Отрывок из книги
Навесні тисяча вісімнадцятого року гіджри[1] разом з багатьма галерами, каторгами і паштардами причалила до Кафської пристані невелика турецька фреката[2]. З неї зійшов на берег сивобородий чоловік у білій чалмі і сірому арабському бурнусі, його обличчя заховалося в густій довгій бороді – годі було б угадати вік старця, та був він древній як світ і в глибоких брунатних очах таїлася мудрість багатьох поколінь.
Старець вклякнув на землі, схилився і прошепотів:
.....
«Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вільного тура став горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобі хребта і ярмо вигнуло шию? Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш віками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо звелася догори, але не випростуватися їй ніколи, і хребтові не зростися ніколи теж. Не станеш більше ні сайгаком, ні оленем, ні туром. Усе, що можеш ти зробити, – гидливо плюнути свому хазяїнові у вічі, але ніколи не перестанеш нести його мішки… Яка біда примусила тебе впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несімо до скону свою ганьбу, поки не вигинемо. І нащадки наші, що промчаться спраглі над землею, не пожаліють нашу пам’ять…»
Марія рішуче взяла Мальву за руку і потягнула за собою, туди, де вирував невільничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого бога чинити його правду на землі. Пішла за дервішем.
.....
