Отрывок из книги
Написати історію Марії Антуанетти – це поновити понад сторічну суперечку, в якій і обвинувачі, і оборонці затято обстоюють своє. Нещадного тону суперечці надали обвинувачі. Щоб повалити монархію, революція мусила вразити королеву, а в королеві – жінку. Бо правда й політика рідко вживаються в одній хаті, і годі сподіватися правдивості там, де догідливі служники громадської думки прагнуть зобразити ту чи іншу постать так, щоб її вподобала більшість. Щоб доправити Марію Антуанетту до ґільйотини, її не проминули жодним поговором і не гребували будь-яким засобом; газети, брошури та книжки без вагань приписували «австрійській вовчиці» всі нечестя, будь-яку моральну зіпсутість і найнеможливіші збочення; навіть у самім осередку правосуддя, в трибуналі, генеральний прокурор патетично порівняв «удову Капет» із найрозбещенішими жінками світової історії – з Мессаліною, Аґриппіною та Фредеґундою. Але 1815 року, коли на трон знову зійшли Бурбони, все перемінилось: щоб улестити династію, образ дияволиці замальовували найяснішими барвами; в усіх тогочасних писаннях Марії Антуанетті незмінно кадили фіміам і підсували німба. Далі пішли панегірики: несамовито боронили безперечну чесноту Марії Антуанетти; віршем і прозою вихваляли її жертовність, доброту і справжній героїзм; а щедро зрошений сльозами серпанок вигадок і байок, який здебільшого виплітавсь аристократичними ручками, дооздобив прояснілий образ «reine martyre», королеви-мучениці.
Психологічна правда, як воно здебільшого й буває, лежить посередині. Марія Антуанетта не була ні великою святою роялізму, ні хвойдою, «grue» революції, а лише пересічністю, звичайною, врешті, жінкою, не дуже розумною і не дуже дурною, була, як то кажуть, ні те ні се і не мала ніякої схильності до добра й щонайменшого потягу до зла; була пересічною жінкою минулого, сьогодення й прийдешності, не виказуючи демонічних нахилів і жадоби геройства, – отже, підстав для трагедії вкрай мало. Проте історія – незрівнянний деміург: щоб поставити діткливу драму, їй зовсім непотрібен героїчний характер для центральної ролі. Адже трагічне породжують не тільки демонічні риси людської вдачі, а, здебільшого, лише несумірність людини з її долею. І в драматичних шатах така несумірність постає тоді, коли надлюдина, герой, геній вступає в конфлікт із навколишнім світом, занадто вузьким і ворожим для завдань, які йому визначила доля, – як-от Наполеон, що задихався на мізернім острові Св. Гелени, або в’язень своєї глухоти Бетховен, – постає завжди і всюди, коли видатна особа не знаходить своєї міри, виходу власній силі. Але трагічне постає ще й там, де людині пересічної, а то й просто слабкої вдачі дістається нелюдська доля, де на неї лягає відповідальність, яка її згнічує і розчавлює, – і, дивлячись чисто по-людськи, такий трагізм видається мені ще разючішим. Бо ж незвичайна людина підсвідомо завжди шукає незвичайної долі; прагнення героїчного або, як казав Ніцше, «небезпечного» життя притаманне вже самій її несвітській натурі – і вона стає на герць з усім світом, адже цього вимагає її відважна вдача. Отже, геній, зрештою, почасти сам завинив у своїх стражданнях, бо він ніби покликаний пройти випробування вогнем, щоб знайти відповідну міру своїй нелюдській силі; як буря підхоплює чайку, так і його могутня доля штовхає його все далі й вище. Натомість люди звичайні вже за самою своєю суттю прагнуть супокійного животіння; вони не прагнуть трагічного й не мають у ньому потреби; вони воліють жити затишно в пітьмі, затулившись від вітру, обравши помірний життєвий клімат; ось чому вони лякаються, опираються й утікають, коли невидима рука штовхає їх у неспокій. Вони не хочуть нести історичної відповідальності, навпаки – бояться її; вони не шукають страждань – усі муки їм просто накидають; перевершити власну міру їх спонукає не душа, а примушують ззовні. Оці страждання негероїв, людей пересічних, дарма що їхнім мукам бракує очевидного сенсу, видаються мені не менш величними, ніж несамовиті страждання справжніх героїв, а може, іще зворушливішими, бо людина пересічна змушена терпіти їх сама і не має, як-от митці, щасливої змоги перелити свою муку в незабутні витвори.
.....
Версаль розташований так близько від Парижа, що темного вечора з його пагорбів можна добре бачити, як здимається в небо сяйна корона міських вогнів, – ресорна бричка подолала б шлях за дві години, пішоходець – за п’ять годин із гаком; хіба ж не було б найприродніше, якби нова наступниця трону вже на другий, третій, четвертий день по весіллі відвідала столицю свого майбутнього королівства? Але правдивий глузд або, радше, безглуздя церемоніалу полягає саме в тому, щоб згнітити або спотворити всі природні життєві прояви. Для Марії Антуанетти між Парижем і Версалем постало невидне забороло – етикет. Наступник французького трону і його дружина могли вперше врочисто вступити до столиці тільки після оголошення про це в Парижі й маючи дозвіл короля. Але саме цей урочистий вступ, «joyeuse entrée» Марії Антуанетти любі родичі намагаються відсунути якнайдалі. Хоч усі – старі надміру побожні тітоньки, Дюбаррі й честолюбне двійко братів – граф Прованський і граф д’Артуа – люто ворогують між собою, але тут вони чимборше збилися докупи, щоб заступити Марії Антуанетті дорогу до Парижа: вони не хочуть дарувати їй тріумфу, який занадто ясно викаже її майбутнє становище. Щотижня, щомісяця камарілья вигадує якусь нову затримку, ще один привід – і так минає півроку, рік, потім другий і третій, а Марія Антуанетта й далі замкнена в золотій версальській клітці. Нарешті в травні 1773 року Марії Антуанетті урвався терпець, і вона перейшла до відкритого нападу. Оскільки на її запитання церемоніймейстери й далі лиш непевно похитували напудреними перуками, вона звернулася просто до Людовіка XV. М’який до всякої гарненької жінки, той не побачив у цім проханні нічого надзвичайного й на досаду всій кліці зразу погодився й напутив чарівну онукову дружину. Він навіть дозволив їй самій вибрати день урочистого вступу.
Марія Антуанетта обрала восьме червня. Але тепер, коли король уже дав остаточний дозвіл, вона викидає зухвалого фортеля, прагнучи потай поглумитись із ненависних палацових порядків. Як часом закохані молодята, аби до втіхи додати ще й солодку спокусу забороненого плоду, віддаються пестощам, не чекаючи на священицьке благословення, а батьки ні про що й гадки не мають, так і Марія Антуанетта намовила свого чоловіка і шваґра потаємці навідатись до Парижа перед самісіньким офіційним вступом. Пізнього вечора за кілька тижнів до «joyeuse entrée» вони звеліли запрягти карети, перебралися, позатуляли обличчя масками й подались, мов у Мекку, в заборонене місто Париж на бал в Оперу. А що вранці наступного дня вони нітрохи не спізнилися до церкви, то ніхто й не викрив їхньої недозволеної пригоди. Ніби й сутички ніякої не було, а все ж Марія Антуанетта вперше щасливо помстилася ненависному етикетові.
.....
