Читать книгу Чорні зерна та нащадки - Сніжана Тимченко - Страница 1

Согно, головний хранитель царства сновидінь, і його крилаті брати дослідили все своє царство. Розібрали кожну ниточку, кожне сплетіння видінь, і ніде не знайшли снів Цероха. Він не припустився цієї помилки й не спав.

– Але ж око бачить його лігво, – зауважила повелителька. – Хтось там таки спить.

– Так, моя панно. Дівчина, кров якої він п’є, ще не зовсім втратила надію. Вона мріє й інколи спить, – сказав Доротей, молодший брат Согно.

– Я піду по її снах.

– Але ж ти ще не знаєш, чим перемогти Цероха! – хранителі хвилювалися. Шепіт їхніх крил став тривожним, і сяйво змінилося на фіолетово – синє.

– Зараз від нього відрізана вдача, хто знає, може, тільки й треба, що витравити його власне чорне зерно. На це й дана мені сила.

– Ми підемо з тобою.

– Ні! Ви стійте на виході зі сну, і як покличу, витягніть мене, щоб не залишитися мені в міжпросторовому колі.

Рабиня, дуже вродлива дівчина з племені Чоктау, з роду шамана, вже не могла сидіти. Вона впала біля колони − різбленої опори з плетива кісток, що обрамляли залу кола.

Рабиня пам’ятала, яке жахіття винесло її непритомну з тіпі[1] й підняло високо в нічне небо. Страшна тінь тягла її крізь темряву й урешті кинула до ніг господаря. Коли той уперше напився її крові під звуки чорних наговорів Зорбів, його страшна рана зажила і виросла нова рука.

Викрали її тому, що вона з роду шамана й успадкувала від предків кров, яка несе в собі зцілення для духів. Їй це докладно пояснили служки чорного чаклуна, які раз по раз зціджували кров та життя. Кілька разів вона намагалася втекти і врешті зрозуміла, що це марно. Куди б не бігла, як би не намагалася, та всі шляхи все одно ведуть сюди – в Залу Кола.

Ще снилося дівчині, як одноплемінники на чолі з батьком уриваються сюди й рятують її. Снилося пір’я сонячного головного убору коханого Кроу. Осяяний перемогами, він убивав Цероха й забирав її з цього пекла.

Тим часом господар відпочивав у трансі темного вогню, який виходив із мішечка чорних зерен. У тлі сну знесиленої дівчини зажевріло маленьке полум’я, розгорілося, й зі світла вийшла Оксана. Доки ніхто нічого не зрозумів, вона вилила з фляги свій водяний меч і устромила лезо демонові в груди.

Паща Цероха розкрилася, грім і крик вирвалися з горла. Оксана зібрала всі свої сили й спрямувала білий сніп сяйва в очі потворі. Церох верещав, бився в корчах від болю. Миттю їх обступили Зорби й стали шепотіти чорні молитви. Сила повернулася до демона, він ухопився рукою за лезо та витяг із грудей.

На крик з’явилися димарі й накинулися на Оксану. Дівчина мусила відбиватися, й сяйво добра припинило вливатися в демона. Як справжній майстер меча, Сонус Атрокс Мор билася й разила димарів. Водяний меч, ніби найтонший кришталь, виблискував на тлі чорного полум’я, проштрикав обладунки та вливався, убиваючи воїнів темряви. Безстрашна чарівниця злітала у повітря, відскакувала від стін, і сивий дим ніде не міг сховатися.

У залу кола падали мертві тіла, пір’я з совиною кров’ю. Але на місце вбитих ставали інші, один за одним кидалися в битву заважаючи наблизитися до Цероха. Зорби оточили чорні зерна, й їхня отрута піднялася в повітря головою гадюки, яка намагалася вжалити Оксану. Дівчина промовила заклинання, й змія набула тілесної подоби. Цієї миті Оксана вхопила зміюку, залила їй у пащу свій меч.

– Скуштуй леза, потворо!

Змія впала й розчинилася.

– Та вбийте ж її! – кричав Церох. Рештки зграйки димарів згуртувалися й заходили з двох боків.

– Зерна мої! Дайте мені сили!

Хранителі снів щосили намагалися втримати рабиню в снах. Дарували їй райдужні надії, й коли почули заклик Оксани, Доротей влетів у тло сну. Вихором непереможного справдження мрії він закрутився навколо Сонус Атрокс Мор, оточив золотим колом, у яке не могли проникнути димарі. Оксана схопила серп хранителя сну і в колі сяйва накинулася на Цероха. В цю ж мить між нею й демоном стало проростати темне колосся. Оксана зрізала його, але серп став отруєним.

Церох ударив дівчину чорною блискавицею й поранив у плече. Вона зрозуміла: якщо хоч крапля її крові впаде в цьому місці, демон скористається цим і сила добра загине. Оксана подала знак Доротею, й вони вилетіли з тла сну. Ще одне заклинання – і хранителі втягли зі сну рабиню й закрили прохід.

Хранителі понесли Оксану й індіанку на край володінь, на них уже чекав Дамон.

– Що з тобою, моя панно? – підхопив він Оксану на руки.

– Я трішки поранилася, – вона повернулася до сяйва своїх помічників, – Согно, Доротею й усі хранителі, я вдячна вам за допомогу. Бережіть себе. Настали важкі часи. Церох може напасти на ваше царство. Якщо так станеться, прикличте мене, а поки що ось вам екстракт інсомнії. Змастіть серпи, й ви вразите будь – якого ворога.

– Бувай, моя панно. Бережи себе. Ми завжди з тобою, – Согно вказав на очі. Легенький виляск – і сяйво хранителів щезло. Дівчина—індіанка прокинулася.

– Де я? Хто ви? – вона побачила, що знаходиться серед квітучого поля і свіжий вітер розвіває волосся, зовсім як удома. Перед нею стояв чоловік у плащі з мечем за спиною та поранена дівчина в дивному чоловічому одязі.

– Ти в безпеці. Скажи назву твого племені, й ми віднесемо тебе додому.

– Чоктау.

Дивне поле щезло, світ закрутився, й за мить вони втрьох опинилися в осередку тіпі індіанського племені.

Переміщення забрало в Оксани багато сил, і вона втратила свідомість. Прокинулася в тьмяному світлі багаття, в задушливій парі з запахом трав та вологих шкур тварин. У п’яти кроках від неї сидів шаман. Його погляд був відстороненим, спрямованим у нікуди. Почувся далекий стукіт пандейру[2] та тиха індіанська пісня. Очі чарівниці знову закрилися, вона застогнала від болю в плечі.

Шаман, оглянувши рану, був спантеличений. Чорнота в’їдалася в плоть. Очевидно, злого духа не вигнати. Сил одного шамана – цілителя не вистачить. Він усе закликав і закликав духів, та ніхто не відповідав на його пісню. Натомість прийшло видіння дивних істот, що витали навколо духа чарівниці.

Серед них був і той воїн, із котрим вона мандрує, й багато істот, яких він не бачив зроду, і кілька індіанців різних племен. Їхні войовничо розмальовані обличчя й тіла розказували про далеку історію цілого всесвіту. Тут – таки поряд стояли не подібні на людей безтілесні, схожі на птахів істоти з золотими кігтями. Але одне місце порожнє. Ніби там когось не вистачало.

Раптом шаман перестав співати й наказав своєму учневі:

– Перестань закликати духів. Ніхто не прийде. Занадто могутня ця дівчина, всі духи слухаються лише її поклику. А вона мовчить, – шаман вийшов із тіпі й повернувся з урятованою індіанкою.

– Моя панно, може тобі допоможе моя кров? Спробуй, – покірно запропонувала врятована.

Оксана поглянула на індіанку:

– Не треба. Ви нічим не можете допомогти. Покличте воїна, що був зі мною, – до тіпі увійшов Дамон. – До храму, – пересохлими губами ледь чутно прошепотіла Оксана. – Я наберуся сил від наручів.

Крилонард узяв повелительку на руки й виніс на свіже повітря. Вона прихилилася до нього, ніби дитина, й Дамон укрив її своїм плащем.

– Стійте! – сказав шаман. – Дякуємо вам за спасіння моєї доньки. Якщо ми можемо вам чимось допомогти, скажіть, і клянуся пам’яттю предків, ми виконаємо.

– Спотворте татуювання на тілі дівчини, інакше за ним її знайде злий дух. Покиньте це місце. Покажіть своє старовинне вміння не залишати сліду. Не думаю, щоб чаклун розпорошував свої сили, але якщо все ж він знайде вас, – чаклунка взяла свою флягу й попросила посудину, – змочіть зброю в цій воді. – Оксана відлила частину свого меча. – Ви зможете вразити демонів чорних зерен.

Шаман, гордий чоловік, засмутився, що всі його знання та вміння ніяк не можуть допомогти. Але все ж таки він наважився сказати те, що бачив у видінні попелища.

– Мені було видіння. За твоєю спиною бракує одного воїна. Я не знаю твоєї битви, а без нього ти не переможеш.

– Зрозуміла тебе. Дякую, – Оксана підняла очі й поглянула крилонарду в очі. – Тим паче, треба до храму. Будь напоготові, може, на нас чекають, – її подразнені очі випромінювали жаль і біль. Пересохлі губи побіліли. Вона швидко втрачала сили, але через кілька хвилин світи закружляли, і в каламуті простору ці двоє перемістилися до руїн прихованого храму на Тиврі.

Ніч стискала час. Тепер тут панувало сум’яття. Страховиська з’явилися з тіні, й Дамон швидко побіг до місця, де колись були стовпи. Він доніс свою повелительку до глухої гірської стіни й поставив ще слабку на землю. Доки Оксана промовляла заклинання, крилонард зірвав плащ і кинув на каміння. Обернувся й атакував нечисть, яка отупіло хотіла жерти ворога.

Вісім людиноподібних чудовиськ зі страшними пазурами та шпичастими хвостами оточили Дамона. Але кращого захисника годі було й знайти. Швидкий і безстрашний, майстер мечів передбачав кожен рух ворогів і разив їх завиграшки. Його сила, благословенна предками, не знала поразки.

Доки йшов бій, Оксана промовила закляття і щезла у проході. На тому кінці, в тиші, спокої та пахощах кадінь, вийшла поранена дівчина. Хранитель перелякався, але швидко опанував себе та схилив голову.

– Швидко наручі! – наказала повелителька. Охоронець підскочив до Оксани й, підтримуючи, підвів її до золотих нарукавників, адже тільки вона могла їх узяти. Дівчина одягла їх і стала між колон. Вмить з’явилися ланцюги, свідчення покори, дівчина підняла обличчя й закричала: – Сонус Атрокс Мор!

Нізвідки увірвалися до храму блискавиці, й небачена сила влилася в рану на плечі. Повелителька кричала, ніби боролася з чимось усередині себе, й врешті впала на коліна. Храм трусило, сипався тиньк. Збіглися крилонарди, щоб побачити на власні очі войовницю в усій могутності й славі.

Не промовивши ні слова, вона струсила ланцюги і знову щезла у проході. На Тиврі Оксана вдарила блискавицями чудовиськ і перетворила їх на попіл.

Бій закінчився так раптово, що Дамон був трохи розчарований, що не вдалося вихлюпнути всю свою злість.

– Тут залишатися не будемо. Підемо в місце, де можна перепочити, – сказала Оксана. Крилонард обережно відступав назад спиною до чарівниці. За ці кілька днів він зустрів багато таких істот, що найсміливіша уява не могла їх намалювати. І хтозна які ще чатують, може, набагато сильніші, й тому він остерігався повертатися спиною. Оксана взяла плащ свого воїна, торкнулася плеча, і світи знов закрутилися в хаосі переміщення.

Дмухнув солоний вітерець океанського бризу. Оксана й Дамон ступили на довгу білу смугу узбережжя.

– Ось ми й удома. Тут зможемо відпочити, – вона посміхалася райдужним переливам на поверхні океану. – Зачекай хвильку, я привітаюся.

Дамон кивнув, а Оксана зі словами «мій малюк» кинулася у воду. Миттєво з глибини випурхнула хвиля з білим гребенем, підхопила її та закружляла в радісних обіймах. Безмежна вода гуртувалася у кришталеві вири й радісно піднімалася майже до неба, і там розліталася бірюзовими водограями навсібіч. Океан кружляв у обіймах свою улюбленицю. А вдалині, ніби біля самого сонця, нарвали[3] били об воду хвостами.

Через кілька хвилин Оксана підхопила Дамона, й стрімкий океан поніс їх до неосяжного горизонту, де посеред водяного безмежжя стоїть біла скеля. Навколо неї спіраллю закручується чудова анфілада з білими мармуровими сходами, які опускалися далеко в темну глибину. Хвиля принесла їх до першої сходинки над водою і м’яко відкотилася.

– Ось тут я живу.

– Твій океан ручний?!

– Так. Я зву його – малюк. Мені не можна ні з ким зближуватися. Створювати родину чи… – вона не сказала «закохуватися». – Я завжди в дорозі, в битвах. А океан – стихія, природа. Йому потрібен тільки він сам.

– А враження таке, ніби він любить тебе.

– Може, трішки. – Оксана посміхнулася. – Ходімо, я покажу тобі, де ти можеш перепочити.

Й вона показала кімнати, що змінювалися за її бажанням. Перетворювалися на затишні оселі, прості та вишукані. Золочені гардини танули, стеля опускалася, світло змінювало напрямок. І за хвилину приміщення, вбране чарами та настроєм дівчини, перетворилося на рідний дім.

– Тут ти будеш ночувати. А вечерятимемо в атріумі.

– А де він?

– А онде, – вона вказала на стіну. Там негайно з’явилися двері, відчинилися й просто від порогу сам по собі будувався кораловий атріум. Крилонард був зачарований, здивований і приголомшений красою та могутністю.

Капітан якраз намагався витягти з будинку робота – прибиральника. Після того, як у порохозбирача врізався спот, він ніби сказився. Клята машинерія деренчала, шипіла, випускала щупи порохотяга й відстрілювалася сміттям, тоненько свистіла і не хотіла слухати наказів. Нарешті Анатолій Робертович витяг прибиральника на ґанок і притис до опори, доки робот ще випльовував хмари пилу, відкрив панель і витяг акумулятор.

– Кляті новинки техніки! – він безсило сів на диванчик і помітив, як у кущі й трохи віддалік від ґанку присіли близнюки. – Хлопці, що ви робите?

– Тихо, ми в засідці на Сандаса, – прошепотів «кущ».

– Так його немає вдома.

– А де він? – устаючи на повен зріст, запитав Данило.

– На навчанні.

– А коли повернеться? – розчаровано запитав Олекса, пролізаючи під перилами на ґанок.

– О шості годині.

– Ого! Зараз тільки перша. Чого він так довго? – Даня був у зелених шортах та футболці з переливами, й від цього був схожий на хруща.

– Додаткові заняття.

– Навіщо вони йому? – Олекса був одягнений у синє з переливами. Одним словом – комахи.

– Він сам захотів, – відказав капітан.

– От дурня! Навіщо таке хотіти?! – вже задумливо запитав Даня, й капітан помітив, що увагу малого привернув зламаний робот.

– Не лайся і не здумай чіпати прибиральника.

– Я й не думав.

– Ага, я бачу. Марш додому!

Хлопці шустьнули, але не без наміру повернутися.

Увечері Анатолій Робертович не міг діждатися, коли вже Сандас повернеться. Його аж розпирало похвалитися своєю вдачею. Полуничний торт – підкорився! Аж ось почувся гуркіт літуна, і кеп вийшов на поріг дому.

– Привіт, – гукнув хлопчина і примітив, що старий задоволено, ніби кіт, що з’їв рибку, постукує себе долонею по животі. – Що у нас нового?