Читать книгу Один проти убивць - Сніжана Тимченко - Страница 1

«Фаетон», потужний космічний корабель, як спрагла тварина незбагненної природи, заповнював ємкості морською водою.

– Задіяти мембранні фільтри, – капітан був сконцентрований на процесі підзарядки реакторів.

– Забір води завершено, – повідомив темношкірий, молодий старпом Браун.

– Летимо у гори, там дочекаємося завершення процесу фільтрації.

Скоро термоядерні реактори зарядяться дейтерієм, виділеним з морської води і корабель полетить додому, на далекий «Тивр». Якщо нічого не затримає.

На денному світлі вхід до лабіринту з північного боку замку, нагадував вхід до виритої велетенським кротом нори. П’ять хлопчаків вдягнені у вбрання грубого покрою та підперезані вишитими поясами, стояли струнко. Вишивка червоних спіральок на поясах – відзнака учнів академії. Хлопчакам, майбутнім воїнам давав останні настанови їхній вчитель.

Полковник Мертан був вже старий чоловік, на долю якого не випало великих подвигів, а може про ті подвиги просто ніхто не знав. Старий був високого зросту з довгим волоссям та сивими вусами, що закривали нижню губу. Інколи не можна було розпізнати чи він посміхається, чи скривився в гримасі. Обличчя рясно вкрите зморшками, ніби його зшили з тоненьких смужок шкіри.

Одягнений в майстерно пошитий однострій з вишитими регаліями, що належали за чином, та в легких обладунках, і як завжди, з довгим фамільним мечем. Хлопчики не могли відвести погляду від такої прекрасно викуваної зброї з блискуче зробленими піхвами. Всі учні мріяли про такий неперевершений клинок відшліфований у битвах і загартований у подвигах.

– Ваша мапа це ваша холоднокровність, – твердо казав Мертан, дивлячись кожному в очі кожному з хлопчаків. – В разі небезпеки люди дивитимуться на вас, як на рятівників. Від вас залежатиме життя цих людей. І ваша робота не обдурити їхні надії. Врятувати чи надати допомогу, швидко орієнтуючись відвести саме туди – куди треба. А поки що – це одне з завдань, з якого починається випробування і в решті, визначення приналежності до роду військ.

В кінці тижня найкращі з вас, матимуть честь приєднатися до королівської процесії, а на святі біля гірського озера, зможете випробувати себе в якості молодших охоронців короля. – І в кінці, трохи з прищуром оглянувши хлопчаків та пом’якшеним голосом, ніби сумніваючись чи треба це казати, додав. – Раджу вам, як найкраще оцінити надану честь, саме зараз ваші заслуги набувають ваги. – Далі він не продовжив, розумний зрозуміє.

Учні слухали уважно і тільки водили очима за наставником. Мертан ніби вивіряв поглядом, хто чого вартий:

– З цього починається ваша кар’єра. А тепер ваше завдання: ви повинні за годину побувати в усіх вісьмох частинах підземелля. В кожному пункті є вартовий, який дасть вам камінь. Кожен пункт це один кольоровий камінь.

Через годину, я буду чекати вас у цій частині замку, але біля того виходу, – і він вказав на вихід, під стіною в середині господарського двору. – Марш! – і хлопці зайшли в глиб підземелля. Взяли запалені завчасно смолоскипи і пішли поки що разом. Дійшовши до перехрестя, з’ясувалося, що не всі підуть далі в одному напрямку:

– Я піду наліво, – сказав Захар. Міцний рудоволосий хлопець, був вищий від всіх п’ятьох і через це вважав, що він головний. Але він був не найрозумніший.

– Ми підемо прямо, – сказав Дейра, маючи на увазі себе і Сандаса.

– Ну й дурні. Хто зі мною? – спитав Захар, дивлячись на Голбу. Той кивнув у відповідь, а коли озирнулися, п’ятого хлопця на ім’я Лорен, вже й слід прохолов.

Взагалі Лорен був мовчазний, не дуже товариський, але хороший хлопець. Він радше мовчки робив справу, ніж витрачався на розмови. Був привітний і сильний, але Сандас вважав його таємничим. Коли Лорен з сестрою були ще зовсім маленькі, їхні батьки загинули. Дітей віддали до королівського палацу, оскільки вони були шляхетного роду і не бідні. Навіть ходили чутки, що вони далекі родичі королю, але частиною королівської сім’ї, вони не стали, не були навіть наближені до нього.

Ставлення до них було непривітне геть. Лорен з дитинства слухався наказів, оскільки був зарахований до військової академії уже в чотири роки. Та в ті часи він ще, як слід не навчався, Мертан жалів його, і призначив Лорена хлопчиком принеси – подай. Вже аж зараз він навчався зі всіма, на рівні одноліток. А тоді, домашній дитині довелося опановувати ремесло служки, та слухатися наказів всіх, хто тільки хотів наказувати.

Його сестра Тумана, була схожа на крихку статуетку рідкісного фарфору з чорним, як воронове крило волоссям. Їй прийшлося трішки легше, адже дівчинку трьох років призначили фрейліною принцеси Таніти і вона жила серед її няньок. Зараз їй вже було десять років, її посмішка до Лорена робила так, що сонце сяяло тільки на них. Разом, вони були собі – весь світ.

Отож Лорен, як завжди, не став розводить теревені і пішов своїм шляхом. Захар та Голба пішли у ліво, а Дейра та Сандас пішли прямо.

– Він думає, якщо обійде всі вісім проходів по колу, то буде перший. Дурень, – з усмішкою сказав Дейра.

– А я думаю, він навмисно пішов туди, щоб бути хоч десь головним, – Сандас вдивлявся в темряву. – Він зараз дійде до перехрестя і піде в наш бік навперейми.

– Тоді мерщій, – хлопці побігли, але бігти швидко не вдавалося через часті повороти. Кожен поворот лічили подумки і обидва хлопчаки були не дуже впевнені в підрахунках. Заважало ще й те, що бракувало повітря, пахло землею і важким духом цвілі та мокрого моху.

– Стривай! – вигукнув Дейра. – Я більше не можу так швидко, тут мало повітря.

– Та ніби ж вдосталь, смолоскип же горить.

– Він же не біжить. – Зауважив Дейра. – А ти навіть не задихався, як ти так можеш? В тебе певно нелюдські легені. – З посмішкою сказав Дейра сповільнюючи ходу та нахиляючись вперед, щоб віддихатися. Сандас прикусив собі язика і подумки поставив на відмітку це зауваження, надалі бути обережнішим та вдавати важке дихання.

– Зараз буде довгий коридор, його треба швидше перейти. Ти зможеш? – підколов Сандас, він був майже однакової статури з напарником, але завжди чомусь виходило, що смаглявий, чорнявий Сандас дужчий за білявого та синьоокого Дейри.

– Зможу. – Діставшись довгого коридору, добігли до кінця, зупинилися та оглянули землю в пошуках слідів суперників. – Ні, – сказав Дейра, – ще не проходили. І тепер чорта з два вони нас обженуть.

– Лорен десь пішов не так, як ми, він може. – Перебираючи подумки варіанти зауважив чорнявий хлопчина.

– Як думаєш, куди він піде? – Поцікавився Дейра, а сам придумував хитрощі, які можна було б вчинити.

– Я гадав, він як ми, почне з дальнього, звідти по найближчих відгалуженнях і до того виходу, що вказав полковник. Так ближче і швидше.

– Або він щось інше зметикував.

Так вони йшли в напівтемряві, у світлі палахкотіння смолоскипів аж поки не зайшли в глухий кут.

– От чортова бабця та її трясця! – вигукнув Дейра. – Ми десь збилися.

– Не репетуй, я бачу. – Спокійно сказав Сандас і присів біля стіни.

– Чого ти всівся?! Пішли хутчій назад.

– Треба подумати, де ми схибили.

– Та там і подумаємо.

– Де там? Повернутися встигнемо. Треба подумки пройти весь шлях.

Дейрові не залишалося нічого, окрім як теж присісти та задуматися. Десь цілу хвилину вони думали, аж тут Дейра підскочив і вигукнув:

– Я все зрозумів. Побігли.

Сандас довірився другові і побіг за ним. Добігши до кінця довгого коридору, Дейра вказав на сліди. – Дивися, пішли направо, а там ще раз направо, а треба було тут уліво і аж тоді на право. – Сандас знову присів. – Ну чого ти знову присів?

– Скільки ти знаєш довгих переходів тут?

– Десь, 4.

– І я знаю 4. Це не той довгий перехід, який веде до першого вартового. Ми з самого початку пішли не туди.

– Чого ти так думаєш?

– Ми зараз десь 30 градусів щодо входу, в який увійшли, а треба 50.

– Як ти це можеш знати?

– Я відчуваю.

– А. Це переконливий аргумент. – Дейра скривив физію і закивав.

– Ось тобі другий факт: Лорен пішов правильно і тут він не проходив.

– Та може він взагалі пішов не так, як ми. Він же сам собі «з бобрами». – Дейра покрутив пальцем біля скроні.

– Я вважаю треба повернутися.

– А я вважаю, не треба.

– Значить…

– Значить без образ? Часу немає, – Дейра побіг так, як намірився, забираючи з собою рівно половину всього світла, яке було, а Сандас ще раз обдумав шлях і повернувся.

Весь шлях назад, він уважно видивлявся сліди і побачив, що хтось один, мабуть Лорен, пішов так, як і сам він хотів, а Захар та Голба не верталися навперейми.

Видно, товстун і справді думав, що обійти по колу всі пункти призначення швидше. Це було б скоріше, якби виходити через той вхід з якого почали, а оскільки вийти треба через інший, помилка очевидна. Сандас ніби трохи зрадів, що розгадав наміри суперників та поспішив, але Дейри було шкода.

«Ну і нехай собі… Це тільки його рішення. Але… – сумно думав Сандас, – ми завжди заодно, чого ж він так легко цього разу не повірив мені? Може річ у тім, що тепер йому треба бути вдвічі уважнішим? Як сказав полковник, – звідси починається ваша кар’єра?»

Сандас вперше відчув, щось з’явилося між ним і другом, стало маленькою перепоною.

«Це по-дитячому думати, що щось триває довіку, люди дорослішають і розходяться».

Взагалі, ніщо в житті Сандаса не було скільки-небудь довгим, хоча він непомітно для самого себе почав звикати до стабільності.

«Ні, не треба цього. Я знав, що всі колись зникають з мого життя і цього разу, навіть не так тяжко. Дейра ж не помер, він просто обрав свій шлях. Подумаєш». Сандас зупинився, подивився під ноги. На подив, слідів Лорена не було, але було те, що Сандас і сподівався побачить. В потрібному проході, мусила бути вогкість, цвіль та розм’якшений, вологою від підземної річки ґрунт. І він був.

– Ось він перший пункт призначення, – сказав собі Сандас і пішов до вартового, який стояв у розширеному до великої зали коморі. – Камінь, – сказав він, і вартовий дав йому зелений камінчик схожий на гальку. Сандас помітив, що одного камінчика вже не було.

«Мабуть Лорен», – подумав хлопчина, та пошкодував що не здогадався яким той пішов шляхом, та побіг далі вже впевненіше.

Раптом почулися чиїсь голоси. Прислухався: «Це Захар і Голба».

– Не сумніваюся, ми перші, – сказав Захар, а Голба огидно засміявся.

– Та вони мабуть блукають у темряві, мамцю гукають.

Сандас подумав, і вирішив заплутати сліди. Завів сліди до вогкості, а тоді повернувся задом наперед і звідти пройшов кілька метрів до глухого кута. Повернувся по своїх слідах і стрибнув, як най далі від основної плутанини і з спокійною душею пішов у своєму напрямку.

«Ще побачимо, хто мамцю гукатиме». Через якийсь час хлопчина зупинився, перевів подих, звірився з мапою в голові: «Так далі треба наліво. Це буде на вигині річки, отож і там трохи вогкості буде».

За кілька метрів йому здалося, що він вступив у щось глевке, але не встиг роздивитися. Його тіло падало униз, з землею, брудом і камінням. Пролетівши кілька метрів він впав на тверду підлогу, а зверху на нього впав шмат тонкого металу. Коли Сандас спробував поворухнутися, страшенний біль пронизав ліве плече.

Хлопчина застогнав, але помаленьку піднявся. Обтрусив волосся і виплюнув бруд з рота. Земля була скрізь: в пазусі, у вухах, в очах. Сандас відкашлявся, обтер лице, поглянув на смолоскипа, який лежав трохи поодаль. Земля та бруд загасили вогонь, але коли очі трохи звикли до напівтемряви, стало ясно, що в цій ямі не зовсім темно. Якесь тьмяне світло, ніби згасаюче полум’я, тліло на стелі. Воно було в скляних келихах і дивно, ледь чутно дзижчало. Стіни були гладенькі, а підлога зроблена наче з заліза, відшліфованого до блиску чорного дзеркала.

Сандас подивився вгору, над ним була здоровенна діра в кам’яні породі. Видно, пішла тріщина і в неї потрапила волога, це ослабило перекриття. Хлопчик повільно пішов у ліво і прийшов до дверей, зачинених з зовні, тоді він пішов у протилежному напрямку. Кожен крок нагадував ходу по відшліфованому клинку, котрим вислали підлогу могили. Через дві хвилини хлопчина прийшов до кімнати, в якій стояли ящики з вогниками, які мигкотіли привертаючи увагу до себе. Написи над ними були його мовою, але значення слів незрозуміле, якісь дивні скорочення з трьох або чотирьох літер. Ці ящики мали віконечка, в них писалося все саме по собі. І це було найдивніше, бо тут не було не тільки писаря, а й того, хто б це читав.

Чувся механічний гуркіт і не можна було збагнути, що воно все таке. Сандасові ще не випадало чути чи бачити щось подібне, з чим можна було б порівняти. Враження від побаченого – дивне. Інтуїція підказувала просте пояснення: «В цих ящичках певно закутий вогонь, сильне полум’я, воно дозволяє всьому цьому світитися і блимати. А як воно пише? – запитувала підступна цікавість».

Призначення цього всього не зрозуміле, але що все це потрібно тримати в секреті, ясно як Божий день. Він ніде не чув навіть пліток чи вигадок про цю кімнату. Роздивляючись вогники, Сандас схаменувся, тільки коли почув приглушені голоси.

Гладенька стіна позаду ящиків з вогниками розійшлася в боки і голоси стали гучніші. Хлопчик вибіг у коридор і побіг до дірки, в яку упав. ЇЇ все одно знайдуть, та головне щоб не знайшли його самого. Хай краще залишиться невідомим: хто упав і хто дізнався про цей хід і кімнату. Добіг до дірки в стелі, кинув спочатку згаслий смолоскип і заледве стримався щоб не зойкнуть від болю в руці, а тоді стрибнув, зачепився руками. Біль в плечі був тупим та знесилюючим, але малий підтягся і проліз нагору. Коли вже зовсім виліз, голоси стали гучнішими:

– Зробимо це тут. В ущелині біля озера, ось… Кращої нагоди не буде. Я буду напоготові і завершу діло раз і на завжди, а ти загорнеш тіло і повезеш вперед та заховаєш до потрібної миті.

– Так, мій пане.

Земля посипалася з-під рук Сандаса. Співрозмовники побігли на звук і побачили діру в стелі.

– Чорт! Хтось знайшов сховище.

– Дурню, ти не про те думаєш, хтось нас підслухав. Біжи за ним, він ще не встиг далеко втекти, – вояк слухняно вскочив в діру і побіг по сліду.

«Діру треба якомога швидше приховати. – думав Варга з пересердя пнув ногою купу землі долі. – Чорт! Я ж казав їм, як небезпечно все розташовано. Я ж попереджав!».

Приховати діру вдалося легко. Мурування та латання в підземеллі не дивина, весь час доводиться щось ремонтувати, а нагляд за цим місцем був цілковито у руках посвячених, котрих можна було перелічити по пальцям одної руки. І тому сержанту гвардії довелося особисто замастити руки та перекрити прогалину. Варга був сам не свій від гніву, що його почув чужинець і той хтось, може завадити його планам.

Тим часом вояк, йшов по сліду. Свою ціль він визначив, як людину малого зросту, скоріше дитину, в доволі стоптаних грубих черевиках. Сьогодні проходять навчання курсантів, це знали всі. Отож вояк подумав, що малий, найпевніше побіг до найближчого виходу з цього боку лабіринту. В поспіху, вояк не зважав на слід і просто добіг виходу, та вартовий сказав, що звідти ніхто не виходив.

Довелося повернутися назад і шукати слід на ново, та було за пізно. Ще кілька хлопців пробігли цим шляхом і багато натоптали, видно заблукали та роздумували куди йти.

«Як вони тільки діру не побачили». Вояк повернувся до провалу, але знайшов тільки за ледь пориту землю, а під нею Варга встановив твердий пласт: «Швидко він упорався, – вояка роззирнувся в роздумах що далі робити. – Треба бігти до Мертана, той з хлопчаків, хто прийде самий брудний і в землі, та ще й з невиконаним завданням, той і є малий шпигун».

Коли вояк добіг до Мертану, той стояв притулившись до колодязя і курив люльку. В цей самий час, з замку, сходами йшов Варга. Мертан не подав ніякого знаку, що бачить навколишнє, здавалося він дрімає, але головне він побачив. Варга був злющий, як той тхір, він нервово виказував щось вояку, який тільки що вийшов з підземелля.

«Невже мої хлопці щось накоїли? Та ні, щось таке трапилося, через що сержант убити готовий. Ач, як зблід, ще трохи, і піна через вуха полізе». З злобою ледь стримуючись він підійшов до Мертана і запитав:

– Де твої учні?

– В лабіринті.

– Чого так довго? Хіба вже не пора, їм стояти тут? Що ти за вчитель?! Чи ти забув, як нас навчали?!

– Та ні, я не забув, і саме тому скажу тобі – не лізь в мої справи.

– Як ти смієш?! Ти забув, стариганю, де твоє місце?!

– Я пам’ятаю, – твердо відповів Мертан, і з цими словами став у повний зріст та подивився на Варгу своїм кам’яним поглядом. Всі, кому коли-небудь доводилося вивести полковника з себе, знали і боялися цього погляду. Варга не злякався, але тепер він дивився з низу вгору, старий був вище зростом, а обставини не дозволяли зараз же з’ясувати стосунки.

У цю мить з підземелля вийшов Лорен. Малий першим впорався з завданням і застав вчителя та гвардійського сержанта в німому протистоянні. Проте це була лиш мить. Мертан повернувся до Лорена:

– Ну, як там справи?

– Все зроблено, вчителю. Ось. – Лорен простягнув вчителеві камінці.

– Молодець. Будемо чекати решту. – Мертан присів тут-таки, розкурюючи майже загаслу люльку, але Варга з вояком стояли і не відходили, аж поки не прибігли всі. А зібралися не так вже й скоро, як очікувалося. Другим з лабіринту вийшов Сандас, третій Дейра. Решту довелося шукати. Вони весь час блукали по колу, в повній темряві, бо смолоскипи вигоріли і загасли.

Сержант так і не побачив того, чого очікував. Сандас здогадався, що його впізнають за брудом, та добряче обтрусився і діяв вдвічі швидше, щоби оббігти всі пункти призначення і вискочити ну принаймні не останнім. А в принципі, майже всі хлопці вийшли з лабіринту забруднені. Захар взагалі був вкритий кіптявою так, ніби сам тлів.

Після розгону, який за звичай дає полковник, настала пора роздавати почесті:

– Ну, а тепер ледацюги, – Захар і Голба шморгнули носом, – оголошую! Супроводжувати почет короля будуть Лорен і Сандас. Для цього після навчальної битви на мечах, вони прийдуть до мене, я розкажу їхні обов’язки. Всі решта ледацюг будуть тренуватися тут з подвійними зусиллями та навантаженнями.

Якісь ще слова тут були зайві. Полковник всіх розпустив, одягти для уроку боротьби спеціальні грузила на руки та важкі учбові обладунки.

Видалася вільна хвилинка, щоб ковтнути водички. Хлопці підбігли до колодязю, і Сандас пошепки сказав Дейрі:

– Треба поговорити. – Дейра кивнув, але зараз вони понапивалися води, злили один одному на потилиці і побігли до зброярні. Тільки Захар бухнувся на возі в сіно, трохи відлежатися.

– Гей, Захаре, побігли мерщій, бо й тут запізнимося, – канючив Голба.

– Поки я не відлежуся, нікуди не піду. Це проклятуще підземелля мене виснажило. Ти весь час вів мене не туди.

– Я? Та ти ж….

– Що я?! – запитав рудоволосий піднявши голову і іспитуючи поглянув на товариша, чи наважиться той щось сказати.

– Нічого, – буркнув Голба і побіг попереду всіх. Знав, що діла з Захаром, сьогодні не буде. Скільки його шмагатимуть, стільки він і буде думати, що полковник дурень.

У Захара і справді був славетний, багатий родовід. Батько його заробив особисту відзнаку, яка зображувалася на гербі самого короля, серед решти відзнак королівської гордості. Та батько Захарка давно помер, а виховувала його мати. Вона душу вклоняла синочкові, а він ріс дужим і впертим, але без клепки. Йому страшенно кортіло володіти відзнакою батька, просто щоб втирати всім носа.

Всі, крім Захара, бігли до зброярні.

– Слухай, Лорен, – на бігу запитав Дейра, – а як тобі вдалося першому і так швидко в підземеллі обернутися?

– А ніхто не казав, що не можна вибігати з лабіринту і заходити в інші ходи з зовні. Я зайшов через один вхід, вийшов через інший, обійшов пункти через решту входів і вийшов у потрібному місці.

– Ти диви, як просто. Чорт, а я й не здогадався.

– Так я з чотирьох років знаю лабіринт вздовж і впоперек.

Сандас, задумався: «А й справді. І якби він знав про таємний прохід, він би нікому не сказав. А якщо він посвячений? Та ні, не може бути. Навіщо посвячувати в таку таємницю хлопчика?»

Але наразі, хвилювало ще й інше. Вже в зброярні Дейра і Сандас схопили своє рихтування і вдягали його подалі від решти, потихеньку перемовляючись:

– Слухай друже, – бубнів Дейра, – в лабіринті, я був неправий. Вибачай.

Сандас, бачив як Дейрі не зручно і просто сказав:

– Забудемо. Є важливіша справа. Я в лабіринті почув, як Варга доручив якомусь воякові, завдання, яке треба виконати в дорозі до озера.

– Яке завдання? – серйозно спитав Дейра.

– В голос не казали, та думаю замах.

– Замах? Чого ти так вирішив? – Дейра не знав про підслухану розмову і сварку короля з Варгою за тронною залою. Довелося Сандасові коротко розказати. – Я чув, як король сварився з ним.

– Той що? Король всім вказує, що робити і багатьом це не подобається.

– Там все серйозно. Варга погрожував королю.

– Та ти що! Трясця твоїй бабці. Треба це зупинити.

– І я так думаю. Та кому тут скажеш? Я не роздивився того вояка в лабіринті, але ти бачив того вояку, що стояв біля Варги?

– Трясця, я не звернув уваги.

– Думаю, це той самий і він носить відзнаку охорони самого короля. Значить, треба сказати комусь близькому або самому королю.

– Та нас зроду не допустять. – Дейра вдяг панцир та повернувся до Сандаса спиною щоб той позатягував ремені.

– До нього самого, так, а от Таніта?

– Ця дурна дівка подумає, що ми глузуємо з неї.

– Треба постаратися, – затягши ремені другові, Сандас повернувся і підставив свою спину. – Не завжди ж вона «курка», часом вона ще й принцеса, улюблениця тата.

– Хтось знає, що ти знаєш?

– Крім тебе ні, але Варга і той вояк знають, що їх підслуховували. Ти думаєш, чого сержант стояв біля Мертана, коли ми виходили з лабіринту? Вони нас роздивлялися.

– Добре. Ввечері поговоримо і вирішимо, – хлопці побігли до строю. Під час уроку намагалися не думати про замах. Сандас став у парі з Дейрою та попрохав його не дуже махати мечем, адже страшенно боліло плече.

Розповідаючи другові про цю подію, Сандас мав малу надію, що Дейра через свого батька скаже королю. Але той одразу цього не запропонував і був в незрозумілому захваті. Його захоплювала грандіозність таємниці.

Ввечері, коли вже стомлені Сандас і Дейра зустрілися в казармах, говорити серед всіх не стали. Дочекалися, поки всі поснуть, і нишком пішли в своє заповітне місце під дубами на березі річки.

Там було тихо і затишно, а за старими валунами їх не було видно нікому. То було їхнє насиджене місце, казати про яке нікому не можна – так вони поклялися. Там був ліхтар, мотузяна драбина, казанок, кілька змайстрованих пасток, які вони ставили на кроликів та дику птицю. Було все для рибальства і кілька дрібниць, так звані трофеї: шкіряні піхви для кинджала, дуже коштовні (правда самого кинджалу не було), був ще шматок відбитого меча, який вони тримали в цих піхвах (ще й досі гострого, мов бритва).

Історія цих знахідок розповідалася тепер, як захоплива пригода, хоча насправді все було банально. Після весняного лицарсько турніру, завжди залишався якийсь мотлох. От і піхви хтось загубив, але розповідь приправлена байкою, що їх загубив сам Літіріон, переможець весняного турніру, а шмат металу частина його знаменитого клинка. Ці історії переносили друзів у далеке майбутнє і допомагали Сандасу звикати до себе, як до людини.

Стрибнули за валуни, хлопці запалили ліхтар, а Дейра дістав з-за пазухи шматок білого хліба, котрий йому давав батьківський закупник харчів. Кожен раз, як він був на міському базарі, він навідувався до академії, та передавав гостинця від мами. Ще було кілька груш та яблук. Друг переломив хліб та простяг другові з грушею, і тільки після того, як сік потік по підборіддю стали шепотітися:

– Ну, то що ти надумав? – спитав Сандас.

– Я думаю, треба сказати головному охоронцеві короля. Він хороший мужик, друг мого батька.

– А може сказати твоєму батьку, а він сам вирішить, кому треба?

– Ну, ще його сюди приплети. Він і так бурчить весь час, – ти повинен те, ти повинен се… Він скаже, що я брешу, ще й різок дасть. – Відповів синьоокий Дейра з повним ротом. – Послухай, це ж така нагода відзначитися самим.

– Ми самі нічого не вдіємо. Проти нас вояки і принаймні один сержант гвардії.

– Ми ж не будемо з ними битися, – самовпевнено іронізував Дейра, а Сандас не вірив такій легковажності друга. – Таку битву можна виграти словами. Головне, щоб з’ясувалося – це ми всіх врятували. Що ти так дивишся?