Час second-hand (кінець червоної людини)

Оглавление

Светлана Алексиевич. Час second-hand (кінець червоної людини)

Нобелівська промова Світлани Алексієвич

Нотатки співучасника

Частина перша. Розрада апокаліпсисом

Із вуличного гомону та розмов на кухні (1991–2001)

Про Іванка-дурника та золоту рибку

Про те, як ми полюбили й розлюбили Горбі

Про те, як прийшло кохання, а під вікнами танки

Про те, як речі дорівнялися до ідей і слів

Про те, що ми виросли серед катів і жертв

Про те, що нам слід обирати: велику історію чи банальне життя?

Про все…

Десять історій у червоному інтер’єрі

Про красу диктатури й таємницю метелика в цементі

Про братів і сестер, катів і жертв… та електорат

Про шепіт і крик… і захват

Про самотнього червоного маршала та про три дні забутої революції

Про подаяння спогадів і жагу сенсу

Про іншу біблію та інших вірян

Про жорстокість полум’я та спасіння висотою

Про солодкість страждання та про фокус російського духу

Про час, коли кожен, хто вбиває, гадає, що він Богові служить

Про маленький червоний прапорець і посмішку сокири

Частина друга. Звабливість порожнечі

Із вуличного гомону та розмов на кухні (2002–2012)

Десять історій без інтер’єру

Про Ромео та Джульєтту… тільки звалися вони Маргарита й Абульфаз

Про людей, які одразу стали іншими після комунізму

Про самотність, яка дуже схожа на щастя

Про бажання їх усіх повбивати, а потім про страх, що тобі цього хотілося

Про стару з косою та вродливу дівчину

Про чуже горе, яке Бог поклав на поріг вашої оселі

Про життя-суку та про сто грамів легкого пісочку в білій вазочці

Про негидливість мертвих і тишу пороху

Про лукаву темряву та про «інше життя, яке можна зробити з цього»

Про мужність і після неї

Примітки обивателя

Отрывок из книги

Я стою на цій трибуні не сама… Навколо мене голоси, сотні голосів, вони завжди зі мною. З мого дитинства. Я жила в селі. Ми, діти, любили гратися надворі, на вуличці, але ввечері нас, неначе магнітом, вабило до лавочок, на яких збиралися біля власних будиночків, чи хат, як у нас кажуть, потомлені жінки. У жодної з них не було чоловіка, батька, брата, я не пам’ятаю чоловіків після війни в нашому селі – під час Другої світової війни в Білорусі на фронті й у партизанах загинув кожен четвертий білорус. Наш дитячий світ після війни – це був світ жінок. Найбільше мені запам’яталося, що жінки говорили не про смерть, а про кохання. Розповідали, як прощалися в останній день з коханими, як чекали на них, як досі чекають. Уже роки промайнули, а вони чекали:

«Нехай без рук, без ніг повернеться, я його на руках носитиму». Без рук… без ніг… Здається, я з дитинства знала, що таке кохання… Ось лише кілька сумних мелодій із хору, який я чую…

.....

Соціалізм помирав на наших очах. І прийшли ці залізні хлопчики.

Анна Іллінічна:

.....