Оглавление
Ірина Мельниченко. Живі. Всупереч
Вступне слово
Частина 1
Розділ 1. Повернення
Розділ 2. Шафа
Розділ 3. Гості
Розділ 4. Сорочка
Розділ 5. Арешт
Розділ 6. Коли говорить серце
Розділ 7. По той бік статків
Розділ 8. Світ навиворіт
Розділ 9. Розлука
Розділ 10. Нові порядки
Розділ 11. Вирок
Розділ 12. Прихована надія
Розділ 13. Спокуса
Розділ 14. Зустріч
Частина 2
Розділ 1. Виселення
Розділ 2. Шлях
Розділ 3. Возз’єднання
Розділ 4. Столипінські вагони
Розділ 5. Дев’ять діб
Розділ 6. Нове місце
Розділ 7. Перші втрати
Розділ 8. Військові
Розділ 9. Лісовий гість
Розділ 10. Нарешті осіли
Розділ 11. Знахарка
Розділ 12. Застуда
Розділ 13. Босоніж по росі
Розділ 14. Знову самі
Частина 3
Розділ 1. У місто
Розділ 2. Прощання з коханням
Розділ 3. Відчайдушні рішення
Розділ 4. У гості до арештантів
Розділ 5. Листи до сім’ї
Розділ 6. Ворог серед своїх
Розділ 7. Викриття
Розділ 8. Між молотом і наковальнею
Розділ 9. Офіцер
Розділ 10. Допомога
Розділ 11. Дари ворога
Розділ 12. Сім’я і дитя
Розділ 13. Дідусь
Розділ 14. Додому
Розділ 15. Життя спочатку
Епілог
Люба
Тоня
Отрывок из книги
Ця оповідь – трагедія не лише нашої родини (особисто бабусі та її сестри – Любові Макарівни Геращенко та Антоніни Макарівни Деревської), але й маленький клаптик полотна історії всього народу України – могла бути втрачена навік. Хоч як ми любили бабусю, її щедрі сімейні застілля, галушки та крученики, розповіді, схожі на страшну казку, та все ж не спромоглися записати їх за життя. Лише коли її не стало, спохопилися: пішла від нас не просто рідна людина, а цілий світ, у який більше неможливо зазирнути та розгадати його. Пішла й забрала із собою стільки незвіданого: болю, радощів, пригод, волі до життя, сили, що вистачало на десятьох, простих життєвих мрій та смиренності, яких нам було не осягнути.
І лише за кілька тижнів, розбираючи бабусині речі, ми знайшли скарб. Не під деревом у саду і не в старій скрині – у звичайному столику коло ліжка. Кілька листочків, списаних її каліграфічним почерком із безпомилковою орфографією, на першому з яких було виведено «Моя біографія». Це виявився не звичайний щоденник турбот та переживань, а справжня історична довідка: багатий фактами логічний виклад подій у чіткій послідовності. На кількох сторінках нам відкрилась та частина історії, про яку ніхто з тих, котрі пережили її, не любить розповідати: занадто багато страху, занадто багато болю. Розкуркулення родини, виселення її на Далекий Схід, холод, голод, утрата найрідніших, вороги серед друзів та друзі серед ворогів – усе це оживало перед нашими очима.
.....
За своєю партою Люба зачаїлась, як звірина на ловах: боялась дихнути, зайвий раз поворухнутися, лише особливо загостреними чуттями прислухалась, чи не наближається хто до неї. Спина змокріла від тоненької цівки поту, але дівчина не ворухнулась. Коли скрипнули двері, у роті відчувся металевий присмак крові – Люба смикнулась і прокусила з хвилювання губу. Вона хотіла дістати із сумки хустку й витерти рота, але сама думка про те, що на неї знову дивитимуться всі, здавалась нестерпною. Довелося мовчки ковтати кров. Молода вчителька, Олена Тадеївна, зайшла до класу рваною ходою, то на мить гальмуючи крок, то пришвидшуючи його, ніби роздумуючи, чи не розвернутися їй назад, бо забула щось важливе, без чого в клас і приходити не варто. Уже коло самого вчительського столу жінка ледве не впала, зачепившись підбором за дошку, котра раз у раз висовувалась із рівного ряду дерев’яного настилу та вперто стирчала догори. Вчителька зупинилась коло дошки й кілька разів пристукнула її товстим підбором, загнавши вниз. Та щойно відійшла на крок, маленький упертий гострячок знову виструнчився догори. Олени Тадеївна прокашлялась.
– Діти, маю хорошу новину. Завтра зранку замість уроків у нас буде годинка політосвіти. До нас приїздить не абихто, а Стоп’ятов Микола Валеріанович. Представник «старих більшовиків».
.....
