Читать книгу Sockill - Сергей Каменчук - Страница 1

Яка все-таки тонка плівка цивілізації. Як мало треба, щоб знову загнати людей в печери.

Бентлі Літтл “Почтальон”

1

– Я не можу! – вкотре повторила вона. Цього разу крізь сльози.

– Просто зробимо це, ми гаємо час! – прикрикнув він. – У нас немає вибору.

– Я… Я…

Марк зупинив запис. Глипнув на двері. Прислухався. Тихі схлипи дівчини. Шум автомобілів за стінами недобудованої швейної фабрики. Власне тяжке дихання. І сопіння безхатька, котрий сидів на будівельному смітті, спершись спиною на стіну. Марк підійшов до подруги, стягнув з неї балаклаву, обійняв.

– Тобі треба заспокоїтися, – тихо сказав він. – Я не хочу твоєї смерті.

– Звідки тобі знати? – дівчина відсторонилася, змахнула сльози, подивилася йому в вічі. – Звідки така впевненість, що ти взагалі?..

– Іванка, – прошепотів хлопець.

– Іванка, – повторила дівчина і здригнулася, заспокоїлася.

– Ти сама все знаєш, не з новин, не зі слухів. Твоя, твоя подруга сумнівалася як і ти. І що з нею сталося? Ти сама читала її щоденник.

– Але…

– Машо! Вона прив’язала мотузку до поручня мосту, влізла у петлю і зістрибнула.

– Я і без тебе знаю, нахріна ти мені це говориш?

– Щоб ти зрозуміла: все по-справжньому. І я не можу допустити, щоб щось подібне трапилося з тобою, зрозумій.

Маша хотіла щось сказати, але сама не знала, що. Просто щось заперечити. Бовкнути будь-яку маячню, яка, на подив, виявиться не такою й маячнею, а саме рішенням їх проблеми, якусь ідею, як це все спинити. Але в голові не було жодних ідей. Та й сама вона знала, що хлопець правий – вибору у них немає.

Марк забрав у неї балаклаву, натягнув дівчині на голову.

– Це колись закінчиться? – запитала Маша.

– Якби я знав.

Марк підійшов до стосу цегли, на якому розташовувався телефон, натиснув “Запис”. Зйомка почалася.

На дисплеї телефону видно як дівчина підходить до безхатька. Тоді весь екран займає обличчя хлопця в балаклаві.

– Дорогий друже, перш ніж дивитися далі, підпишись на наш канал і натисни “лайк” під цим відео. Я обіцяю, вам сподобається, – хлопець намагався говорити природно (так було зазначено в інструкції), немов йому подобалося те, що він збирався робити. – Що ж, по-о-оїхали!

Хлопець витягнув з кишені плоскогубці, показав їх в камеру і вишкірився.

– Буде боляче, – пообіцяв він.

Тепер в кадрі було троє. Безхатько, якого вони напоїли (Марк подумав про його усмішку, про те, що чоловік був по-справжньому щасливий, коли вони запропонували тому безкоштовну горілку). Хлопець з плоскогубцями. Дівчина з цеглиною в руці.

– Сестро, анестезію, будь ласка! – награно промовив Марк.

Дівчина декілька секунд вагалася, а потім опустила цеглину на голову чоловікові. Безхатько похитнувся, але не впав. Спробував встати, та Марк відразу його усадив.

– Оце та-а-ак! – заволав хлопець. – Крихітко, не перестарайся наступного разу.

Марк відкрив йому рота, зафіксував плоскогубці на зубові і різким рухом зламав його. Навіть два – через ширину губів. Безхатько заволав і підскочив, але дівчина відразу його заспокоїла цеглиною.

– Оце так реакція, – похвалив її Марк. Дівчина у відповідь зробила реверанс.

Вони разом допомогли безхатькові сісти, щоб знову повторити те саме. І знову. І ще раз. Загалом п’ять. Як було вказано в повідомленні. Потому вони залишили гумові рукавички, плоскогубці, балаклави і цеглину-анестетик біля безхатька та пішли геть. Чітко по інструкції.

***

– До півночі п’ять хвилин! – нагадала Маша.

– Та закрийся ти, знаю! – відрубав Марк. – Вже завантажується, бачиш?

– Гей, не груби!

– Заткнись, нахрін! – Марк зиркнув на дівчину і замахнувся. Проте не вдарив. – Вибач.

– Та пішов ти, – сказала вона.

Марк провів поглядом дівчину, підскочив від гучного удару дверей (хоча й очікував його), а потім втупився в дисплей ноутбука. “Завантаження 67%”. На годиннику 23:57. Чудово. Через хвилину він клікнув клавішу “Опублікувати”, закрив ноутбук і влігся на ліжко. З ванної долинали схлипи Маші. Замість того, щоб піти вибачитися і заспокоїти дівчину, Марк розвернувся до стіни і заплющив очі. В нього не з’явилося відчуття провини, не було також жалості. Навпаки, ті схлипи тільки виводили його. Руки почали трястися від злості.

– Тупа сука, – промовив він, вдарив стіну кулаком, а потім закричав: – Яка ж ти тупа сука!

У відповідь отримав гучний плач. “Крик подихаючої псини”, – подумав він. Він ненавидів її. Розумів, що вона не знала (ніхто не знав), не могла навіть передбачити таке, тому просто не може бути винною, але нічого не міг з собою вдіяти. Саме вона втягла його в це лайно. Морально зґвалтувала і змусила знімати різні дурні відео для SocKill. Спочатку це був Інстаґрам. Потім Тік-ток, Лайк і ще щось. Вона реєструвалася всюди, де тільки можна, знімала дебільні челленджі. І часто змушувала його бути присутнім на відео. Так вийшло і цього разу. Але цього разу він і сам майже не чинив опору – SocKill платив за лайки і перегляди. Тому він і подумав: йому все одно не уникнути камери, а тут хоч платять, і, якщо вірити відгукам, платять не так і мало.

SocKill з’явився більше року тому. Позиціонував себе як соціальну мережу для відео. Обіцяв платити за якісний контент – цим пояснюється шалений потік нових користувачів. Півроку кошти поступали тільки на внутрішній гаманець мережі, а потім з’явилася можливість їх виводити. Коли про це дізналися скептики, що говорили “не будьте дітьми”, “обов’язково заплатять, авжеж”, “треба бути ідіотом, щоб повестися – платять тільки за рекламу”, то не зареєструвалися там хіба що глухонімі сліпці. Приблизно півроку користувачі із шкіри лізли, щоб зняти щось оригінальне, смішне, цікаве та отримати за це гроші. І коли здавалося, що вже кожна дитина, яка може тримати в руках смартфон, зареєстрована там, соціальна мережа взялася вказувати користувачам, що саме їм потрібно знімати.

***

Іванка прокинулася від сонячного промінчика, котрий пробивався через відкриті на сантиметр штори. Зажмурилася і повернула голову. Зненацька подумала, що не почула будильника, але перш ніж потягтися за телефоном, згадала про канікули. Сесія позаду. Два місяці літа – попереду. Тіло заполонила радість: не потрібно запихати в себе сніданок і пхатися в коледж. Ніяких екзаменів, ніяких заліків. Повна свобода. Через тиждень на рок-фестиваль. Намети, музика, алкоголь (офіційно заборонений на території проведення фестивалю, та коли це було проблемою?), відносини, що закінчаться, щойно пролунає остання пісня і почнуть розбирати сцени. Життя прекрасне.

Дівчина не хотіла вставати. Коли вона в останній раз валялася в ліжку до обіду? Не згадати. Але сечовий міхур позбавив її цього задоволення. Іванка зробила каву і першим ділом ввімкнула комп’ютер, щоб зайти в SocKill. Їй життєво необхідно потрібно було переглянути статистику свого профілю. Відтоді як вона тут зареєструвалася, кожен ранок проходив саме так. Неважливо було, на пари їй потрібно чи на екзамен. Навіть якщо проспала і запізнюється. Вона розуміла, що це ненормально, та нічого не могла з собою вдіяти. Соцмережа повністю захопила її, викликала залежність, зробила рабом. На якомусь рівні дівчина відчувала це, але свою залежність пояснювала нестачею грошей. Стипендія мала, батьки дають небагато, а SocKill – відносно непоганий заробіток, тому вона повинна моніторити статистику, аналізувати, робити висновки, дивитися на суму, що вже заробила. Останнє їй подобалося найбільше. Та що там, кожного ранку саме жага грошей змушувала дівчину відкривати свій профіль, щоби побачити, скільки накрапало за ніч.