Читать книгу Я, тільки Я? - Сніжана Тимченко - Страница 1

– Отже, панове, почнемо. Про причину нашого нагального зібрання доповість лікар Пінчук Олександр Іванович.

Пінчук прокашлявся, розкрив історію хвороби і почав:

– Колеги, всі ви встигли проглянути історію хвороби нашого пацієнта, але я коротко підсумую. Пацієнт – Приблудько Василь Петрович. Діагноз – повний ідіот. Симптоми – меле казна що, не розуміє і не хоче розуміти нікого, крім себе, абсолютно впевнений у своїй правоті, ні в чому не можна переконати, аргументи, якими апелює, настільки абсурдні, що показник абсурдності перевищує позначку 38,3 за шкалою Ніцше. Діагностичну картину погіршує ще й те, що пацієнт патологічний брехун. Щоб урешті-решт узяти гору в дискусії – бреше, забуває, що бреше, і сам щиросердо вірить у свою брехню. Не вдалося встановити, чи розумові здібності було втрачено, чи так і не надбано. Але станом на дану мить вони мізерні. При цьому хворий дуже полюбляє вести розсудливі бесіди, входить у раж, махає руками, плюється, всіх звинувачує в усьому, зверхній, підлий. Не на користь пацієнтові працює імунітет (читай – право на власну думку), оскільки в даному випадку це право на ідіотизм, і розповсюдження цієї зарази на оточуючих загрожує епідемією. Ця загроза, загалом, і послужила причиною негайного скликання консиліуму.

– Клінічна картина ясна, – розпочав дискусію лікар Казанпуп. – Чи є якісь аргументи на захист пацієнта?

– Хворий те, що хоче (читай – вигідно), розуміє. Це рідко, але трапляється з ним. Ну і ще: перед хворим, перед цим ще молодим чоловіком відкрита перспектива стати керівником. До того ж він має велике бажання керувати.

– Ну, це сумнівний плюс, – зауважив старий професор Проценко.

– Панове, – втрутився завідувач кафедри розвитку людини, – не будемо зараз сперечатися, хто і що вважає сумнівним. Краще скажіть, які дії, яке лікування було застосовано?

– Та що вже тільки не робили: наводили переконливі докази з точно встановленими фактами, ловили на брехні, та це тільки на мить збивало хворого з пантелику, а потім усе верталося на круги своя, оскільки він швидко собі пробачає. Намагалися подолати егоїстичність, залучали всі ресурси для проявів щедрості душі, надавали будь-які кредити доброти й допомоги. Пацієнт допомагав на «копійку», а боргів вимагав на «мільйони», та ще й у такій формі, що душу з тебе вийме. Відкривали обрії, перспективи. Переконували, що не всі такі, як він думає. Вели цілий рік відеощоденник його роздумів, аргументів, дій, учинків, показували пацієнтові, розбирали із психологами, філософами, юристами, істориками, професорами всіх можливих гуманітарних наук, консультувалися з духовенством, співпрацювали з родичами хворого. Показували приклади простого життя середньостатистичної людини й представника вищого прошарку суспільства. Повторні аналізи показали: несправедливість звинувачень ближніх посилилася, до абсурдності переконань додалася злоба. Егоцентризм дав метастази в печінку. Презирство, зневага, переконання, що всі проти нього й він – вічна жертва, тепер просто око їсть.

– Я давно казав, що стандартний підхід до лікування віджив своє. Як щодо застосування примусового навчання? – завкафедрою відповідь передбачав.

– Як мертвому припарка. Апатія, стійка переконаність, що він усе це знає, все це пережив і викакав ще з дитячим проносом.

– Ну колеги, що робитимемо?

– Я так розумію, нас сюди скликали, бо постало питання: застосовувати чи ні крайні міри? Так от, на мою думку, немає тут ніякої дилеми. Застосовувати! Однозначно! – аж наче смачно вимовив професор Кридиба. Молодий, сухорлявий лікар у житті вибрав для себе політику заточеного різака і вважав її єдино правильною, оскільки результат миттєвий, а те, що відтинається, зникає і більше не є перешкодою.

– Зачекайте, а залишити його напризволяще, так би мовити, сам-на-сам зі своїми химерами, пробували? – найстаріший член комісії професор Проценко завжди розраховував на цей метод, що, на його думку, мав призводити до осмислення. Але не призводив.

– Так. Сидить на шиях у жінок і тягне соки, – констатував Пінчук.

– А чим зацікавлює жінок? – поцікавився Казанпуп.

– Ну, він симпатичний, на понти не скупий, та і пустомеля ж, а ви знаєте, як із такими буває…

Старигань Проценко все частіше ставав на бік методу ізоляції. Така собі огорожа, мовляв – випустіть їх у загороду, нехай пасуться. Навіть суперечка на минулому консиліумі не змінила його думки. Кридиба намагався його переконати, що ізоляція не допоможе, ідіоти не хочуть просто пастися, вони прагнуть урвати, а коли не дають – бунтують. А бунти їм особливо легко вдаються. Та де там переконати старого пердуна Проценка. Відчуваючи затяжну бесіду з переходом у протистояння, Кридиба в усіх на очах закинув ноги на стіл, демонструючи ще не стоптані підошви своїх новеньких черевиків. Таке нахабство заспокійливо підтверджувало теорію старого професора про молодість та ідіотизм.

– Як щодо ін’єкцій досвіду? – спитав Казанпуп так, ніби – ну, щоб уже все було запитано.

– Безрезультатно.

У свій час Пінчук дуже вірив у цей препарат останнього покоління. На його основі навіть хотіли створити ліки для щеплень, але відсоток вилікуваних був такий малий, що ін’єкції стали використовувати як передостанню міру перед радикальним і вже незворотнім рішенням.

– Та перестаньте! Ви б тільки те й робили, що пендюрили їм ін’єкції та заглядали в мікроскоп у пошуках пухирців світлого розуму! – кричав Кридиба у відповідь.

– Помиляєтеся, молодий чоловіче, – тихенько втрутився Проценко, – я давно хотів розкрити своє нове дослідження, та все думав – зарано, але, дивлюся, згоди ми не дійдемо. Отже, маю гіпотезу, що юнацька форма ідіотизму властива всім, підкреслюю – ВСІМ людям, а з віком умикаються якісь природні механізми, і все минає. Не у всіх, але в більшості. Так от, я б хотів запропонувати створити зовсім нову кафедру для цього дослідження. Набрати молодих учених і відкрити таки новий погляд на дану проблему.

– Киньте, так ми почнемо хапати всіх підряд, без винятків, без ознак захворювань, та ще й таких юних. Так можна розпочати геноцид, – гарикнув завкафедрою.

– Дозвольте, який геноцид? Ми не будемо хапати людей.

– А де ви збираєтеся брати матеріал для дослідження?

– Все буде на добровільних засадах. Молодим, а точніше юним, усе цікаво. Тим більше, таке глобальне розв’язання проблеми, як позбавлення людства від ідіотизму, – Казанпуп устав, сперся на руки й, нависаючи над столом, придивився до Проценка.

– Та ви що?! Ви при своєму розумі?! Хочете ставити експерименти на майбутньому нашої нації?!

– Самовизначення за національністю – це всього-на-всього гординя. А гординя – частина ідіотизму.

– Тобто, тепер ви перетворите все це на м’ясорубку, – констатував Кридиба. «А цей старигань не такий наївняк, як я гадав». – Усіх зварите в одному казані?

– Ну чому? Чому вам усе треба перевернути з ніг на голову? Я кажу про зовсім просту схему: все добровільно, юнаків дослідимо акуратно, без ізоляції, започаткуємо таку практику по всій країні й за кордоном. Усе чемно і поступово.

– Припиніть, – спокійно сказав завкафедрою. – В мене від вас голова розболілася. Як бачите, ця ідея не має підтримки, і зараз ми зібралися з іншого приводу. Голосуймо. Хто за крайні заходи? Одноголосно!

Присутні зарядили свої пістолети-шприци і вийшли в довгий, стерильний коридор, облицьований глянцевими поверхнями так, що на стелі відображалися всі, хто йшов по підлозі. Дійшли до кімнати № 8, Пінчук відімкнув ключем двері, всі увійшли.

За маленьким столом сидів чоловік у піжамі. Він писав чергову скаргу і, з усього видно, був дуже собою задоволений. Миттю за лікарями зайшли двоє санітарів, вихопили чоловіка з-за столу, кинули на ліжко, прив’язали ремінцями. Завкафедрою став монотонним тоном виголошувати звичайну в такому випадку промову:

– Приблудько Василю Петровичу, ви незворотно заражені ідіотизмом. Оскільки лікування не дало ніяких результатів, а ваші права і свободи загрожують зараженням невинних людей, із метою запобігання розповсюдження ідіотизму наданим нам медициною правом консиліум постановив: позбавити вас усіх прав і свобод єдиним гуманним способом – смертною карою!

– Ви не затулите нам рота! Нас багато! Всіх не розстріляєте! І за вами прийдуть! – верещав Приблудько, витріщаючи очі, наче намагався самими очними яблуками проклинати і пророкувати.

Лікарі з’юрмилися над хворим, приставили пістолети-шприци до грудей Приблудька. Аж раптом з-за спин «розстрільної команди» в білих халатах пролунав молодий голос:

– Зупиніться!

Всі обернулися. На порозі кімнати стояв молодий хлопець років п’ятнадцяти-шістнадцяти, за ним люди в одностроях виконавців судової медицини. Чоловіки у формі негайно схопили всіх п’ятьох медиків, обеззброїли й повели назад до кабінету, де щойно точилася суперечка щодо Приблудька.

Лікарів посадили на стільці вряд, і в кожного за спиною став виконавець в формі. Молодий хлопчина, накази якого й виконували виконавці, сів рішуче у крісло завкафедрою, розкрив перед собою папку з документами, склав пальці рук у замок, притулився до них губами і мовчки оглянув присутніх.

– Панове! – раптом, ніби прокинувшись, вигукнув він. – Постановою міністерства охорони здоров’я від 8.08.12-го, номер 569 дріб 4, ваша комісія, а затим і всі ухвалені рішення визнаються незаконними.

– На яких підставах? – поцікавився Казанпуп.

– На підставі нових досліджень про абсолютну хибність висновків, заснованих на шкалі Ніцше, доведених практичними дослідами кандидата медичних наук професора Рогози.

– А хто цей професор Рогоза? Де й коли він захищався?

– Професор Рогоза – це я. Захистився екстерном, – завкафедрою посміхнувся.

Всі п’ятеро лікарів дивилися на цього хлопчика зі скептицизмом.

Кридиба відчув легенький потиличник своїм здібностям. Дотепер він був наймолодшим професором. А зараз стало наростати відчуття, що його будуть гнати, й гін цей буде з боку отого шмаркача.

– Так от, панове, поки ви тут товкли воду в ступі й бігали з пістолетиками за «шкідниками», я і моя група вчених довели хибність усього, я хочу наголосити – УСЬОГО вашого доробку на протязі цих восьми років існування кафедри, комісії, висновків і вироків. Оскільки такого грандіозного провалу медицини ніхто не хоче розголошувати, й намагаючись уникнути гучного судового розголосу, ухвалено рішення вас «утилізувати», – він підняв своє холодне, зверхнє обличчя і скривив губи в посмішці.

Хлопчина статурою явно не дотягував до розміру накрохмаленого халату, і в міру того, як він рухався, в халаті утворювалися порожнини, й цей ефект надавав його словам сенсу дитячої гри. От зайшла дитина, і стала гратися в лікаря. Якби ж не виконавці в формі!

– Та хто ти такий? Шмарклі не навчився витирати, а хочеш втерти нас! – Кридиба скочив на ноги; виконавець, що стояв позаду, з силою всадив його на стілець. Кридиба чекав усього, тільки не смерті від власних колег і, може, навіть із власного шприца.

– В тому-бо й річ, що ви не оглядалися на тих, хто йде за вами. А ми ще й випередили вас. Ми – нове покоління вчених, нове покоління людей!

– Яке покоління?

– Покоління індиго? – спокійно запитав завкафедрою, піднявши брову й розсудливо оглядаючи Рогозу.

– Так, – відкарбував той.

Завкафедрою кивнув, склав руки на грудях і посміхнувся своїм думкам.

– Самі будете вирок виконувати?

– Для цього існують оці хлопці, що стоять позаду вас. Я взагалі не розумію, як ви могли самі виконувати вироки. Ви з лікарів перетворилися на вбивць, що насміхалися над медициною.

– Ми вважали своїм обов’язком не тільки лікувати, а ще й узяти відповідальність за невдачу й не перекладати ні на кого обов’язок підчищати.

– Так-так, – втрутився Казанпуп, – як же бути з нашими вилікуваними? Попри невдачі, вилікуваних більше.

– Та ж і відсоток захворілих більший, – цинічно підкреслив Рогоза. – А стосовно обов’язків, я не сумніваюся, що ви вважаєте цей останній жест у житті пацієнта шляхетною милістю. Але насправді ви замазували тріщини, я б навіть сказав, цілі провалля у своїх недолугих, цинічних, нелюдських медичних експериментах.

– Розумію, ви вважаєте, що ми ставили діагнози і знищували не так і не тих. Для молодого це розчарування. Але ви будете робити те саме, просто не своїми руками. Та уявіть собі, яке нас усіх спіткало розчарування, коли надія всього людства, діти індиго, з пелюшок викохані, для яких створювалися всі умови, які не знали відмов ні в чому, покоління, яке повинно було врятувати світ, виявилося просто новою розстрільною командою, – завкафедрою замовк і більше не вимовив ні слова.

– Ми, не такі, як ВИ! – тільки і встиг крикнути Рогоза услід лікарям, яких уже виводили в глянцевий, стерильний коридор.

Кридиба з досади плакав. Пінчук сивів на очах, і на обличчі його було тупе нерозуміння від думки: як це він не вберіг себе? Проценко протирав окуляри. До Казанпупа повільно доповзав сенс усієї розмови.

– І що?! Нас, поважних людей, професорів, заслужених діячів засудили заочно на основі висновків цього зеленого від статевого дозрівання шмаркача?! Це ж ідіотизм!

– Справді? – переможно озираючись на Казанпупа, промовив своє останнє слово Проценко. «Це ж треба, – подумалося йому, – де підтвердилася моя теорія – на ешафоті!»