Оглавление
Роман Іваничук. Країна ірредента
Розділ перший. Михайло
Розділ другий. «Ой там у Львові музика грає…» (Із Михайлових записок)
Розділ третій. Відновлена фреска (Із Михайлових записок)
Розділ четвертий. Батько і син
Розділ п’ятий. «Глянь на Волгу – чий стогін лунає?» (Із Михайлових записок)
Розділ шостий. Видіння 1921 року (Із Михайлових записок)
Розділ сьомий. Я багато передумав, брате…
Розділ восьмий. Лицарі «Залізної остроги» (Із Михайлових записок)
Розділ дев’ятий. Срібна сурма (Із Михайлових записок)
Розділ десятий. Майдан
Розділ одинадцятий. Помстіться за мене! (Із Михайлових записок)
Розділ дванадцятий. Мати і син
Розділ тринадцятий. Я – із самим собою
Розділ чотирнадцятий. Війна ще буде! (Із Михайлових записок)
Розділ п’ятнадцятий. Впаду на полі бою (Із записок охоронця)
Розділ шістнадцятий. Блудний син
Розділ сімнадцятий. Зродилися ми з великої години
Розділ вісімнадцятий. Камені з Божої пращі
Розділ дев’ятнадцятий. Інавґурація
Розділ двадцятий. Замість епілогу
Примітки
Отрывок из книги
Головного героя цієї книги називатиму Михайлом, хоча він у своїх записках додав ще й прізвище Безрідний; це літературний псевдонім, і я не буду так його називати, оскільки знаю власне горде прізвище мого приятеля, яке нехай залишиться для читача загадкою. Зрештою, я не хотів би, щоб читач виворожував, хто ховається за цим псевдонімом, тих Михайлів із останнього покоління борців за нашу Незалежність було багато, всі вони чесно витримали іспит своїх сумлінь, і ми, хто нині скористався чином українських дисидентів і мав би пишатися їхньою жертовністю, часто спокійно й байдуже спостерігаємо, як колись рельєфні постаті нашого резистансу поволі стають тінями, їх поглинає непам’ять у нинішньому політичному безладі, щойно на кін вийшло наймолодше покоління, майбутню діяльність якого я ще не наважувався б оцінювати Шевченковими словами: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою».
Мій друг Михайло, а також я, належимо до третьої верстви, якщо брати відлік часу з того моменту, коли наша зневолена земля вперше стрепенулася, мов шкіра на бикові, котрого з дрімоти розбудило червоне марево, і він, не тямлячи себе, рвучко кинувся уперед, щоб не залишитися в глухому безнадійному запіллі, а що обхідних доріг до вогнища не бачив, то помчав стрімголов, мов той же бик на арені, який рве рогами червоне полотнище, а тореадора не бачить, тільки чує в собі болісний хрускіт, коли в його загривок встромляється шпага, – і так пройшли через ціле століття три покоління засліплених праведною люттю борців, які не зуміли уникнути смертельного удару вправного тореро.
.....
«І ми не маємо права й далі мовчати, хай навіть нас згноять по тюрмах. Мусимо дати знати світові, що наша битва з Москвою триває і не спинила її смерть наших провідників. Світ повинен дізнатися, що Україна живе й бореться за незалежність, що в кожній клітині національного організму не перестає бродити фермент протесту. Тож хай він закипає у сферах науки, ремесла, хліборобства, культури, письменництва – повсюдно мають зажевріти і розгорітися сигнали нашої непокори, бо інакше ми згинемо як нація, і ніхто й панахиди по нас не справить…»
Я захоплено слухав Михайлову мову й водночас тривожився: це ж знову кров і тюрми, мученики й герої, а коли ж ми станемо володарями нашого національного життя? Михайло відчув мої сумніви – певне, вони відбилися на моєму обличчі, – і він сказав:
.....
