Отрывок из книги
Ідея цієї книги зародилася досить давно, і я щиро вдячний усім, хто допоміг їй з’явитися на світ. Редакторам, які допомагали мені у створенні цього дивакуватого сплаву вигадки, психобіографії та психотерапевтичної педагогіки: Марджорі Бремен із HarperCollins, яка всіляко мене підтримувала й скеровувала в правильному напрямку, Кенту Керролу, а також моїм неймовірним «домашнім» редакторам – синові Бену та дружині Мерілін. Я хочу подякувати численним друзям та колегам, які ознайомилися з рукописом частково або повністю й мали важливі зауваги: Вану й Марґарет Гарві, Волтеру Сокелю, Рутеллен Йоссельсон, Каролін Зарофф, Мюррею Білмсу, Джуліусу Каплану, Скотту Вуду, Гербу Котцу, Роджеру Волшу, Солу Спіро, Джин Роуз, Гелен Блау, Девіду Спіґелю. Я вдячний моїй групі підтримки – колегам-терапевтам, які всіляко підтримували мене в процесі написання цієї книги. Моєму неймовірному й напрочуд талановитому агенту – Сенді Дійкстрі, яка зробила неоціненний внесок у мою роботу, а також запропонувала назву для цієї книги (як і для попередньої – «Дар психотерапії»). Я також дякую моєму науковому співробітнику Ґері Дорану.
Більша частина листування Шопенгауера, що збереглася, залишається неперекладеною або ж досить незграбно викладена англійською. Я щиро вдячний моїм німецьким асистентам – Маркусу Бьорґіну й Феліксу Рейтеру – за їхню допомогу з перекладом та масштабні бібліотечні дослідження. Волтер Сокель запропонував мені свою наукову підтримку й допоміг перекласти англійською більшість епіграфів, що передують кожному розділу, – і зробив це так, що вони максимально ілюструють потужність і барвистість прози Шопенгауера.
.....
Отже, думав він, на сцені нарешті з’явилася смерть. Яка банальна поява – завісу відкрив пухкий дерматолог із носом-огірком, вдягнений у лікарняний халат зі своїм іменем, вишитим темно-синіми нитками на нагрудній кишені, та з лупою в руці.
А фінальна сцена? Найімовірніше, буде такою ж банальною. Його костюмом буде зім’ята смугаста нічна сорочка з емблемою нью-йоркських «Янкі» та цифрою 5 – номером Дімаджіо – на спині. Декорації? Велетенське ліжко, у якому він спить уже понад тридцять років, купа речей на кріслі, а на тумбочці – стос непрочитаних романів. Вони ще не відають, що їм і не судилося бути прочитаними. Плаксивий фінал, суцільне розчарування. Звісно, Джуліус вважав, що ця славна пригода – його життя – заслуговувала на щось більше… більше… більше, ніж що?
.....
