Отрывок из книги
Десятого дня місяця ава[1] 70-го року по рождестві Христа прибився до Кумранського узгір’я апостол Тома, прозваний Невірним. Залишивши назавжди Єрусалим, якого в цей день уже під сонцем не було, – волали до Бога про помсту лише роззявлені пащі руїн і осквернював небо трупний сморід, – заходив він у наймертвотнішу місцину Юдейської пустелі, яка випікала із глею кремінь, з мертвоморської води – чорні смоляні брили, а із звичайних людей – пророків; вибитий з сил плачем на руїнах і пекельною спекою допадав до печери Ваді-Кумран, щоб завершити в ній свій апостольський путь і стати п’ятим євангелістом, оскільки четверо його попередників на пробу сумнівам історію не ставили, тож і не у всьому доходили істини, до того ж спраглі посісти після своєї смерті щонайближчі місця біля Вчителя, непотребну хвалу воздавали Вічному, заслоняючи нею суправдність.
Завершивши трилітню науку в Ісуса з Назарета і справдивши для себе його богочоловіцтво дотиком перста до ран, відбув Тома Невірний довголітню мандрівку в Оріянський край, напросившись у супутники Андрієві Первозваному, і, посіявши серед слов’янського народу зерна нової віри, повернувся на рідну землю доживати віку, та не знайшов спочинку: над Юдеєю сповнювалось одкровення Йоана Богослова, й увіч переконався Тома в незмінній жорстокості найвищого Божества, яке колись в іпостасі Яхве перемінило грішні міста Содом і Гоморру в сірчане Мертве море, а нині ім’ям Сина Божого, на землі милосердного, на небі ж ожорсточеного муками земними, спустошило столицю Юдеї, за муки Христові провинну.
.....
Не знали Ісусові учні назв цього зеленого буяння, як теж – і богів, які з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в світі благами майже безлюдний край, і подив та заздрість щербили їхні серця: чи ж то справедливо вчинив Яхве, коли випалив сонцем Ізраїль, Єгипет, Грецію, густо заселивши їх народами, й вони – на безводді й безхліб’ї, в пустелях, пісках і солончаках – мусили витворювати високі цивілізації й викрешувати в собі силу мислення в боротьбі з убозтвом землі? А може, саме в жорстокій спонуці до непосильної праці й таїться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторні культури, досконалі державні утворення, могутні війська?.. І все ж таки, для чого обдарував Господь таким багатством сколотський край, де люди навіть домівок не мають: чей же ніколи мешканці бористенських степів не спожиють цього добра. То чи ж не є воно самоціллю й створене лише для втіхи єдиному Богові – тоді, як стільки народів світу ділять крихти, здобуті тяжкою працею на пустках?
Апостоли йшли, виминаючи непевних кочівників, які денеколи з’являлися на степових в’їжджених дорогах, – сповнювалось тоді зелене безмежжя ревом худоби, іржанням коней, скрипом дерев’яних коліс і лопотінням халабуд, нап’ятих на теліги, – були це ті самі скіфи-антропофаги, в котрих Андрій з Томою викупили Матея, й хоч не йняли вони віри, що тут насправді живуть людожери, все ж остерігалися бородатих понурих людей, які жили за поконом кочев’я: ходила ж бо чутка у грецьких полісах, що скіфи обертають чужинців у рабів, заздалегідь осліплюючи їх, щоб не втікали; скидають засуджених на смерть із урвищ; на похоронах князів убивають рабів, коней і жон, спалюючи їх разом з покійником на жертвенних огнях, – про це розказав Томі й Андрієві Матей, застерігаючи їх перед напівдикими людьми, в яких перебував у неволі, тож мандрівники ховалися далеко від доріг у вибалках, коли на обрії з’являлись валки.
.....
