Читать книгу Записка - Сергей Каменчук - Страница 1

Після нічної зміни йому хотілося якнайскоріше дістатися додому і влягтися спати. Він досі відчував запах капусти, цибулі і моркви, котрі цілу ніч чистив та нарізав в холодному цеху, сидячи в курточці на низенькому табуреті. Йому осточортіла ця робота з дванадцятигодинними змінами, на яких він так зануджувався, що мало що розумів, виходячи з цеху на свіже повітря. Монотонна робота, холод, під ранок – сонливість. Після цього він може думати лише про ліжко. Ніякого душу і сніданку, це все може зачекати, головне…

Годинник показував чверть на дев’яту. Він йшов тротуаром, не повертаючи голови вліво, до шкільного двору – чого він там не бачив? Там, до того ж, зараз пусто, ніхто з дітлахів не лається і не б’ється, за рогом біля туалету не курять. Тільки-тільки пролунав дзвінок, ті, хто запізнювався, – переважно вчителі, – зайшли до будівлі. По дорозі, що пролягала праворуч від тротуару, не їздили автомобілі. В домі, котрий розташовувався через дорогу, ніхто гучно не слухав радіо, не кричав (як часто бувало), не куховарив, щоб запахом жареної картоплі викликати в нього рясне слиновиділення. Ні запахів. Ні звуків. Тихо, абсолютна тиша. Навіть пташки чомусь позатикали дзьоби і спостерігають мовчки за ним. Можливо, не пташки, та він відчував, що на нього хтось дивиться. І ці два фактори перервали його думки про ліжко, через це він перестав розглядати сірий потрісканий асфальт і власні ноги, підняв голову.

До нього наближався чоловік в чорних штанях і білій кофті, забризканій кров’ю. Так, він спочатку подумав саме про кров. Тому що пляма своєю формою ніяк не походила на віддруковане абстрактне зображення. І тому, що кров була не тільки на кофті, а й на його обличчі. Він зупинився і немов у ступорі дивився на чоловіка, що швидким кроком наближався, помітив в його в руці складаний ножик. Була думка розвернутися і побігти, але він не зробив цього. Не зміг. Тому що чоловік дивився йому в очі, йшов до нього. І через три секунди він був занадто близько, а вимазані кров’ю пальці полізли до кишені, щоб дістати звідти клаптик паперу.

Все відбулося настільки швидко, що він і не зрозумів, як та записка потрапила до кишені його кофти, якщо чоловік навіть не зупинився. Щось він ще буркнув, коли підсунув йому папірець. “Або ти…” – він насправді сказав це? Навряд чи. Це не має ніякого сенсу. Або ж чоловік сказав щось інше, та просто не був почутий. Або він просто з’їхавший з глузду маніяк, для котрого світ здвинувся, і тепер він убиває всіх підряд, буркочучи собі під носа всілякі безглуздості. Але його ж він не убив. Так, а дав йому записку. Саме записку. На невеличкому папірці було написано червоним: “Дівчинка з рожевим портфелем. 10 хвилин”.

Він обернувся. Чоловік швидко йшов собі далі, не озирався, а потім по “зебрі” перейшов дорогу і зник за рогом п’ятиповерхівки.

Серце перетворилося в пульсуючий клубок страху, билося занадто сильно, навіть почало злегка поколювати. Він стояв, дивлячись на пусту вулицю, дивлячись на той кут будівлі, немов чекав, що чоловік раптом визирне звідти, для… Для чого? Пояснити, що відбувається? Так, це б не завадило. Коли він глянув на годинник у мобільнику, двадцять якраз змінилося на двадцять один. Залишилось дев’ять хвилин. Одну з них він витратив на те, щоб дійти до “зебри” і подивитися за ріг – нікого. Ні чоловіка, забризканого кров’ю, ні інших людей.