Читать книгу Нетерпіння серця - Стефан Цвейг - Страница 1

«Хто має, тому дасться» – ці слова з Книги Мудрості може з упевненістю підтвердити кожен письменник: «Хто багато розповів, тому розкажуть». Немає нічого помилковішого, ніж поширене уявлення про те, що письменник безперервно щось вигадує, безкінечно вигадує з невичерпного запасу подій та історій. Насправді ж, замість того щоб вигадувати, йому треба лише дозволити óбразам та подіям знайти себе, вони ж бо, за умови, що він не втратив здатності бачити та дослухатися, безперестанку шукають свого оповідача; тому, хто часто намагався пояснити долю, багато хто розповідає про свою.

Також і ці події мені розповіли майже точно так, як я переказую тут, а до того ж у зовсім неочікуваний спосіб.

Минулого разу у Відні я, втомлений від різноманітних справ, ввечері зайшов у ресторан у передмісті; як я думав, він уже давно вийшов із моди і там мало відвідувачів. Але щойно я туди увійшов, одразу досадливо усвідомив свою помилку. З-за першого ж столу, з усіма ознаками щирої радості, котру я поділяв зовсім не так бурхливо, підвівся мій знайомий і запросив за свій стіл. Було б неправдою стверджувати, що той ревний чоловік був нестерпним чи неприємним сам по собі, але він належав до того сорту настирливо товариських натур, які так само, як діти – поштові марки, – колекціонують знайомства і тому надзвичайно пишаються кожним екземпляром своєї колекції. Для цього добродушного дивака – за сумісництвом путнього та розумного архіваріуса – сенс усього життя обмежувався скромним задоволенням: щоразу, коли згадувалося ім’я, що час від часу з’являлося в газетах, мати змогу чванливо та недбало кинути: «Це мій хороший друг» або: «А, я лише вчора з ним бачився», або: «Мій друг А. сказав мені… а мій друг Б. вважає», – і так неухильно до кінця алфавіту. Він завжди аплодував на прем’єрах своїх друзів, телефонував з привітаннями наступного ранку артисткам, не забував про дні народження, замовчував неприємні газетні замітки, а хвалебні – надсилав зі щирою увагою. Отже, не неприємна людина, адже він від усього серця старався і був ощасливлений, коли хтось звертався до нього за якоюсь незначною послугою або поповнював його колекцію знайомств новим об’єктом.

Але описувати цього друга «ятамбув» (таким веселим іронічним словом зазвичай називають у Відні цей різновид добродушних паразитів серед пістрявої групи снобів) – марна справа, бо кожен їх знає, і знає, що без грубощів захиститися від їхньої зворушливої, проте нав’язливої уваги неможливо. Отож, змирившись, я підсів до нього; не пройшло й чверть години за розмовами, як у ресторан увійшов пан: високого зросту, він звертав на себе увагу своїм молодявим рум’яним обличчям та елеґантною сивиною на скронях; його постава виказувала колишнього військового. Мій сусід одразу ж із властивою йому запопадливістю підскочив для привітання, хоча той пан відповів на його завзяття радше байдужо, ніж ввічливо. Ще не встиг новий гість зробити замовлення офіціанту, що підбіг до нього, як мій друг-ятамбув вже підсунувся до мене і тихо зашепотів:

– Знаєте, хто це?

Оскільки я давно знав його звичку вихваляючись виставляти напоказ кожен, навіть не дуже цікавий, екземпляр своєї колекції, і злякавшись надто довгих пояснень, я без зацікавлення коротко відповів «ні» і повернувся до свого шматка «Захера». Але така моя байдужість лише сильніше схвилювала збирача імен, і завбачливо прикривши рот рукою, він тихо, з придихом сказав:

– Та це ж Гофміллер з головного інтендантства – ви ж знаєте – котрий на війні отримав орден Марії Терезії…

Оскільки цей факт не вразив мене так, як очікувалося, він почав із захватом патріотичної хрестоматії викладати мені, чого досяг цей ротмістр Гофміллер, спочатку в кавалерії, потім під час розвідувального польоту над П’яве, коли він один збив три літаки, нарешті в одній кулеметній роті, у складі якої він три дні утримував ділянку фронту – все це з багатьма подробицями (котрі я тут пропущу) і раз по раз висловлюючи свій безмежний подив від того, що я ніколи не чув про цього славного хлопця, котрого кайзер Карл І особисто нагородив найвищою австрійською військовою винагородою.

Мимоволі я піддався спокусі глянути на його стіл, щоб із відстані двох метрів подивитися на героя, відміченого печаткою історії. Але наштовхнувся на твердий обурений погляд, який ніби говорив: «Цей фрукт уже щось наплів про мене? Нічого на мене витріщатися!» І одразу ж із явною неприязню той пан рвучко підсунув крісло і повернувся до нас спиною. Трохи присоромлений, я відвів погляд і з того моменту уникав зачепити бодай краєчок його столу зацікавленим поглядом. Скоро по тому я попрощався з моїм завзятим базікою і при виході ще встиг помітити, як він одразу пересів до свого героя, можливо, щоб так само старанно, як мені про нього, доповісти йому про мене.

Ось і все. Лише один погляд. Я б точно забув про цю коротку зустріч, але випадок розпорядився, щоб наступного ж дня в маленькому товаристві я знову зіткнувся з цим неприступним паном, який, до речі, в вечірньому смокінгу мав ще привабливіший та елеґантніший вигляд, ніж учора в шерстяному костюмі спортивного крою. Ми обидва намагалися приховати легку посмішку, ту зловісну посмішку між двома людьми, котрі мають таємницю та оберігають її від інших. Ми впізнали одне одного і, мабуть, однаково дратувалися і підсміювалися над учорашнім безталанним звідником. Спочатку ми уникали розмовляти один з одним, що зрештою стало неможливим через жваву дискусію, що точилася довкола.

Причину тієї дискусії легко вгадати, якщо я скажу, що вона відбулася в 1938 році. Майбутні літописці нашої епохи одного разу встановлять, що в 1938 році майже кожна розмова в кожній країні нашої розгубленої Європи повнилася здогадками: бути чи не бути новій світовій війні. Ця тема неминуче полонила кожну зустріч. Інколи виникало враження, що не люди намагалися звільнитися від страху, висловлюючи свої здогадки та надії, а сама атмосфера, розбурхана, насичена прихованою напругою, шукала виходу в словах.

Розмову почав господар дому – адвокат за професією та норовливець за характером. Загальновідомими аргументами він доводив загальноприйняту дурницю про те, що молоде покоління добре знає війну і не вплутається так легковажно в нову: вже під час мобілізації гвинтівки стрілятимуть у протилежний бік, бо старі фронтовики, як він, не забули, що на них очікує. Ця хвалькувата легковажність, із якою він відкидав можливість війни так само недбало, як струшував порухом вказівного пальця попіл із сигарети, мене розізлила, адже у цей час десятки та сотні тисяч фабрик виробляли вибухівку й отруйні гази. Не варто завжди вірити в те, у що хочеться, навідріз відповів я. Військове управління та організації, що керують воєнним апаратом, теж не сплять, і поки ми тут тішилися утопіями, вони сповна використали мирний час, щоб заздалегідь організувати й отримати, так би мовити, готові до бою маси. Саме зараз, у мирний час, коли всенародне плазування завдяки удосконаленню пропаганди зросло до неймовірних розмірів – треба дивитися фактам у вічі – у ту мить, коли по радіо пролунає оголошення мобілізації, ніде не буде супротиву. Людина – це порошинка, сьогодні її волю взагалі не беруть до уваги.

Звичайно, всі були проти мене, адже, як показує практика, людина потребує самозаспокоєння, а усвідомленої небезпеки намагається позбавитися найчастіше тим, що визнає її незначною та незначущою. Моє ж застереження від дешевого оптимізму було недоречним хоча б тому, що в сусідній кімнаті вже чекав розкішний званий обід.

Несподівано моїм секундантом виступив кавалер ордену Марії Терезії, той самий, в якому мій хибний інстинкт припускав супротивника.

– Так, безглуздо, – гарячкувато відказав він, – у наш час зважати на бажання чи небажання людського матеріалу, оскільки в наступній війні основна робота виконуватиметься машинами, а людей розжалують до такого собі складника цих машин. Уже в попередній війні я зустрічав на полі бою небагатьох, хто мав чітку позицію: схвалював або заперечував війну. Більшість людей, як вітер – хмару пилу, підхопило та закрутило у великий вихор, трясучи їх, немов горох у мішку. Одним словом, людей, що втікали на війну, було навіть більше, ніж тих, хто тікав від війни.

Я здивовано слухав, зацікавлений передусім тією гарячковістю, з якою він говорив.

– Не вводьмо себе в оману. Якщо сьогодні почнуться вербування на якусь екзотичну війну в будь-якій країні, в Полінезії чи в якому закутку Африки, – сотні і тисячі кинуться туди, навіть не розуміючи, чому саме це роблять; можливо, через бажання втекти від себе або від безрадісних життєвих обставин. Вірогідність супротиву війні, на мою думку, не більша нуля. А одноосібний супротив системі завжди вимагає значно більшої мужності, ніж коли просто пливеш за течією, а саме – особистої мужності, котра вимирає в наш час організації та механізації. На війні я стикався майже виключно з масовою мужністю, мужністю в строю. Та якщо її розглянути під лупою, то проявляються дуже дивні компоненти: багато марнославства, багато легковажності чи навіть нудьги, але передусім – багато страху: так-так, страх залишитися позаду, – страх бути осміяним, страх діяти самостійно і – передусім – страх стати в опозицію до загального запалу; більшість із тих, кого на полі бою вважали наймужнішими, особисто я (пізніше і в цивільному житті) знав як сумнівних героїв. Будь ласка, зрозумійте, – сказав він, ввічливо звертаючись до господаря дому, що кривив обличчя, – із себе я в жодному разі не роблю винятку.

Мені сподобалася манера, з якою він говорив, і я хотів підійти до нього, але тут домоправителька покликала на вечерю, і, оскільки нас посадили далеко один від одного, ми більше не мали змоги поговорити. Лише коли всі почали розходитися, ми зіткнулися в гардеробі.

– Думаю, – усміхнувся він, – наш спільний покровитель заочно нас уже познайомив.

Я усміхнувся у відповідь:

– І доволі добре.

– Напевне, змалював мене таким собі Ахіллесом, а моїм орденом хизувався, немов своїм?

– Приблизно так і було.

– Так, він неабияк пишається ним. Так само, як і вашими книжками.

– Дивний чолов’яга! Але є й гірші. До речі, якщо ви не проти, ми можемо трохи пройтися разом.

Ми вийшли. Він одразу ж заговорив до мене:

– Повірте, коли я говорю, що всі ці роки ніщо не завдавало мені більшого клопоту, ніж цей, як на мене, надто примітний орден Марії Терезії, то це не просто гучні слова. Я хочу сказати, – щоб бути чесним до кінця, – що коли я його отримав там, на фронті, то мене пройняло до мозку кісток. Зрештою, коли тебе виховували солдатом, а в кадетському училищі ти слухав легенди про цей орден, котрий на кожній війні діставався, можливо, лише дюжині людей… Тобто це дійсно немов зірку з неба дістати. Так, для хлопця двадцяти восьми років це означає чимало. Ти стоїш перед строєм, а всі дивуються тому, як раптом у тебе на грудях щось заблищало, немов маленьке сонце, і кайзер, його недосяжна величність, вітає і тисне тобі руку. Але бачте: ця нагорода мала значення та цінність лише в нашому мілітаристському світі, а коли війна закінчилася, мені здалося смішним пройти крізь усе життя з печаткою героя лише тому, що одного разу двадцять хвилин ти дійсно був хоробрим (імовірно, не хоробрішим, ніж десятки тисяч інших) і мав щастя бути поміченим і – можливо, це найдивніше – повернутися живим. Уже рік потому, коли люди скрізь почали витріщатися на маленький шматок металу і ковзати по мені побожними поглядами, мені остогидло викроковувати живим пам’ятником, і роздратування від цієї постійної уваги було однією з вирішальних причин, чому після війни я так швидко звільнився з армії.

Він пришвидшив ходу.

– Я сказав: «однією з причин», але головною – була особиста, котра вам, можливо, буде ще зрозумілішою. Головною причиною було те, що я сам дуже сумнівався у моєму праві на цю нагороду і, у всякому разі, – у власному героїзмі. Я ж бо знав краще за сторонніх спостерігачів, що за цим орденом ховається хтось, хто менш за все був схожим на героя, навіть був, безсумнівно, антигероєм – один із тих, хто стрімголов кинувся на війну, щоб урятуватися від розпачливої ситуації. Радше, дезертири, що втекли від відповідальності, ніж герої патріотичного обов’язку. Я не знаю, як вам, а мені життя з німбом та блиском видається неприродним та нестерпним, і я, чесно, відчув полегшення, коли більше не мусив демонструвати на мундирі свою героїчну біографію. Але мене ще й досі дратує, коли хтось відкопує мою колишню славу; тому зізнаюся вам, що вчора я був уже майже готовий підійти до вашого столу і накинутися на цього базікала, мовляв, нехай вихваляється кимось іншим, а не мною. Весь вечір мене дратував ваш шанобливий погляд, і найбільше мені хотілося примусити вас вислухати мене, щоб одразу спростувати ці брехні, вислухати, якою кривою доріжкою я дійшов до мого геройства – це доволі дивна історія, а проте, вона змогла би вам показати, що часто мужність – ніщо інше, як слабкість навиворіт. До речі, я і зараз, як на сповіді, можу вам її розповісти. Те, що сталося з людиною чверть століття тому, вже стосується не її, а ніби когось іншого. Ви маєте час? І чи не буде вам нудно?

Звісно, в мене був час; ми ще довго ходили вже спустілими вулицями, а наступними днями ми часто бували разом. Я майже нічого не змінив у його розповіді, можливо, сказав «улани» замість «гусари», трохи посунув на карті гарнізони, щоб їх не впізнали, і завбачливо прибрав усі справжні імена. Але ніде я не навигадував чогось суттєвого і тепер розповідатиму вже не я, а оповідач.