Оглавление
Сергей Жадан. Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник
Anarchy in the Ukr
Частина 1. Кольору чорної жіночої білизни
1. Випадки травматизму на залізниці
2. Собача старість вітчизняного автостопу
3. Поганий Сосюра
4. Масони в побуті
5. Усе цікаве в країні
6. Реальна біографія Кобзона
7. 2.99 $ за готельний номер
8. Ти міг померти й цього разу
9. Духи приходять на мій гашиш
10. Лівий марш
Частина 2. Мої вісімдесяті
81-й. Кіно
82-й. Агітпункт
83-й. Парк культури
84-й. Гараж
85-й. Лікарня
86-й. Стадіон
87-й. Пошта
88-й. Пивзавод
89-й. Гуртожиток
90-й. Дахи
Частина 3. Червоний даунтаун
1. Готель «Харків»
2. Пам’ятник хуйовому іллічу
3. Християнська сутність державної промисловості
4. Провітрені аудиторії
5. Шева показує капіталізму фак
6. Роллінг стоунз для бідних
7. Вологе тіло влади
8. Залишаючи назавжди палац піонерів
9. Станція метро смерть
9. Південний бік півночі
Частина 4. Жити швидко, померти молодим (десять треків, які я хотів би почути на власних поминках)
1. Eric Burdon. Black On Black in Black
2. Neil Young. Rockin’ in the Free World
3. Rolling Stones. Sister Morphine
4. Creedence Clearwater Revival. Up Around The Bend
5. Buddy Guy. Done Got Old
6. Lou Reed. Berlin
7. George Harrison. Hear Me Lord
8. The Stooges. Real Cool Time
9. Jethro Tull. Locomotive Breath
10. Sex Pistols. Anarchy In The UK
Луганський щоденник
27.04.14
28.04.2014
29.04.14
30.04.14
01.05.14
03.05.14
08 – 09.05.14
Отрывок из книги
На початку серпня за мною до Харкова заїхав Льошка, і ми відразу на вокзалі взяли два квитки на вечірній потяг. Починалися дощі, вокзал стояв напівпорожній, на перонах за день не встигав прогрітись асфальт. Потрібно було перебути до вечора, перечекати ці дванадцять годин у місті, потім нічний плацкарт і низькі зірки над вагонами, ніби сіль на риб’ячих спинах. Потяг, яким ми їхали, я знав із дитинства, можна навіть сказати, що це був перший потяг у моєму житті, перший, так би мовити, досвід залізниці, я дотепер пам’ятаю ті плацкарти, вогкі, як намоклий папір, простирадла радянських сталевих колій, дим тамбурів, чорні засніжені поля за вікном, ландшафти кольору чорної жіночої білизни, стояла рання весна, і я їхав цим самим маршрутом. Минав час, старіли провідники, мій старий-добрий Суми-Луганськ тягався щовечора вздовж східних кордонів, час від часу я тягався разом із ним. Коли б хто мене розпитав, я багато міг би розповісти про клофелінщиць із купейних вагонів, які зістрибували на переїздах зі щойно здобутими в ресторані лопатниками й печатками з червоного циганського золота, про зеків, які, відкинувшись, повертались додому й поїли всіх навколо бодяжною польською горілкою, про стажерів-провідників, які впивалися, ще не від’їхавши як слід від перону, і мені доводилося відчиняти двері, аби впустити нервових опівнічних пасажирів на якійсь безіменній шахтарській станції, одним словом, коли б хто запитав мене про повсякденне життя й героїчну працю моїх співвітчизників, я б, звісно, йому розповів, та менше з тим.
Років десять тому я часто їздив цим потягом без квитка, потрібно було лише вирахувати перевірку квитків провідниками в сусідніх вагонах, перевірка ця, ясна річ, не могла бути синхронною, хтось обов’язково відставав, і потрібно було лише перейти з одного вагону до іншого, а потім повернутися назад. Відтоді мало що змінилося: та сама публіка, ті самі відчайдушні обличчя, ненав’язливий виробничий драйв залізничників, наскільки я знаю, серед них найвищий відсоток венеричних захворювань, ну я думаю – стільки пити.
.....
Ну ось, знову стоїмо під шахтою, за вікнами космічні пейзажі і зворотній бік місяця, зусібіч, починаючи від ранку, щойно ми почали в’їжджати в цей справжній Донбас, нас оточують гори заліза, купи щебеню й нагромадження зелені. Забагато експресії в краєвиді. Особисто я спробував би все це якось розрідити, якби мені доручили зайнятися оформленням навколишніх територій. Навіщо тут стільки заліза й зелені, навіщо стільки шахт, головне – навіщо під ними так довго стояти?
У Донецьку нас зустрів друг – Білий, майор міліції, автор історичних романів, кандидат історичних наук. У його романах хтось когось постійно мочив, було багато крові й адреналіну, а негативними персонажами, що мені особливо подобалося, поруч із реальними татарами, поляками чи яничарами, щедро були представлені вурдалаки, вовкулаки, песиголовці та інші вороги українського народу. Коли я запропонував Білому поїхати разом до Гуляйполя, той легко погодився, тож ми домовились, що заїдемо за ним у Донецьк, а там видно буде.
.....
