Пригоди барона Мюнхгаузена

Оглавление

Рудольф Эрих Распе. Пригоди барона Мюнхгаузена

Путівник для веселих людей

Частина I. Пригоди на суходолі

Пригода перша

Пригода друга

Пригода третя

Пригода четверта

Пригода п’ята

Частина ІІ. Пригоди на морі

Пригода перша

Пригода друга

Пригода третя

Пригода четверта

Пригода п’ята

Пригода шоста

Пригода сьома, разом з автобіографією чоловіка, наближеного до барона Мюнхгаузена, який продовжив розповідь, коли той залишив товариство

Пригода восьма, барон поновлює свою розповідь

Пригода дев’ята

Пригода десята

Пригода одинадцята

Подорож дванадцята – крізь землю – та інші визначні пригоди

Отрывок из книги

Книжка, яку ви тримаєте в руках, є унікальною. Не тільки тому, що вона посіла почесне місце в історії європейської літератури, а й через те, що своїм існуванням вона завдячує як автору, так і головному героєві. Обидва вони були реальними людьми, а серед фахівців навіть досі не вщухають суперечки про те, хто ж доклався до створення «Оповідок барона Мюнхгаузена про його дивовижні подорожі й кампанії в Росії» більшою мірою: філолог, знавець старосвітства Рудольф Еріх Распе (1737–1794 рр.) чи барон Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен (1720–1797 рр.). Так чи інак, але книжка мала приголомшливий успіх серед сучасників і не втратила його з плином часу. Безліч авторів її наслідували, а в наші часи – неодноразово екранізували. І не дивно: зачаровує та майстерність, із якою написано, а доти, без сумніву, розказано у товаристві друзів ці дивовижні й фантастичні історії про мандрівки та пригоди, сповнені гумору та динаміки. Таке не могло залишити читачів байдужими.

Хто ж вони, ці двоє, добрі знайомі, які впродовж багатьох років підтримували дружні стосунки, а потім розсварилися через книжку, що назавжди прославила їхні імена? Уже самі долі цих чоловіків, як і долі багатьох європейців другої половини бурхливого XVIII ст., можуть стати сюжетом захопливого роману.

.....

Я певен, панство, що ви чували про святого Губерта – хороброго патрона мисливців і лучників, а також про благородного оленя, який постав перед ним у лісі зі святим хрестом між рогами. Щороку в товаристві з іншими мисливцями я сумлінно віддаю шану та хвалу цьому покровителеві полювання. Разів сто я мав нагоду бачити того оленя – то намальованого у церквах, то вишитого на гербах лицарів. Як чесний і правдивий мисливець не беруся стверджувати, чи такі олені з хрестами жили тільки в старовину, чи існують також у наші дні. Але ось що трапилося мені бачити.

Одного разу, коли я на полюванні вже вистріляв усі свої набої, враз переді мною наче вигулькнув із-під землі чудовий олень. Стоїть і дивиться на мене, ще й так сміливо, ніби знає, що мені нічим у нього стріляти. Та хіба я міг проґавити таку здобич?! Отож, я зарядив хутенько рушницю порохом, a замість шроту досипав до нього жменю вишневих кісточок, швидкома зірвавши з дерева, що росло поруч, і з’ївши кілька ягід. Цим зарядом я вистрілив у оленя і вцілив йому просто в маківку між рогами. На якусь мить приголомшений звір похитнувся і впав, одначе враз схопився на ноги – і гайнув щодуху поміж хащі.

.....