Отрывок из книги
Це місто комусь може здатися трохи сонним і навіть схожим на такого собі лінькуватого й лагідного котяру, який вигрівається на пагорбах Посулля під пестливим сонцем. Його можна вподобати, сподіваючись не тільки на спокій і затишок, а й на загальнолюдську інфантильність, та коли хтось спроможеться зазирнути за благенькі й не завжди правдиві лаштунки історії, сподівання можуть обернутися на порохняву з дупла гнилого дерева. У послужному списку цього міста є все: звитяги, погроми, бійні, паради, швидкоплинні радості, таємниці, загублені в часі скарби, сльози на очах матерів… І море любові.
Схожі події могли трапитися й, мабуть, траплялися не тільки тут. Віддаленість від столиці й кількість містян не мають ніякого значення – провінція теж сповнена людським диханням. І шістдесяті роки двадцятого століття летіли в невеликому містечку з тим же розвоєм, що й у «Москвє-матушкє», а ті, кому слід, натужно сопіли, будуючи загадковий комунізм; перші – виключно для себе, пересічні – і таких було значно більше – для тих же таки перших… Але люди, «чєловєкі», як часто-густо казали в цьому достобіса балакучому містечку, відомо споконвік, бувають різні. І якщо комусь побудова комунізму – як попереду танцювати, то супротивні – в гробу все те бачили. Коли ж ти – дитя, зачате безпартійною мамкою і контуженим війною батьком, – то тобі не до комунізму… У тебе свій ДОПр[1], і своя вольниця.
.....
– Учора до нас приходила якась страшенна тітка й кричала, що моя бабуся жила з врагом народа, і всі її діти й онуки враги народа. Уявляєш, це виходить, що і я враг народа? А бабуся Марія двері так широко розчинила, і сказала, що зараз не тридцять сьомий рік і щоб та тітка йшла геть звідси. І знаєш, шо я зробила?
– Здогадуюся… Я ж якраз учора в тебе свою нову рогатку забув.
.....
