Читать книгу Чарівниця та неврятовані - Сніжана Тимченко - Страница 1

По хаті витав неприємний запах. На першому поверсі будинку, в невеличкій кухні, стояв Анатолій Робертович Кардо, капітан першого рангу у відставці. Він був одягнений у не попрасовану футболку і легкі штани, що, незважаючи на його черевце сиділи на ньому вільно. Поверх цього на ньому був фартух з надписом «ШЕФ» і, дивлячись на нього, вже ніяк не можна було здогадатися, що він був відважний капітан, військовий офіцер.

Капітан дивився в розкриту, ніби пащу чудовиська, духовку. На краєчку стояло щось скрученої, висохлої форми, чорного кольору, і диміло, розносячи вість по всьому дому, хоч що б воно було – воно згоріло. В цю ж мить у кухню прибіг Сандас.

– Я військовий капітан, брав участь у чотирьох військових кампаніях, був у чотирнадцяти місіях в інші галактики, очолював рятувальні операції в самому гирлі Джайрану, володію вільно зброєю майже всіх видів, можу літати на кораблі різних модифікації і розряду, знаю комп’ютерні технології, розуміюся на фізиці гіперпросторових двигунів, знаю чотири мови, але я не можу спекти цей чортів полуничний пиріг! – нарешті випалив він, з досадою кинувши кухонний рушник на підлогу.

Сандас намагався, щоб його вираз обличчя випромінював співчуття. Річ у тім, що капітан ось уже три місяці намагався спекти полуничний пиріг за рецептом з кулінарної книги. Анатолій Робертович старався все облаштувати для Сандаса по-домашньому, з турботою. А який же домашній устрій може бути без домашньої кухні. І майже все цьому чоловікові вдавалося як треба: під час уроків він був суворий вчитель, під час домашніх турбот – терплячий холостяк, з Сандасом – друг і турботливий татусь, якого можна було розсмішити легким жартом. Але полуничний пиріг виявився нездоланною висотою.

– Капітане, не переживайте, візьмемо його змором, – капітан сердито викинув у смітник горілого сухаря.

– Ця духовка явно щось має проти мене. В неї ж датчики і сенсори! В ній такі програми, які не на кожен космічний корабель ставлять. Навіть в клімат-контролі немає такої чутливості до температури, яка є, повинна бути, в цій пічці! І що?! І що, я вас запитую?! – він звертався до аудиторії, яку уособлювали винахідники духовки, котрі просто повинні незримо бути присутніми при такій ганьбі. Капітан набрав номер по відеофону, на екрані з’явилося привітне обличчя дівчини з ресторанчику, що стояв на урвищі гори Зеленухи в сорока кілометрах звідси.

– Ресторан «Зеленуха», слухаю вас.

– Дівчино, прийміть замовлення. Вечеря на двох: салат з обрікасів та карінуса і біфштекс. Сандасе, що ти будеш?

– Те саме.

– А на десерт?

– Колу.

– Дві коли і п’ять шоколадних тістечок, – продовжив замовлення капітан.

– На котру годину доставити?

– На сьому.

– Ваша адреса?

– З, А, 270. Підліт з боку озера, – відеофон вимкнувся. – В мене немає настрою більше сьогодні куховарити.

– А ходімо купатися.

– Купатися?

– Так. Розвіємося. І поганий настрій як рукою зніме.

– Ну ходімо, – сказав ліниво капітан не сподіваючись, що так і буде.

Вони вийшли з будиночку на подвір’я і капітан подався навпростець до озера, де був невеличкий причал.

– Ні капітане, не туди. Ходімо, я приготував веселу штуку. Сюрприз.

– Будемо купатися з сюрпризом?

– Ну, можна й так сказати.

– А далеко до нього йти? – поцікавився Анатолій Робертович, ліниво переставляючи ноги.

– Та ні. Тут близько, де збоку стежки крутий берег. Там така глибина підходяща.

Через кілька хвилин вони дісталися місця. Нічого такого капітан не побачив. Крутий берег та й годі. Як дивитися на воду, сонце б’є прямо в очі. Навряд чи тут вода добре прогрілася, бо глибина велика.

– То в чому сюрприз? – Сандас не відгукнувся. – Чуєш? Де ти?! – капітан озирався навкруги.

Аж тут він побачив, як на нього, поблискуючи п’ятками, летить Сандас. Долетівши майже до капітанового обличчя, він підняв ноги, пролетів над його маківкою і весело булькнув у воду бомбочкою. Піднялися такі бризки, що у капітана в очах райдуга заграла. Сандас випірнув з посмішкою до вух.

– Стрибайте капітане!

– А ти не думаєш, що в моєму віці якось не солідно стрибати з тарзанки?

– Це весело. До чого тут солідність? – капітан думав тридцять секунд, поспіхом роздягся, упіймав мотузку й зі словами «Хоч би ніхто не бачив» стрибнув у воду. Булькнуло так, що на хвилях можна було гойдатися хвилин зо три. Та випірнув він теж сміючись від душі. Прохолодна вода змила незадоволення і лінь думок, що бродила у голові від неймовірної спеки.

– Ну як?

– Твоя правда, настрій поліпшився.

– А як щодо того, щоб закрутити сальто?

– Ось почекай, старий капітан зараз тобі таке покаже, всім стрибкам стрибок!

Вони вилізли на берег по камінцях, швиденько перебігли стежку. Першим взяв розгін Сандас. Долетів до води, відпустив мотузку зробив переворот назад і чисто увійшов у воду, як пірнальник-професіонал.

– Браво! Тепер дивися і вчися! Майстер клас!

Впіймавши мотузку, капітан став струнко, прийняв суворий вираз обличчя, трішки наче прицілився і відштовхнувся від землі.

Якраз у цю мить по стежці, через яку стрибали Сандас і капітан, нічого не підозрюючи, йшла пані Менерина Зановська. Сімдесятирічна бабця тільки-но приїхала в сусідній будинок і вирішила познайомитися з сусідами. По старості вона недобачала і недочувала, певно, тому все так і вийшло. Капітан, взявши розгін, уже не міг зупинитися, та побачивши на своєму шляху стару пані, став кричати:

– З дороги! Геть з дороги! – Менерина Зановська зупинилася, як вкопана. Повернула голову в бік голосу й зі здивуванням побачила, що на неї летить пузо з ногами. Капітан з останніх сил підтягнувся якомога вище, підняв ноги в гору, сідницями відчувши, що все ж зачепив стареньку, булькнув у воду. Випірнув, як жаба в засідці, тільки по носа. Побачив, що зніс з голови бабусі солом’яного капелюшка і той якраз пропливав повз Сандаса.

Менерина повернула розпатлану голову з широко розплющеними очима, провела поглядом капелюшок. Від обурення відкрила рота, хотіла щось сказати, та вирішила, що це нижче її гідності. Закрила рота, розвернулася й пішла в зворотний бік, кожним своїм кроком демонструючи зневагу до хуліганських дій.

Обидва хулігани мовчки повилазили з води, підібрали одяг і почимчикували до свого будинку.

– А хто вона така? – тихенько спитав Сандас вже стоячи за дверима їхнього дому.

– Напевно, сусідка. Я з сусідами тут теж не знайомий. Негарно вийшло. Треба перепросити.

– Ви ж не знесли їй голову.

– Не вистачало.

– Я думаю, вона трошки заспокоїться, і ми зробимо їй візит ввічливості. Вибачимося. Я теж винен, у такому невдалому місці зробив тарзанку, – підтримав капітана Сандас.

Обидва тяжко зітхнули.

О пів на сьому доставили вечерю. Капітан і Сандас по-холостяцькому просто повикладали все на тарілки і повсідалися на ґанку їсти, дивлячись на озеро і ліс. Жували, тримаючи тарілки на колінах і запивали колою просто з банки.

– Завтра поїдемо купувати космоліт. У Тамагоні починається ярмарок, будуть виставлені найсучасніші моделі, ну і потримані будуть також. Думаю буде шоу. Подивимося.

– Класно, – тепер Сандас знав такі жаргонні словечки, котрі робили його звичайним хлопчаком. – Ви вже, мабуть, знаєте, що купите, адже вам відомі всі недоліки різних моделей. Яка ваша мрія?

– Космоліт класу БЕТА 380. Гарна «машина». Надійна. Маневреність перший клас, обладнання в середині зроблене не так, як зараз роблять. Нічого зайвого, механізмам зносу немає. До того ж конструктор, котрий вигадав цей корабель, працював з видумкою. Я навіть думаю, з дитячим фантазерством. Все покажу. Там модуль такий маневрений, легенький, з такою навігацією, ну просто хуліганство. До того ж він економний космоліт.

Капітан так розказував, що Сандас і сам захопився цим кораблем. Повірив кожному слову, як істині.

– Але є одне «але»: тепер їх не випускають. Тож, якщо нам вдасться найти цю модель, вважай ми переможці. Та й думаю, якщо ми його тут не знайдемо, треба полетіти на Катрановий острів, там на базарі можна знайти все, що тільки є у галактиці. Правда, дорожче буде, але ми щось придумаємо.

– А в місті будемо завтра?

– Будемо. Треба припаси поповнити. І я вирішив спробувати латанську муку. Думаю, цього разу він мені підкориться, – вони засміялися.

– Добре, а то я обіцяв пані Чанеллі зайти у її горіховий магазин. Вона хоче поворожити мені на карунському горісі.

– Ти віриш у ворожіння?

– Та ні, просто не зручно було відмовитися. Вона привітно до мене поставилася. Та й горіхи в неї смачні.

– Карунський горіх смачний з картоплею і дикою півкою. Я одного разу на прийомі у посольстві куштував. Мало пальчики не проковтнув. Так, домовилися, купиш два-три карунські горіхи.

– Домовилися, – поїли і Сандас уже було надумався узяти тістечко, як капітан його зупинив.

– Стій, мені тільки-но прийшло на думку, ці тістечка ми віднесемо як наші вибачення сусідці, – хлопчик облизнувся, але згодився.

Через пів години вони стояли на порозі сусідського будинку. Вдягнені як на свято і з тістечками наготові. Дзвонили в двері хвилин зо п’ять, але ніхто не відчинив. Світло в будинку горіло, і камера відеофону стежила за гостями, але ні відмови, ні прийому. Нічого не залишалося, як розвернутися і піти додому.

Оскільки треба було йти хвилин десять, капітан і Сандас пішли стежкою через ліс, щоб роздивитися вечірню природу. Тим більше, що ліс тут був надзвичайний. Дерева росли, як коралові зарості. На одному корені зазвичай було декілька дерев з товстими, необ’ємними стовбурами та багряними голками поміж листя. Коріння потужними лапами вгризалося в трухляву землю, залишаючи проходи, схожі на нори здоровенних бобрів.

Попід деревами інколи можна було пролізти наскрізно, вилізти між коріння в самі зарості, стрибаючи від одно скупчення до іншого. Гілки віковими лапами спускалися низько, і Сандас часто цим користався, щоб видертися на самий верх, і мандрував серед крон, лякав полохливих птахів, спостерігав за стадами диких буланів, що паслися мирним маревом в долині.

А на землі трава та квіти росли килимами, так само, як на Тараконі. Проте здивування викликали гриби. Спочатку Сандас подумав, що це бутони троянд розсипом ростуть при самих корінцях молоденьких дерев. Без ніжки, без листя, сама голівка, тільки зеленуватого кольору, а деякі шоколадно – коричневого. З краплями на пелюстках, вони виглядали зовсім, як троянди. Виявилося, що це гриби. Неїстівні для людей, але дуже поживні для тутешніх диких малих тваринок.

Звірі, викликали особливе захоплення. Серед хижаків, Сандасу найбільше подобалися рабарі – великі коти з землисто – зеленим хутром. Найбільшого він бачив розміром з молодого буйвола. Та й то здаля. Люди відтіснили їх вглиб материка, подалі від поселень.

Щодо інших тварин, тут було райське різноманіття. Птахи з неймовірно гарним забарвленням. Не яскравим, а саме таким, яке мудра природа видумала вдалині від усього, що знав Сандас. Тут можна було полювати на косарника (щось схоже на зайця, тільки з довгим хвостом), земляницю і макрасів. Рибу ловити досхочу і взагалі природної волі було стільки, що й краю не видно. І кожен день щось нове.

– Коли купимо космоліт, полетимо до Густих Озер.

– А що це за озера?

– Це колись було море. Та стався великий землетрус, він поділив його на озера. Їх 38. Частина густини опустилася під землю. Деякі з озер унікальні. Розвиток морської живності в кожному пішов своїм неповторним шляхом, і тепер в них водяться дивні істоти.

Густими вони називаються тому, що вода в них дуже в’язка. Та то й не вода, а така плазма напівпрозора. Якщо побудеш в тій воді 5 хвилин, то навіть не змокнеш, якщо довго, то, намокнувши, потонеш. Вага тіла збільшується і плисти неможливо, каменем ідеш на дно. Хоча є така риба в тих озерах, називається патрушка, то вона розвиває швидкість до 30 кілометрів на годину.

– Так, було б класно те все побачити, – хлопчик підтримував розмову, а сам озирався довкола. У Сандаса з’явилося відчуття, що за ними стежать.

– Влаштуємо тур по планеті. А пізніше, коли ти вже будеш навчатися в школі, а не вдома, то будемо мандрувати й на інші планети. В світі є такі дивні місця. Тим більше, що наш майбутній космоліт місткий і зможе служити нам деякий час домом у далеких подорожах.

– Звучить, як легенда.

– Це реальність хлопчику мій. Що таке? Ти весь час озираєшся.

– Здалося, хтось за нами стежить.

– Певно, тварина якась, – і капітан відчинив двері в дім. Світло привітно увімкнулося, автовідповідач повідомив, що ніхто не приходив. – Ну що, зіграємо партію перед сном?

– Зіграємо.

Вони вмостилися у вітальні за шаховим столиком, де напоготові вишикувалися фігури. Через сім ходів Сандас плеснув у долоні від радісної перемоги.

– Капітане, ви, як завжди, потрапили до моєї пастки, – радів малий.

– Як це воно так вийшло, що зовсім недавно ти грав так собі, а зараз супергравець?! – замислено роздивляючись дошку з фігурами, дивувався кеп.

– Просто я розумник, – задер носа юнак.

– Ах ти ж малий шахраю, – капітан схопив Сандаса на плече і почав лоскотати та перекидати. Вони боролися і сміялися від душі. Капітан хоч і товстий чоловік, а спритніший. Скрутив Сандаса як ягня, закинув на плечі, урочисто відніс його до кімнати. – Ну добре, лягай спати. Завтра цікавий день.

– На добраніч капітане.

Розчервонілі і радісні вони пішли вкладатися. Тихий вечір пахтів росою. Вікна кімнати розкриті настіж. Немає тривог і можна впасти у м’яку постіль, до якої Сандасу доводилося звикати, адже найм’якіше, на чому він спав, це сіно. Звичка до казармених умов змушувала юнака дивуватися простоті і теплоті речей.

Попервах все було просто: ліжко, письмовий стіл, шафа в стіні. А тепер: інтерактивний екран на пів-стіни з доступом до мережі і телебачення всіх цивілізованих світів; колекція навчальних програм і шолом віртуальної реальності з гіроскопічними та інфрачервоними датчиками; полиці для колекції каміння, планшет і старі зоряні мапи, які капітан складав власноруч.

Освоєння цього всього давалося хлопчику нелегко. Звісно після відвідин професора Накабо, за рекомендацією Гриньової, стало легше. Професор нейрології провів дванадцять сеансів інформативного засвоєння знань, розроблених за власною методою.

Тепер знання були на рівні дитини його віку і цієї цивілізації. При зустрічі з чимось новим підготована психіка діставала з підсвідомості необхідний маркер раціонального пояснення, і Сандас не лякався інопланетних дивних створінь.

З простих речей в кімнаті були ще: тумбочка з лампою біля ліжка; письмовий стіл; в шафі з’явився одяг та багато взуття. Також валялося альпіністське спорядження та коробка з старим одягом того минулого, про яке не можна забувати. Сандас до речей ставився обережно, по пам’яті про ті часи, коли в нього було тільки те, що на ньому, та обладунки. Іграшки він не дуже розумів, а може ще мало часу минуло для того, щоб ввійти в смак.

Але зараз, як завжди окинувши поглядом кімнату, малий заснув.

Темна постать сиділа весь цей час на ґанку. Відчувши тихий та спокійний сон Сандаса, вона вилізла по даху до його вікон і тихенько влізла в кімнату. Хлопчина не міг її розпізнати, навіть з його чуттям, але якби відчув, то не побачив би все одно – вона була невидима. Обійшовши ліжко, постать стала навпроти вікон і приготувалася.

Сандасу снилася мама. Вона ширяла в небі. Прекрасна і горда красуня дракониця Айдара. Він милувався нею і її плавними піруетами. Нюхав повітря, і запах казав йому, що поміж усіх дракониць ось ця – його мама.

Підглядання сну перервала потвора, що повільно впливала в кімнату. Чорнота з густого, сажного диму, замість голови голий череп, зелена, фосфорна глина булькав в зіницях. Страховисько сформувало руку і спрямувало вказівний палець на Сандаса. Сон став тривожний, йому снилася смерть матері та батька. Почуття самотності і безпорадності затьмарювало все, і він хотів кричати, та не міг. Потвора не давала йому прокинутися і мучила, шепотіла: