносу помітну роль відіграли тюрки, а українська культура має чимало тюркських елементів.
Отрывок из книги
У «Повісті минулих літ» при описі давніх часів читаємо наступне: «....існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили. Ці ж обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина, – і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», – бо нема їхнього ні племені, ні потомства»7. Оскільки в цьому повідомленні згаданий ромейський (візантійський) імператор Іраклій (роки правління – 610—641), то описувані події варто віднести до першої половини VIІ століття.
Звісно, не слід беззастережно вірити «Повісті минулих літ». Ця пам’ятка, як вважають дослідники, з’явилася не раніше початку ХІІ ст. Однак у ній зафіксована більш глибока історична пам’ять. Ймовірно, укладачі «Повісті…» користувалися більш давніми записами, що дійшли з Х—ХІ, а, можливо, навіть із
.....
Можливо, справді варто було піти на такі кроки, аби врятувати державу від чергової хвилі руйнувань. Тим паче, що укріплення з часом можна було відновити. Зрештою, не всі фортеці були зруйновані. Залишився неушкоджений Холм, що фактично став столицею короля Данила. Про те, що татарам не вдалося взяти це місто, розповідається в літописі:
«…рушив Бурондай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним, і з боярами своїми, і слугами своїми. Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо були в ньому, [Холмі], бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами.
.....