Отрывок из книги
Серед низки типажів «Будівників світу», в яких я намагаюся пояснити творчі устремління духу найяскравішими типами, а типи, своєю чергою, образами, цей том протиставляється двом іншим і доповнює їх. У «Битві з демоном» показані Гельдерлін, Кляйст і Ніцше як три різних втілення гнаної демоном трагічної душевної природи, котрі в боротьбі з безмежним переступають кордони, визначені як ними самими, так і реальним світом. «Три майстри» показують Бальзака, Дікенса і Достоєвського як типи світових епічних виразників, котрі в космосі своїх романів створили поряд з наявною й іншу дійсність. Шлях «Трьох співців свого життя» веде не в безмежний світ, як у перших з перелічених авторів, і не в реальний світ, як в інших згаданих, а назад – до власного «я». Найважливішим завданням свого мистецтва вони мимоволі вважають не зображення макрокосму, тобто повноти існування, а показ перед світом мікрокосму власного «я»: для них немає реальності значнішої, ніж реальність їхнього власного існування. Тоді як поет, котрий створює світ, extrovert[1], як його називає психологія, обернений до світу, що розчиняє своє «я» в об’єктивності твору до повного зникнення особистості (досконаліше за всіх Шекспір – як людина, що стала міфом), суб’єктивно відчуває, introvert[2], звернений до себе, зосереджує весь світ у своєму «я» і насамперед зображує своє власне життя. Яку б форму він не обрав – драму, епос, лірику чи автобіографію, – він завжди несвідомо в центр свого твору ставить своє «я», в кожному зображенні він перш за все показує себе. Завданням цього тому є спроба показати на прикладі трьох образів – Казанови, Стендаля та Толстого – цей тип поглиненого собою суб’єктивного художника й найхарактернішу для нього художню форму – автобіографію.
Казанова, Стендаль, Толстой, – я знаю, що зіставлення цих трьох імен звучить радше несподівано, ніж переконливо, і важко собі уявити площину, де безпутний, аморальний шахрай і сумнівний художник Казанова зустрічається з таким героїчним поборником моральності й досконалим оповідачем, як Толстой. Насправді ж і цього разу поєднання їх в одній книзі не вказує на розміщення згаданих імен у межах однієї й тієї ж духовної площини; навпаки, ці три імені символізують три сходинки, одна вища за іншу, ряд висхідних проявів однорідної форми; вони є, повторюю, не трьома рівноцінними формами, а трьома сходинками в межах однієї й тієї ж творчої функції: самозображення. Казанова, зрозуміло, є тільки першою, найнижчою, найпримітивнішою сходинкою наївного самозображення, в якому людина розглядає життя як сукупність зовнішніх чуттєвих і фактичних переживань і простодушно знайомить читача з плином і подіями свого життя, не оцінюючи їх, не заглиблюючись у свій внутрішній світ.
.....
Легкий, як муха-одноденка, порожній, як мильна бульбашка, виблискуючи лише відблиском подій, літає він у вихорі часу; навряд чи можна зловити й утримати цей безперервно мінливий лик душі й ще важче виявити зерно цього характеру. Що ж, врешті-решт, добрий Казанова чи злий? Правдивий чи брехливий, герой він чи негідник? Ну, це як доведеться: він перефарбовується залежно від обставин, він змінюється з кожною їхньою зміною. Якщо в нього грошей багато – важко знайти більш благородного кавалера. З чарівним запалом, з сяючою вельможністю, люб’язністю прелата[32] і легковажністю пажа він повною жменею розкидає навколо себе гроші – «ощадливість не моя справа», – щедро, як природжений благодійник, запрошує чужих до свого столу, дарує їм табакерки та гірки дукатів, відкриває кредит й обдає їх феєрверком розуму. Але якщо його широкі шовкові кишені порожні й у портфелі шарудять неоплачені векселі, я нікому не порадив би подвоювати ставку, беручи на понт цього галантного кавалера: він кілька разів пересмикне, всучить фальшиві банкноти, продасть свою кохану й зробить найвідчайдушнішу підлість. Ніколи не можна передбачити (як щастя в грі), буде він сьогодні чарівним і дивовижно дотепним співрозмовником, а завтра відвертим розбійником: в понеділок він буде з ніжністю Абеляра[33] захоплюватися жінкою, а у вівторок – за десять фунтів підсуне її в ліжко якомусь лорду. Ні, у нього не хороший характер, але й не поганий – у нього зовсім немає характеру: характер і душевна субстанція – властивості настільки ж далекі йому, як плавники ссавцям, вони не властиві його расі. Він чинить не морально й не антиморально, а з природною аморальністю: його рішення беруться прямо зі стелі, його рефлекси виходять безпосередньо з нервів і крові, не зазнавши впливу розуму, логіки та моральності. Ось він відчув жінку, і кров починає шалено стукати в жилах; зі сліпим шаленством мчить він вперед і підганяється своїм темпераментом. Ось він побачив гральний стіл, і рука його вже тремтить у кишені: окрім волі й бажання гроші його вже дзвенять на столі. Його розгнівали, і вени напинаються, наче готові розірватися, гірка слина наповнює рот, очі наливаються кров’ю, кулаки стискаються, і він вибухає сліпим шаленством, що підганяється гнівом, «comme un bue», як сказав його земляк і брат Бенвенуто Челліні[34], немов скажений бик.
Проте не можна вважати Казанову відповідальним за це, бо в ньому бушує кров, він безсилий перед стихійними спалахами свого шалу: «У мене ніколи не було й ніколи не буде самовладання». Він не розмірковує про минуле й не думає про майбутнє; тільки у хвилини крайності є в нього хитрі й часом геніальні рятівні думки, але він ніколи не складає планів і не прораховує навіть найнезначніші свої дії, – для цього він занадто нетерплячий. У його мемуарах можна знайти сотні підтверджень того, що рішучі вчинки, найгрубіші витівки й дотепні шахрайства завжди ставали раптовим вибухом настрою й ніколи – наслідком розрахунку. Одним помахом він раптом скидає рясу абата; бувши солдатом, він, пришпоривши коня, вирушає у ворожу армію й здається в полон; він мчить до Росії або в Іспанію, керуючись якимсь чуттям, він не має становища, посади, рекомендацій, нічого не знає про ту нову країну, навіть не питає самого себе – чому й навіщо. Всі його рішення відбуваються, наче мимовільний пістолетний постріл, від нервів, під впливом настрою, від накопиченої нудьги. Вони так кидають його з однієї крайнощі в іншу так, що він сам іноді лякається й протирає очі. І, ймовірно, саме цій відважній безцільності він зобов’язаний повнотою переживань: бо more logico, чесно збираючи відомості й розраховуючи, ніколи не станеш авантюристом, маючи певну стратегічну систему, не можна бути таким фантастичним майстром життя.
.....
