Отрывок из книги
КЛЕОПАТРА, ОДНА З НАЙСЛАВЕТНІШИХ ЖІНОК, які коли-небудь жили на світі, правила Єгиптом протягом двадцяти семи років. Вона була втратила царство, повернула його, майже втратила знову, розширила кордони своєї імперії, нарешті втратила все. Богиня в дитинстві, цариця у вісімнадцять років, легендарна особистість одразу ж після смерті, вона навіть за часів свого життя була об’єктом здивування та поклоніння, пліток та легенд. На вершині своєї могутності вона владарювала майже над усім східним узбережжям Середземного моря – і це було останнє велике Єгипетське царство, найвеличніше, ніж за будь-якого іншого єгипетського правителя. Якоїсь швидкоплинної миті Клеопатра тримала у своїх руках долю всього Західного світу. Вона мала дитину від жонатого чоловіка, ще трьох – від іншого чоловіка. Вона померла у віці тридцяти дев’яти років, за покоління до народження Христа. Життєва катастрофа міцно зцементовує репутацію, а кінець Клеопатри був раптовий і сенсаційний. Відтоді вона надійно закріпилась у нашій уяві. Багато хто говорив від її імені, включно з видатними драматургами та поетами, уже дві тисячі років ми вкладаємо слова в її вуста. За своє посмертне життя, чи не найбільш насичене за всю історію людства, Клеопатрі судилося стати астероїдом, відеогрою, поширеним кліше, сигаретою, гральним автоматом, стриптиз-клубом, синонімом Елізабет Тейлор. Шекспір також доклав руку до цього безкінечного різноманіття Клеопатр. Якби ж то він тільки знав, що з цього вийде!
Та якщо Клеопатрине ім’я закарбувалося на віки, сам її образ лишається доволі розпливчастим. Нехай Клеопатра – одна з найбільш упізнаваних фігур в історії, але ми майже не уявляємо, який вигляд вона мала насправді. Її автентичним портретом може вважатися хіба що зображення на монетах, викарбуваних за її життя й, найпевніше, нею ж і затверджених. У пам’яті нашій Клеопатра залишилась із зовсім неправильних причин. Здатна, далекоглядна правителька, вона знала, як збудувати флот, придушити повстання, контролювати грошовий обіг, пом’якшити наслідки голоду. Один видатний римський воєначальник засвідчував також і неабиякі її здібності у військовій справі. Навіть у часи, коли жінка-цариця не була рідкістю, Клеопатра виділялася серед інших – єдина жінка-самодержиця античності, що немало відзначилась у політичному житті Західного світу. Вона була незрівнянно багатшою за будь-кого в Середземномор’ї. Вона також мала куди більшу повагу та престиж, ніж будь-яка інша жінка свого часу, про що принагідно було нагадано одному дратівливому царькові-суперникові, коли під час перебування Клеопатри при його дворі той забажав, щоб її забили (враховуючи її статус, це було просто неможливо зробити). У Клеопатриному роду теж не бракувало вбивць, і вона віддано трималася сімейної традиції, але, як для свого часу та місця, поводилася навдивовижу чемно. Та все ж для прийдешніх поколінь вона залишилася розбещеною звабницею – і це не останній раз, коли образ жінки непересічної і владної із часом перетворюється на безсоромно-спокусливий.
.....
Поколіннями царська родина віддавалася, як скажуть потім, «оргії здирництва та вбивства», що жахала навіть за кольористими македонськими мірками. Виділитись у такому сімействі було непросто, та Птолемею IV це вдалося. Він правив у часи розквіту імперії, що припали на кінець третього століття, і відзначився тим, що вбив дядька, брата й матір. Придворні полегшили йому справу з дружиною, бо ж отруїли її самі, щойно та привела на світ спадкоємця. Знову і знову матері посилали війська на синів. Сестри починали війни проти братів. Прабаба Клеопатри розв’язала одну громадянську війну проти своїх батьків, іншу – проти дітей. Та найбільше діставалося майстрам, які висікали урочисті надписи на монументах: їм доводилося виявляти неабияку спритність серед усіх цих інавгурацій та умертвінь, які ставалися майже одночасно, а також і з календарною круговертю, бо ж літочислення починалося знову із кожним новим царюванням, що заразом супроводжувалося і зміною титулу нового правителя. Не встигали вони висікти одні ієрогліфи, як династичні війни вибухали з новою силою й доводилося починати все спочатку. Свого часу мати Береніки II «позичила» в неї чоловіка-іноземця, за що двоєженець поплатився життям, про що подбала сама зневажена дружина (яку потім спіткав такий самий кінець). Не менш помітною серед інших жінок була двоюрідна прабаба Клеопатри, що царювала в другому столітті. Клеопатра III була водночас дружиною і племінницею Птолемея VIII. Той зґвалтував її, коли та була ще підлітком, хоч і був одружений з її матір’ю. Царствене подружжя нерідко сварилося. Птолемей убив їхнього спільного чотирнадцятирічного сина, розрубав на шматки й наказав віднести скриню з розрубаними частками тіла під палацові ворота саме напередодні царициних уродин. Та не забарилась із помстою, виставивши на загальний огляд ці рубані частки. Гнів александрійців не мав меж. Та куди більш дивним було те, що сталося потім: минуло з десяток років і подружжя помирилося. Наступні вісім років Птолемей VIII царював, маючи при собі двох цариць, чвари між якими не припинялися[4].
Здавалося, членам царської династії ніби на роду було написано прийняти смерть від рук владного родича, а сама ця сімейна різанина з часом стала мати вигляд якогось атрибуту верховної влади. Дядько Клеопатрин убив дружину, тим самим позбавивши життя свою мачуху (і напівсестру). Але тут він схибив, не врахувавши, що із царственого подружжя саме їй симпатизував міський люд. Його, що поцарював усього якихось вісімнадцять днів, роздерла розлючена юрба. На цьому у 80 році до Р. Х. після двохсотлітнього свавільства перервався рід прямих нащадків Птолемея. Треба було якнайшвидше знайти престолонаслідника, а надто з оглядкою на Рим, чия зоря вже сходила на горизонті. Отож із Сирії викликали Клеопатриного батька Птолемея XII, куди його спровадили двадцять три роки тому, подалі у безпечне місце. Неясно, чи там він проходив виховання саме як майбутній правитель, але безсумнівно, що його кандидатура була єдиним більш-менш придатним варіантом. На підкріплення свого божественного статусу та зв’язку з Александром Великим він почав титулуватися «новим Діонісом». Та в александрійців – які завжди цінували чистоту династії, попри головоломну мішанину цілком сфабрикованих родоводів,– для нього знаходилося лише одне з двох імен. Для них Клеопатрин батько був або «байстрюк», або «Авлет», тобто сопілкар, адже полюбляв грати на флейті – античному різновиді гобоя. У цей інструмент він вкладав пристрасті не менше, ніж у справи державні, шкодуючи лише через те, що поціновувачками його музичних талантів були хіба що другорозрядні куртизанки. Ці музичні екзерсиси ніяк не утримали його від кривавої бані, що вже увійшла в сімейну традицію, але здебільшого тому, як слід зазначити, що обставини не залишали йому іншого вибору. (Над ним не тяжіла необхідність вбивати свою матір, адже та була не царського роду. Найімовірніше, вона походила від македонської придворної знаті.) Та хай там як, непогамовна рідня виявилася не найбільшою проблемою, з якою Авлету довелося розбиратися.
.....
