Читать книгу Колодязь бажань - Сергей Каменчук - Страница 1

“За стосом бетонних плит побачиш декілька куп землі. Вони заросли бур’яном, але можна розгледіти в одній “О” – автомобільну покришку”. Праворуч від неї, за кілька метрів, росте невелике дерево з колючками. Між ними кущі, за кущами – стежка в високій траві. За дві хвилини побачиш дерево з дуплом, звертаєш наліво і йдеш вперед, до ями”.

Перша спроба закінчилася тим, що Соня довго блукала, перебиралася через зарослі кущами й бур’яном невеликі пагорби, обережно ступала по сміттю, бачачи на землі серед пластику багато осколків скла, іржавих цвяхів та саморізів, голок від шприців. В кінці кінців вона вийшла до стежини, подивилася вліво і побачила вдалині вишку стільникового зв’язку – її орієнтир. Довелося повертатися з сотню метрів до дерева з дуплом.

За другої спроби Соня дійшла до двометрового бетонного паркану. Зліва були непролазні кущі, тому вона звернула праворуч і пішла попід ним. Йти в траві по коліна, яка норовила схопити дівчинку за ноги і звалити на землю, було нелегко. А ще в траві, зовсім непомітні, причаїлися камінці, сухі гілки, коріння дерев, якісь нори чи то просто ями. Доводилося водночас дивитися під ноги та вперед. Згадавши про необхідність бути обережною, Соня доторкнулася пальцем до подряпини на щоці – зазівавшися, вона не побачила звисаючої занадто низько гілки.

Побачивши поперед себе кущі, вона ледве не закричала від злості. Пішла від паркану геть, пробиралася через кущі, дерева, сміття, пагорби хвилин п’ять, аж доки той не зник позаду серед зелені. Подивилася туди, звідки йшла, зітхнула і повернулася до стежини та дерева з дуплом.

“Вони казали, йти треба довгенько, – спливли в голові слова Лесі, – хвилин десять, а може і більше”.

Від цього клятого дерева треба йти десять хвилин. Йти потрібно прямо – як, в біса, це зробити, якщо попереду непролазні хащі, які треба обходити? Леся нічого не казала про хащі. Леся тут навіть не була. Однокласниця просто переповіла легенду, яку їй розказали хлопці в дворі.

“Він немов не хоче, щоб його знайшли”, – згадалися слова дівчинки.

– Наче він живий і якось може на мене впливати, – промовила Соня. – Пішов він нахрін.

Їй було трохи лячно: вона одна блукає в якихось хащах, може проколоти ногу та підхопити правець, може зустріти якогось скаженого безхатька. А якщо впаде і зламає ногу, то…

“Краще здохнути”, – подумала вона, уявляючи, як повзе в траві та замазує білу футболку; рве джинси об гострий залізний кут, що стирчить із землі, чи об цвях, чи об ще щось із килима технічного сміття.

Хоча, футболку вже можна викидати – навряд чи вдасться відіпрати зелено-жовті плями. Наступного разу потрібно вдягнути щось більш підходяще…

“Ти хоча його б знайшла для початку”, – подумала Соня.

Вона віднайшла стежину, дійшла до дерева. Зазирнула в дупло, немов сподівалася, що за цей час повернувся його хазяїн, але виявила там ту ж саму купку сухої трави. З третьої спроби їй вдалося. Вона йшла не більш як три-чотири хвилини, але побачила попереду спуск – вузенький коридор без даху серед землі. Вона спустилася й опинилася в ямі двадцять на п’ятнадцять метрів. Її оточували триметрові земляні стіни. У середині ями, серед трави, можна було розгледіти фундамент. Але той її зовсім не цікавив. Вона йшла сюди не за ним. Її увагою цілком заволодів цегляний колодязь. Він доходив дівчинці до поясу. Прихований від сонця кущами, які росли прямо на триметровому схилі. З доступного для підходу боку відсутні два ряди цегли. Сама цегла посіріла від часу та поросла мохом. Соня обережно зазирнула досередини.

***

Соня телефонувала не сподіваючись на чудо. Скільки вже раз мати говорила “ні”? Залишитися ночувати без дозволу – не варіант. Матуся чудово знає, де живе Леся, прибіжить швидше, ніж Соня встигне подумки її вилаяти за відмову – це вони вже проходили.

– Соня? – відповіла мама.

– Гості вже нажерлися та розходяться по домам, – сказала Соня.

– Ну?

– Лесі не кожного дня виповнюється чотирнадцять, – продовжувала дівчинка. – І вона зараз трохи не в настрої. Я боюся, що вона, тільки-но я піду, вийде з вікна.

Стандартної реакції не було – мама у відповідь лише тяжко зітхнула. Соня відразу все зрозуміла.

– Його ще немає? – запитала вона.

– Не прийшов, – відповіла мама.

– Уже восьма…

– Так. Залишайся. Якщо хочеш переночувати, то залишайся. Лесині батьки не проти?

– А хто їх питатиме?

– Соню! – трішки жвавіше сказала мама.

– Жартую. Вони тільки “за”. Залишилося стільки їдла, що вони не знають куди його дівати. Якщо завтра додому повернеться якась товстунка – знай, що то я.

– Добре, до завтра, – відповіла мама і поклала слухавку.

“Ну ти і дурепа”, – подумки обізвала себе Соня.

– Дозволила? – спитала Леся з надією.

– Ага.

– Не може бути? – Леся взяла Соню за руки. – Щось ти зовсім не рада.

– Все в нормі, – відповіла дівчинка та спробувала посміхнутися. Вийшло поганенько.

Все було не в нормі. Коли тато не повертається вчасно з роботи, це означає, що він п’є, а це, в свою чергу, означає – хтось може постраждати. Мама нізащо б не дозволила дівчинці залишитися на ночівлю, якби він був зараз вдома. Але сьогодні вона була рада здихатися Соні.

Леся в цей час щось говорила.

– Га? – перепитала Соня.

– “Монстр Хай” чи “Вінкс”? – повторила Леся.

– А Барбі з Кеном в тебе часом немає? – запитала Соня з сарказмом.

– Є… – невпевнено відповіла однокласниця. – Ти хочеш?..

– Господи, нащо мені той євнух і…

Соня не договорила, тому що в кімнату заглянула Лесина мама.

– Розважаєтеся? – спитала вона.

– Ага, – кивнула Леся.

– Уже час… – почала жінка.

– Соня залишиться у нас сьогодні ночувати, можна?

– А…

– Мамо! – перебила Леся і якось дивно подивилася на матір.

– Добре. Я зроблю вам чаю. Там ще торт залишився.

Коли двері закрилися, Соня підскочила до подруги.

– Що це було? Ти їй розпатякала про батька?

– Я…

– Нахріна? – Соня трясла її за плечі, а потім руки опустилися і вона сіла поруч на ліжко.

– Вибач, – тихо сказала Леся.

– Ай, уже однаково, – відмахнулася Соня.

Саме в цей день, коли Соня вже майже заснула, Леся, яка лежала на ліжку поруч, розказала про колодязь, який виконує бажання.

– І чому ти до нього не пішла? – запитала Соня.

– Навіщо?

– Загадала б щось.

– Я не вірю в казочки, – хмикнула Леся.

– А якби воно збулося, га? Ти тільки подумай.

– Вони сказали, що бажання не збуваються.

– Може, йому потрібно золото або срібло? – запитала Соня, згадавши про якісь старі монети в татовому ящику зі всіляким непотребом.

– Та хоч мішок золотих монет туди кинь – нічого не буде.

– А що б ти загадала? – запитала Соня після паузи.

– Я ж тобі сказала, що не вірю в цю нісенітницю.

– Ага, а як сьогодні свічки задувала на торті, то, напевне…

– Це зовсім інше, – сердито відповіла Леся і повернулася до стінки.

Соня хмикнула і заплющила очі, знову майже провалилася в сон, коли почувся Лесин голос:

– Ти ж не віриш, що він справді виконує бажання?

– Якого біса ти ще не спиш? – запитала Соня.

– А ти?

Соня зітхнула.

– Ніхріна я не вірю. Але побачити хочу.

– Навіщо?

– Це цікавіше, аніж втикати на фей та поні.

– “Втикати”, як ти говориш, безпечніше, чим вештатися бог знає де. Згадай хоча б ті розвалини швейної фабрики.

– Ой, не нагадуй. Мало того, що вивихнула ногу і порвала футболку, та ще і в гівно вступила.

– Фу, Соню! – вигукнула Леся.

– А ще я сьогодні після туалету руки не мила, – сказала Соня та обхопила лице подруги. Та почала вириватися. Вони поборсалися декілька хвилин, аж поки на сміх і крики не прийшла Лесина мама.

***

Вона не побачила ні дна, ні води. Соня кинула камінець і прислуховувалася десь із хвилину, але нічого не почула.

“До біса глибоко, – подумала Соня. – Якщо татко вкине тебе туди, то ти нізащо не вилізеш”.

Після згадки про тата настрій та атмосфера містичності зникли начисто. Тиждень назад, після ночівлі в Лесі, вона прийшла зранку додому. Тихо відкрила двері своїм ключем, навшпиньках перетнула вітальню, де на дивані спав п’яний придурок – її тато. І, нарешті, на кухні вона побачила матір, яка куховарила та дивно, неспішно рухалася. Соня відразу все зрозуміла. Мама почула її та обернулася, на обличчі не було синців – він намагався не залишати слідів, щоб люди бува чого не подумали про нього поганого. Мама вимовила тихо Сонине ім’я, від чого по щокам дівчинки почали сповзати сльози. Вона обняла матір і ще раз пообіцяла собі, що так цього не залишить.

Прокрутивши спогади в голові, вона закрила очі та струснула головою, щоб болючі моменти покинули її думки. Соня запустила руку в кишеню джинсів і дістала монети. Їх було всього три. Самою цінною була, на думку Соні, – царський срібний рубль 1897 року. Друга монета – дві гривні “Козоріжок” 2015 року, яку татові подарував хтось на день народження. І остання – 5 злотих 2017 року, котру татові привіз із Польщі якийсь із його друзів. Тато навряд чи про них пам’ятає, але Соня все одно хвилювалася.

– Я хочу собаку, – сказала Соня, перед тим як кинути 5 злотих, а потім швидко додала: – І щоб мама та той придурок були не проти, дозволили його залишити.

Після цього почувся тихий сплеск. Вона здивувалася – коли кидала камінець, то ніяких звуків не було. Напевне, монетка виявилася важчою за крихітний камінчик, а в воду ввійшла плазом.

“Що зробить тато, коли помітить зникнення монет?”

Так, Соня раділа, що може хоч якось йому насолити, але про наслідки не думала. Дотепер.

– Та пішов він, – тихо сказала вона, врешті-решт, і пішла додому.

Дома її не чекало цуценя. На подвір’ї біля східців ґанку сидів сірий сусідський кіт. На старенькому кущі сирені цвірінчали горобці. На городі розгулювало вороння. Більше ніякої живності не було. Не було також цуцика і в домі.

“Ну й дурепа ти”, – подумала Соня, хитаючи головою. Переодяглася, брудні речі закинула в пральну машину та пішла до холодильника, тому що після вилазки до колодязя добряче хотілося жерти.

– Виховані дівчата так не говорять, – сказала мама, вислухавши Соню.

– А я до чого? – запитала та.

***

Перед сном Соня зайшла в Facebook і написала Лесі, що “ніхріна той колодязь не чарівний”. Леся відповіла: “Могло бути якось інакше?” Соня закрила додаток, вимкнула інтернет і поклала телефон на стіл біля ліжка, розвернулася до стіни і заснула, щоб побачити уві сні колодязь: вона кидає монетку, а вже в наступний момент летить за нею в пітьму.

Вона розплющила очі. Серцебиття потроху уповільнювалося. Дихання вирівнювалося. На годиннику дев’ята. В домі якось занадто тихо: не чути телевізора у вітальні, на кухні не гримить посудом мама, не гуде і пральна машина (а прання завжди було невід’ємною частиною суботнього ранку). Щось не так. Соня злізла з ліжка і в сірій піжамі з написом “Good Morning” на грудях вийшла з кімнати. В вітальні не було нікого, телевізор працював, але з вимкненим звуком. Дівчинка обійшла диван і пішла на кухню. Там її чекала на столі дошка та декілька огірків на ній, в салатниці поруч – нарізані помідори і покришена цибуля. Було враження, що батьки кинули свої заняття, тому що їх щось відволікло. Соня повернулася до вітальні, її погляд зупинився на дверях батьківської спальні.

“Та ні, вони ж навіть просто разом не сплять”, – подумала вона.

Соня підійшла до дверей і прислухалась – ані звуку. Вона вже занесла руку, щоб постукати, коли з вулиці почулося скавчання.

– Обережніше! – почувся мамин голос.

– Ну вибач! – гаркнув батько.

– Та йди ти, – прошепотіла Соня і кинулася на вулицю.

Вона вибігла з будинку як була – в піжамі та боса. На ґанку відчула щось мокре під правої ногою. Соня відступила і подивилася вниз – калюжка блідо-жовтої рідини з білою піною. Вони сплигнула з ґанку і витерла ногу об траву, повернула голову вліво та побачила батьків біля старого дерев’яного сараю. Вони присіли над чимось і не рухалися. Соня угледіла тільки край старої червоної ковдри. А потім там знову хтось заскавчав.

Мати почула шурхіт за спиною та обернулася.

– Соню, краще не підходь, – сказала вона.

– Ма? – запитала дівчинка. – Там?..

Соня підійшла і зазирнула за плечі батьків. На ковдрі лежала велика собака – англо-російська гонча. Лежала на боці, біля морди сіріла мокра пляма. Собака подивилася Соні в очі та виблювала криваво-білу рідину. Дівчинка не могла поворухнутися, вона дивилася на худючу тварину, її погляд ковзав по випираючих ребрах, зупинився на животі, завважив там припухлість, потім повернувся до сповненого болю (і чомусь вини) писку тварини. Собака була майже без шерсті, тіло рясніло безліччю ран – свіжих і вже майже загоєних. Тато підставив до морди миску з молоком, але собака ніяк не відреагувала, лише подивилася на чоловіка і випустила відрижку. Соня відчула тухлий запах і нарешті спромоглася видавити з себе бодай щось:

– Що з нею?

– Вона помирає, не бачиш? – запитав тато.

– Чому? – запитала Соня, оскільки не придумала нічого кращого.

– Напевне, в неї щось зі шлунком, – сказала мама.

– Вона… Прийшла?..

– Ну не я ж її приніс! – відповів тато і подивився на дочку поглядом, котрий говорив: “Досить тупих запитань”.

– Сьогодні вранці? Я це хотіла спитати, – сказала Соня.

– Іди в дім, – наказала мама.

– Що ви з нею зробите? Ви її залишите?

– Викинемо на вулицю, блін! – Втрутився тато. – Іди вже в дім.

Соня послухалася. Вона більше не могла дивитися на муки вмираючої тварини. Не могла бачити як та блює і відчуває провину в тому, що приносить незручності людям своїм станом.

Дівчинка забігла в дім, попрямувала в ванну, повернула кран і заплакала.

***

Вона лежала і слухала музику в навушниках: Ріанна, Ед Ширан, 21 Pilots і Three Days Grace, коли в кімнату зайшла мама і сіла на ліжку біля дівчинки. Соня стягла навушники.

– Ми з татом вирішили відвезти її до ветеринара, – сказала вона.

– Думаєте, її можна вилікувати? – здивувалася Соня.

– Ні, – похитала головою жінка. – Їй зроблять укол і вона засне… назавжди.

– Її уб’ють, мамо, називай речі своїми іменами.

Мама нічого не відповіла, натомість спробувала обійняти дівчинку, але та не дала, зіскочила з ліжка і почала одягатися.