Отрывок из книги
Коли я пишу цю передмову, мені спадає на думку, що краще б це була післямова. Бо коли йдеться про Пола Каланіті, відчуття часу перевертається догори дриґом. Досить почати з того – чи, можливо, закінчити тим – що я по-справжньому познайомився з Полом вже після його смерті (сподіваюсь на вашу поблажливість). Так, я найближче запізнався з ним, коли його не стало.
Ми зустрілись у Стенфорді, одного незабутнього дня на початку лютого 2014 року. Він саме опублікував у New York Times статтю під заголовком «Скільки часу мені лишилось?» – матеріал, який викликав бурхливий відгук у читачів. Упродовж наступних днів ця стаття розповсюджувалась в геометричній прогресії. (Я спеціалізуюся на інфекційних хворобах, тому пробачте мені, будь ласка, невживання слова «вірус» як метафори.) Після цього він запрошував мене в гості, спілкувався зі мною в чаті, просив поради щодо літературних агентів, редакторів, щодо процесу видання книжки – він захотів написати книжку, власне оцю книжку, яку ви зараз тримаєте в руках. У моїй пам’яті знову постає ця картина: сонце пробивається крізь дерево магнолії за вікнами мого офісу і осяває все: Пол сидить навпроти, його прекрасні руки все ще прекрасні, його борода пророка все ще густа, його карі очі уважно дивляться на мене. У моїй пам’яті ця картина така виразна, наче написана рукою Вермеєра, така чітка, наче зафіксована камерою-обскурою. Я пригадую, як подумав: «Це треба запам’ятати», тому що цей відбиток на моїй сітківці був безцінним. І ще тому, що діагноз Пола допоміг мені усвідомити не лише його смертність, але й свою власну.
.....
Напередодні виїзду до Нью-Йорка я потай пройшов кілька медичних обстежень, щоб виключити наявність деяких різновидів раку, поширених серед молоді. Рак яєчок? Ні. Меланома? Ні. Лейкемія? Ні. У нейрохірургії, як завжди, було повно роботи. Ніч четверга плавно перетекла у ранок п’ятниці, коли я зловив себе на тому, що вже 36 годин поспіль стояв за операційним столом, за дуже складними операціями, серед яких були гігантські аневризми, інтрацеребральне артеріальне шунтування, артеріовенозні патології. Я з вдячністю зітхав, коли приходив черговий лікар і давав мені змогу на кілька хвилин притулитися спиною до стіни. Єдина можливість зробити рентген грудної клітки з’явилась по дорозі з лікарні додому, перед виїздом в аеропорт. Але я собі подумав так: або в мене рак, і тоді це, можливо, останній шанс побачитися з друзями, або в мене немає раку, і тоді не існує жодних причин не їхати до Нью-Йорка.
Я забіг додому, схопив валізи. Люсі відвезла мене в аеропорт і повідомила, що записала нас на сімейну терапію.
.....
