Жозеф Фуше

Жозеф Фуше
Автор книги:     Оценка: 0.0     Голосов: 0     Отзывов: 0 88 руб.     (1,25$) Читать книгу Купить и скачать книгу Купить бумажную версию Электронная книга Жанр: Зарубежная классика Правообладатель и/или издательство: Фолио Дата публикации, год издания: 1929 Дата добавления в каталог КнигаЛит: ISBN: 978-966-03-7674-8 Скачать фрагмент в формате   fb2   fb2.zip Возрастное ограничение: 16+ Оглавление Отрывок из книги

Описание книги

Стефан Цвейг (1881–1942), видатний австрійський письменник, одного разу сказав: «…історія Франції ХІХ століття без розгадки таких особистостей, як Фуше, була б неповною». Бідний церковний учитель, який починав разом з першими революціонерами, став мільйонером за буржуазної Директорії, герцоґом і могутнім міністром поліції за Наполеона, сприяв відновленню монархії Бурбонів. Він, за словами Бальзака, мав «більшу владу над людьми, ніж Наполеон», якого переміг у психологічному двобої, як і Робесп’єра, зрадив обох, а також тисячу інших. Секрет політичного довголіття (25 років!) Фуше простий: вчасна заміна маски, абсолютна відсутність совісті й принципів.

Оглавление

Стефан Цвейг. Жозеф Фуше

Передмова

Розділ I. Злет. 1759–1793 рр

Розділ II. Mitrailleur de Lyon. 1793 рік

Розділ III. Боротьба з Робесп’єром. 1794 рік

Розділ IV. Міністр Директорії і Консульства. 1799–1802 pp

Розділ V. Імператорський міністр. 1804–1811 pp

Розділ VI. Боротьба з імператором. 1810 рік

Розділ VII. Вимушене intermezzo. 1810–1815 pp

Розділ VIII. Остаточна боротьба з Наполеоном. 1815 рік, Сто днів

Розділ IX. Падіння й непам’ять. 1815–1820 рр

Отрывок из книги

Жозеф Фуше, один з найвизначніших діячів своєї доби, одна з найвидатніших постатей світової історії, знаходив мало прихильності серед сучасників, а ще менше – справедливості у нащадків. У Наполеона на острові Святої Гелени, в Робесп’єра серед якобінців, у Карно, Барраса й Талейрана, що писали мемуари, в усіх французьких істориків – роялістів, республіканців, бонапартистів – одразу набігала жовч на перо, тільки-но вони згадували його ім’я. Природжений зрадник, жалюгідний інтриґан, слизький плазун, професійний перекинчик, гидкий поліційний нишпорка, ниций амораліст – йому не шкодували жодного зневажливого назвиська. Об’єктивно дослідити його характер чи, радше, напрочуд сталу безхарактерність не пробували ані Ламартін, ані Мішле, ані Луї Блан. Уперше в правдивих життєвих рисах постать Фуше з’являється в монументальній біографії Луї Мадлена (ця розвідка, як і решта, значною мірою саме їй завдячує фактичним матеріалом): був собі в історії такий чоловік, що під час перетворення світу керував усіма партіями й тільки сам безпечно прослизав далі, а перемігши в психологічному двобої і Наполеона, й Робесп’єра, спокійно ховався в задньому гурті непомітних статистів. Униз і вгору кидало Фуше і в Наполеонових виставах, чи то драматичних, чи то опереткових, але тоді в схематичному шаржованому образі пронозуватого міністра поліції здебільшого вже проступають риси Шерлока Холмса: адже в пісному викладі матеріалу провідну роль у затінку завжди сплутують із другорядною.

Тільки одна людина побачила велич цього своєрідного типу з висоти свого власного зросту, і то немалого: Бальзак. Його високий, а водночас проникливий дух, що не ковзав поверхнею подій, а завжди прозирав і за лаштунки, беззастережно визнав Фуше за психологічно найцікавіший характер свого сторіччя. Звикнувши всі пристрасті – так звані героїчні й так звані ниці, – розглядати у своїй хімії почуттів як цілком рівновартісні елементи, однаково захоплюючись послідущим злочинцем Вотреном і генієм добропорядності Луї Ламбером, не вбачаючи жодної різниці між моральним і неморальним, завжди вимірюючи тільки силу волі та інтенсивність пристрасті, Бальзак саме цю, найзневаженішу і найпроклятішу постать часів революції та імперії витягає з її зумисного мороку. Він називає цього «singulier génie»[1] «єдиним міністром, якого коли-небудь мав Наполеон», «la plus forte tête que je connaisse»[2]; a в іншому місці – «однією з тих постатей, які під поверхнею ховають таку незвичайну глибінь, що їх ніхто не розуміє, коли вони діють, і тільки згодом можна збагнути їх». Як відрізняються ці слова від усієї тієї моралізаторської зневаги! У своєму романі «Une ténébreuse affaire»[3] Бальзак присвячує цьому «похмурому, глибокому, незвичному й мало знаному духові» особливу сторінку: «Його своєрідний геній, – пише він, – що іноді наганяв страх і на самого Наполеона, не розкрився жодного разу. Цей невідомий член Конвенту, один з найвидатніших, а водночас і один з найхибніше оцінених діячів своєї доби, спершу завжди був ворогом того, що обстоював згодом. За Директорії він піднявся на таку височінь, з якої, правильно оцінивши минуле, глибокодумні люди вміють проглядати майбутнє, й під час державного перевороту 18 брюмера зненацька дав докази своєї спритності, перетворившись у раптовому осяянні, як трапляється з багатьма посередніми виконавцями, на видатного актора. Цей вихований за монастирськими мурами блідий чоловік, що знав усі таємниці монтаньярів, до яких спершу належав, і роялістів, до яких зрештою перейшов, довго й мовчки вивчав учинки та дії людей на політичній арені; він прозирнув таємниці Бонапарта, дав йому корисні поради й вартісну інформацію… Ні його нові, ні колишні колеґи тоді й гадки не мали про велич цього генія, що, по суті, був генієм урядування: Фуше був непомильний в усіх своїх пророцтвах і мав зір неймовірної гостроти».

.....

Остання таємниця сили Жозефа Фуше криється в тому, що, хоча він завжди прагне влади, ба навіть найвищої влади, йому, на відміну від більшості, досить просто відчувати її, йому непотрібні її символи та оздоби. Фуше честолюбний у високому, щонайвищому ступені, але слави не прагне, він амбітний, але позбавлений пихи. Як справжній, достеменний гравець, він любить лише завзяття і шал владарювання, а не клейноди. Лікторський пучок, королівський скіпетр, імператорську корону нехай спокійно має собі хтось інший, справді сильний або ж маріонетка в чужих руках, – Фуше байдуже, він залюбки віддає їм блиск і сумнівне щастя народної любові. Йому досить уміти прозирати в сутнє, мати вплив на людей, справді керувати видимими проводирями світу і, не виставляючи власної особи, братись до найазартнішого – нелюдської політичної гри. Коли інші прив’язуються до власних переконань, до своїх прилюдних слів та вчинків, він, закриваючись і сахаючись від світла, внутрішньо вільний і є ніби сталим полюсом в океані подій. Жирондисти впали – Фуше залишився, якобінців розігнано – Фуше залишився, Директорія, консульство, імперія, королівство і знов імперія загинули й зникли, тільки один Фуше завжди залишався – завдяки своїй довершеній витримці, маючи мужню сміливість бути цілком безхарактерним, виказуючи несхитну відсутність переконань.

Але в плині революційних подій надходить день, той однісінький день, коли вагання не припущенні, коли кожен мусив сказати «так» або «ні», віддати свій голос «за» або «проти». Той день – 16 січня 1793 року. Годинник революції зупинився опівдні, пройдено половину шляху, п’ядь за п’яддю втрачало свою силу королівство. Та живий ще король Людовік XVI, хоч ув’язнений у Тамплі, але ще живий. Або йому пощастить (як сподіваються помірковані) втекти, або ж пощастить (як потай прагнуть радикали) вбити його, підбуривши народ на штурм палацу. Його вже повалено з трону, позбавлено ім’я й титулу, в нього відібрано свободу, але вже тим, що він живе й дихає, що біжить у ньому предківська кров, він – король, онук Людовіка XIV. Дарма що нині його зневажливо звуть лише Луї Капетом, він усе-таки небезпечний для молодої республіки. Отож 15 січня на обговорення Конвенту було поставлене питання про кару – питання про життя або смерть. Нерішучі, боязкі та обережні – люди тієї ж породи, що й Фуше, – намарне сподіваються на таємне голосування, щоб не довелося на очах в усіх визначати своє місце в залі, до якого вже будуть прив’язані: нещадний Робесп’єр наполіг, аби кожен представник французької нації перед усіма зборами висловив своє «так» або «ні», життя або смерть, щоб знали ввесь народ і нащадки, до кого він належав: до правих чи до лівих, до припливу чи відпливу революції.

.....

Подняться наверх