Читать книгу Соня - Рус Пренс - Страница 1

Сильний зустрічний вітер заважав бігти молодій русявій дівчині, а трава сікла не прикритті спідницею ноги. Краплини дощу неприємно били по обличчі. Холод і страх підганяв дівчину все дужче і дужче. Соня не озиралась, але відчувала як пара вершників її наздоганяють. Здавалось, от-от тупіт коней її наздожене і промчиться крізь неї, затоптавши в землю.

На обрії виднівся ліс, рятівний ліс. Соня гадала, що серед густої зелені навіть при ранішньому сонці її не знайдуть. Нападники теж це розуміли і кинулись в галоп, весело підсвистуючи і вигукуючи щось до дівчини. Соня нічого не чула крім грому стукоту копит. Їй здавалось, шо вона швидше вітра, але цього було недостатньо.

Міцна рука схопила дівчину за волосся, підкинувши догори. Дівчина запанікувала і розмахувала руками, але це її не врятувало від болючого приземлення на землю. Соня швидко підвелась, вона не втрачала надії утекти, проте інший вершник остаточно зламав її плани, сильно ударивши твердим тупим предметом по голові. Дівчина знову упала. В голові шуміло, на землю юшила кров. На цей раз вставати бажання не було. Один з вершників спішився, закинувши обезсилену дівчину на коня. Соня не пручалась, лишень подивлялась на сонце. Протриматись до заходу і все це закінчиться.

Кінь повернув їх до дороги. Чоловік стягнув дівчину і закинув у першу з двох кліток на колесах, де уже знаходились інші люди яким не поталанило сьогодні.

– Ця остання. – промовив один з чоловіків.

– Ну нарешті. Поїхали поки нас не перестрів патруль.

Вози зрушили з місця і, покачаюсь зі сторони в сторону, попрямували полем подалі від дороги. Одна із жінок прижала до себе дівчинку років семи яка ридала, намагаючись заспокоїти.

– Заткни їй рота. Поки цього не зробив я. – буркнув один з нападників, ударивши мечем по металевій клітці.

Жінка дужче прижала доньку до себе, нашіптуючи тій щось на вухо.

– Що з нами буде? – запитала інша жінка.

– Чоловіків продамо в копальні. А жінкам пощастило менше. Цією я займуся сам. – чоловік поглянув на Соню, на що дівчина ніяк не відреагувала, перевівши погляд на сонце.

Вони продовжували рухатись, а Соні залишалось лише очікувати. Ніколи вона ще так не хотіла, щоб ніч прийшла як найшвидше.

Цілий день вони рухались, роблячи короткі перерви. Надвечір процесія дісталась то табору нападників в зеленому масивному лісі. Нападники розвели багаття, розпиваючи вино і жартуючи про те на що витратять гроші за здобич. Люди із кліток голодним очима дивились як бандити готують вечерю, надіючись, що їм теж перепаде.

Одному з нападників набридло сидіти і він підійшов до клітки, розглядаючи жінок. Примітивши Соню він відімкнув клітку і випхав дівчину назовні. Не зважаючи на галас незадоволених полонених, чоловік схопив Соню за шию і потягнув подалі він табору. Сонце тим часом випускало останні промені світла, занурюючи все довкола у темряву.

Чоловік кинув дівчину на землю і та відразу спробувала утекти, але нападник прижав її ногою до землі.

– Куди зібралась? – п’яним голосом запитав чоловік.

Соня підвела голову і привітно посміхнулась.

– Так краще.

– Ніч прийшла. – тихо відповіла дівчина.

– Що? – завагавшись, запитав чоловік.

Обличчя Соні поблідніло, а волосся, немов ввібравши в себе землю, почорніло на очах у переляканого чоловіка. Дівчина відкинула від себе нападника, ударивши ним об стовбур дерева, Чоловік помер не встигнувши викрикнути ані слова.

Соня повільно повернулась назад до табору. Чорний туман тонким струменем поволі підбирався до воїнів які, нічого не підозрюючи, вечеряли біля вогню. Очі дівчини спалахнули зеленим вогнем і темний дим поглинув чоловіків, не даючи їм можливості дихнути.

Побачивши як нападники попадали мертвими додолу, жінки в клітках закричали від жаху. Соня не зважала на крик і одним рухом руки вибила замкнуті двері, звільняючи людей. Наляканий натовп в паніці кинувся розбігатись у різні сторони, перелякано озираючись на дівчину. Молода чаклунка не зважала на них, задоволено розглядаючи убитих.

– Дякую. – промовив приємний голос.

Соня різко оглянулась. Перед нею стояла жінка років сорока з короткою зачіскою в пошарпаній брудній одежі.

– Як тебе звати? – запитала жінка.

– Нас звати Соня.

– Я Хелен.– спокійно і привітно промовила жінка. – Тобі є куди піти?

– Є. В іншу сторони від них. – повагавшись, відповіла Соня, вказавши на людей які уже майже всі встигли зникнути серед зеленої листви.

– Пішли зі мною. Тут більше немає чого робити. Дай мені можливість віддячити за порятунок.

Хелен Картер жила в маленькому містечку, схоже на те в якому колись жила Соня з батьками. Жінка виявилась виявилася ткачем, бандити схопили її по дорозі від родичів. Хелен прихистила дівчину, видавши за племінницю і за кілька місяців Соня звикла до жінки. Щоночі дівчина тікала до лісу, подалі від людей. Картер намагалась переконати її залишатись в темряву у дома, проте Соні, іншій Соні так було спокійніше. Дівчина допомагала по дому Хелен як могла. І цього ранку пішла до джерела набрати води.

– Привіт.

Соня саме несла додому важкі відра з водою, коли до неї підійшов молодий юнак на ім’я Марк, син місцевого коваля. Він був на голову вищий за дівчину, з рудим волоссям і рідкою борідкою такого ж кольору як і волосся. Юнаки не рідко зустрічались у місці, але так на самоті вперше.