Оглавление
Станіслав Вінценз. На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку
Частина перша. За голосом трембiти
Розлучіння
Ґазди
Хата
Шумеєве господарство
Трави
Родовід Фоки
Гірський час
Мандрівки Фоки
Навчання
Домарство
Танці та змагання
Наймити
Нові часи
Повернення коляди
Чорне та біле (про гуцульську магію)
Самотність
Захист
Починачі та мольфари
Примівки та примівники
Про громового віщуна
Свідчення Фоки
Частина друга. Лiсовi люди
Вість про велетів
Опришки у піснях
Переказ про опришків (Інтермеццо)
Хроніки й акти про опришків
Історія і міфи
Як правнук велетів головач убив біса
Правда про опришків (Intermezzo capricioso)
Про бідацького сина Довбуша молоденького ця дума
Золота баня
Побратимство тут і там
Справедливий поділ
Ґазда Дідушко
Дідове свято
Вісті старі, постійно нові
Права сторона тексту
Довбуш у замку
Марани
Космач
Ксеня чи інша?
Море
Доля
Вирок
Частина третя. Історія слободи, або кінець опришківства
Голови, гніздо молодецьке
Дмитрик з роду Василюкового
Молодецький рій
Співоче братство
Літуни на хвилях
Кутська війна
Ґаздівська рада
Побратимство з Цісарем
Свобода стара і нова
Сутужна весна
Загадки
Гайдуки
«Кінець опришкам»
Кінець Андрійка
Пояснення гуцульських та інших менш відомих слів29
Отрывок из книги
Чи давні оповіді можуть містити для нас якусь істину? Які саме? Скажімо, про те, що в катаклізмах нераз уже відбувалася загибель роду людського; залишалися тільки незначні його уламки… Уявімо ж собі один із безлічі випадків, що стався після катаклізму… Отож, тими, кому вдалося уникнути тоді загибелі, виявилися мало не виключно горяни, пастухи десь там на верхів’ях. Уціліли маленькі іскри життя, рештки людського роду. Перш за все, через нечисленність тодішні люди любили одне одного і ставилися одне до одного доброзичливо. Не було серед них і бідних, так що бідність не примушувала людей до ворожнечі. Не знаючи ні золота, ні срібла, вони ніколи не стали багатими. А в такому суспільстві, де поруч не живуть багатство й бідність, народжуються чи не найблагородніші звичаї. По простоті душевній вони вважали істинним усе те і вірили всьому тому, що чули в переказах про прекрасне й потворне, вважали істиною все, що розповідали про богів та людей, і відповідно до цього жили.
У ревашах старовіку сказано так:
.....
Зате пізніше, роки потому, не раз пан Сольфанцій гостив Фоку у своєму замку, приймав його з почестями, братався з ним, возив його четвіркою по Сиґеті. А як зістарівся, то просив онуків, щоб вони завжди шанували цього вільного гірського чоловіка, щоб довіку дружилися з його родом. Паничі з захватом розглядали розкішну постать Фоки, вбраного так, ніби якийсь слов’янський князь зі свити короля Атіли, ніби хтось із їхніх предків з’явився перед ними наживо.
Пізніше про Фоку казали, що він народився з мапою в голові. Знав усі проходи та стежки не лише у найближчих горах, але й усюди, куди вони сягали довкола Верховини. Де лиш була якась стежка – чи давно забута і заросла, чи нова, ще не втоптана, тільки натяк на стежку, – Фока її знав. Згодом він сам намічав просіки, вирубував зручні переходи до нових лук і полонин, до нових осель. Мабуть, не одна гірська стежка, якою ми ходимо, пам’ятає Фоку, від Фоки походить.
.....
