Читать книгу Бардо online - Світлана Поваляєва - Страница 1
Частина перша
Ти хочеш поговорити про це?
ОглавлениеЗвідтоді як бабусю вбила блискавиця, час для нього пішов на два русла – як рогатка ріки, в дельті якої він поселився, біля самого річища. Час приніс із собою слова, наче повінь – тріски, гнилі квіти і дохлу рибу. Від цього нудило до памороків, а шкіра свербіла од кропивниці. «Це страх», – сказали йому слова. «Страх?» – подумав він. Його стали навідувати думки-порівняння і думки-метафори. Найпершою була така: річка розвела ноги, щоб його народити, а він так і лишився біля самого лона. Другою думкою було те, що хмари до чогось подібні – кожну з них можна порівняти з твариною або рослиною. Після цього, наче в голові йому прорвало греблю, думки ринули таким потоком, що всі його сили тепер йшли на те, аби триматися річкового лона, хапатися за кущі, стискати щосили в обіймах шкарубкий стовбур і вузлуваті корені старезної дикої груші – не дозволяти вирові віднести себе у невідоме.
Бабуся споконвіку жила в груші. Вона завжди сиділа у розвилці стовбура, на грубій зморщеній гілляці, вмостившись темнавою плямкою тіні поміж галуззям і листям, наче всохлий зчорнілий плід. Її шкіра була такою ж, як і деревна кора, її шкіра була корою, а деревна кора – її шкірою, старушенція і старезна груша жили в одній шкурі. Бабусині очі нагадували дикий мед у стільниках, захованих у струхлявілому дуплі, куди на мить застрибнув промінець серпневого сонця. Її погляд, наче тьмяна яшма завмерлого лісового озера, був тільки ворушінням темряви у шпарі прихилених дверей. У цій темряві крізь отвір для ключа зблискував язичок свічки або жарини у вічках старожитньої чавунної праски. Лише за випадковим полиском очних білків можна було вирізнити у грушевій кроні темну бабусину фігурку в коричневій сукні. Бабусині зіниці скидалися на скалки шкла від пивних пляшок, що осіли під вагою благань про порятунок на дні річки. Бабуся усміхалася запалими губами й мугикала нескінченну мелодію. Це його тримало у блаженній прострації, коли картинки багатьох снів плівками накладаються одна на одну. Він дрімав і дивився на листяних брижах свої діафільми. Йому снилося, що він – велетенське череп’яне горня, завбільшки з гору, і його стіни штурмують озброєні лицарі з комашиними головами. Переважно то були гіпертрофовані голови ос і мух. Він бачив умерзлі в кригу брунатні водорості, що вібрували од безвиході й відчаю. Жах цих істот неможливо було осягнути. Червоні цятки метушилися, пульсували, ділилися навпіл, поглинали одна одну, зливалися в колонії… Все це не мало ніякого сенсу і не цікавило його – він просто спостерігав, заколисаний бабусиним мугиканням, ніби крізь нього поволі проростало молоде грушеве пагіння. А тоді в грушу вдарила блискавиця. Він дивився на охоплене полум’ям старе дерево і більше не чув крізь гудіння вогню бабусиного голосу. Йому здалося, що він осягнув жах гігантських закрижанілих водоростей. Потім його огорнув густий чорний дим. І це тривало вічно. Тоді вічність чорного диму спливла і настала вічність сірого туману. А тоді він прокинувся біля обгорілої груші й побачив час, котрий плинув на два русла – як рогатка ріки, в дельті якої він поселився біля самого річища. У часі пливли слова, наче тріски, гнилі квіти і дохла риба у повінь. А в небі пливли хмари, і кожна хмарина була на щось схожа. Він ухопився за грушу і чекав, що та обійме його навзаєм бабусиними зморшкуватими і покарлюченими руками. Але цього не сталося, а потік лише дужчав. Рівень слів піднімався так стрімко, що доводилося пнутися вгору, аби не захлинутися. Гуркіт заповнював його по вінця, й врешті він здався – перестав боротися і загубив і стовбур груші, і дно, з якого той стримів. Час підхопив його і поволік геть, наче лосося, обліпленого словами. А тоді його вижбурило на плесо. В горлянці застряг здоровенний, слизький від мулу кругляк. Він ковтнув його і сказав: «Я».
Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає – як мінімум тиждень. На дворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Шепіт снігу в розмитому світлі, шурхіт людських тіней по хідниках, шерех автомобільних шин у рідкому бруді нагадують про колонії червоних цяток, поглинутих своїми на позір примітивними процесами виживання. Він стоїть на балконі й дивиться на нічну заморошену мжичкою вуличку, окреслену плямами рівновіддалених ліхтарів, – це останнє, що він утримує на сітківці перед виходом з приміщення. Ліхтарі ведуть його манівцями, наче болотяні вогники, блимають і гаснуть за спиною – морок їх заковтує один по одному. Від цього гнильного грудня неможливо сховатися й у нічному барі, навіть у дуже затишному нічному барі. Але він приходить сюди щоразу раніше і щоразу надовше, бо вже ніби звик до свого місця в кутку біля шинквасу. Місце на сцені, звідкіля крізь прохукане в ласицях і тумані вічко можна хоч щось роздивитися в партері. Проріха в завісі. Бармен Ігорьок повільно і ретельно протирає пивні кухлі, ніби це окуляри убитого шрапнеллю ворога, котрі Ігорьок сам себе зобов’язав передати небіжчиковій дружині. За шинквасом на високому стільці по-пташиному примостилася крихкотіла дівчина. Вона працює клоуном на дитячих святах. За центральним столиком мовчки пускають сигаретний дим дві гоу-гоу-тьолки, які теж, можна сказати, працюють клоунами, тільки на дорослих святах. Їм не до сміху. Струнке тіло однієї з них, тієї, що із забинтованим обличчям, обтискає чорна шкіра ґвинтажного комбінезону, а на другій – лялькові панталончики та лялькова ретросукня, рожева, в рюшах і бантах, тільки із заглибоким як на дитячу ляльку декольте. Тут вони – кельнерки-волонтери – розносять від шинквасу напої завсідникам. Подейкують, ніби справжня кельнерка звідси пішла назавжди, та в це мало хто вірить. Швидше за все, якщо вона взагалі тут була, вона колись має повернутися, виголошує Женщена В Поліетиленовому Кульку щоразу, як про це заходить мова. Освітлення – тьмяне, в його бульйоні безкисневе повітря перекипає мов тлущ, каламуть загусає на одязі плямами. Повітря насичене булькотінням приглушених голосів, що конденсуються тут і не виходять назовні. Липка сутінкова сепія привокзальної чебуречної, тільки без запахів.
Скоро з’явиться Святий Пес Пива, забрьоханий, мокрий, у штанях з подертими на скачані торочки холошами, у розлізлих бутсах, мармурових від сольових патьоків, зі своєю дримбою в сірниковому пуделку й хронічним нежитем у розхнябаному писку. Він нічого не замовлятиме, поки до нього не приєднається прохромлений подивом Водій Маршрутки. Тоді з глухого закамарка біля клозета виповзе завжди сонний Бомж, який раніше жив на ринку під овочевими ятками, доки в місті не оголосили полювання на небезпечних звірів. А незабаром прийде Божевільна Юра з арбалетом, скине довге чорне пальто і виставить на всезагальний огляд свої стриптизово-космічні обладунки з елементами готики у виконанні сексуально стурбованого дизайнера комп’ютерних ігор. Ну, і так далі – бар заповнюватиметься поступово, всі кулитимуться від внутрішнього холоду, цмулитимуть з кухлів рідкий вогонь і напружено мовчатимуть в очікуванні когось новенького. Це триватиме і триватиме, доки врешті хтось не зірветься. Тоді всі зітхнуть водночас полегшено і бридливо, поділяться на компанії, ніби на груповому психотерапевтичному сеансі, позлипаються у маленькі колонії смутку й говоритимуть одне до одного знову одне і те саме – кожен розповідатиме свою історію. Кожен у цьому місці чув усі історії решти безліч разів. Нікого нового так давно вже не було, що всі забули, що таке відчуття новизни. Кожен забув відчуття чужої уваги, коли розповідаєш свою історію вперше, кожен забув відчуття цікавості, коли хтось розповідає свою свіжу історію.
До нього підсідає дівчина-клоун. Її звуть Нумо. На клоунський костюм накинуто плетену кофтинку і ще – дитячу курточку. Якби він замислився над її виглядом і спробував розщепити одяг на кольори, то виявив би, що це неможливо. Кольорів просто нема, тому що не існує такого поняття. Або в цьому барі не існує, або це він пропустив цілий курс навчання «Назви кольорів». Грим на обличчі Нумо розплився до такого стану, що, навіть знаючи слова, які творять кольори, цей колір неможливо було б описати. Довкруж її очей густо залягли темні кола, ніби вона пережила черепно-мозкову травму або операцію. Лоботомію, наприклад. Або не пережила.
– Ігорьок! – гукає він до бармена. – Повтори мені, подвійний зі струмом!
Ігорьок бридливо кривиться, а він продовжує говорити так, ніби Нумо його слухає, але не так, ніби вона його слухає вперше:
– Да, минуло вже не знаю скільки, відколи я замочив ту дівчинку, чорт, це просто був рефлекс, розумієш, вона опинилася не в той час і не в тому місці! З мене аж гарячий піт ринув, як у сауні, коли взяв її на руки, бо відчув, як їй стало холодно… Це як вмерзлі в кригу водорості… ааа, ні! Такий холод живий не відчуває ніколи, це точно, я на Крайній Півночі був, можу судити, якби ти взяла на руки ще теплий труп, ти би зрозуміла. І так усе швидко відбулося, як уві сні, – гоп – і вже зарили, ніби нічого й не було… Ще один там пожартував, мовляв, похорон у баклана – по вищому розряду, з тьолкою поховали, як фараона… ну, не мусора, а справжнього єгипетського фараона, ти розумієш. Після того кілька днів навіть здавалося, що вона і те, що я її застрелив, просто примарилося мені, її покірне тіло, вона так нереально швидко вмерла – без жодного звуку чи там конвульсій – упала, як підкошена, і все… Усе це мені з нервів примарилося, думав я, бо ситуація, яка закінчилася для упертого баклана чужою могилою, була з тих напряжних, про які краще потім і не згадувати, інакше – кінець кар’єрі, розумієш? І я на тиждень пішов у штопор, аж сцяв уже бухлом, ну, ти розумієш…
Одна з гоу-гоу-тьолок, та, що з гіпсом на переніссі й забинтованим обличчям, приносить два келихи і ставить на стіл. Він мимохідь кидає «дякую» повз бляшанку своєї оповіді й далі трусить словами:
– А вона все одно мені стояла перед очима, у дзеркалі в лазничці, за вікном, і я переконував себе, що це нерви й алкоголь, поки не зауважив, що вона весь час повторює свій останній живий рух – хапається за шалик на грудях… Через цей рух у мене рефлекс і спрацював, бо я був на таблах, ну, ти розумієш, обтаблечений був у каку. А найстрашніше було те, що вона не звинувачувала мене, не була лячною чи зловісною, як у японських фільмах жахів; вона була ніякою, такою, як я її сфотографував тоді на кладовищі, точно, вона була як вигоріла на сонці неякісна фотка, і все повторювала той рух… дуже повільно, ти розумієш, може, цілу годину, якщо я дивився, я не знаю, я очухався під крапельницями, поруч на тумбочці стояли фрукти від мужиків і квіти від Лесі, вона, мабуть, думала, що коли чоловік здихає, то обов’язково піде на примирення, ну, ти розумієш, кінчена блондинка, курка, надивилася серіалів, начиталася тупих глянсових книжок з клубу сімейного порно!
Нумо дивиться ніби крізь нього і ледь помітно киває. Коли він замовкає, Нумо зітхає і говорить своїм тихим захриплим голосом:
– Знаєш, серед твоїх повсякденних вчинків є такі, про які бридкувато згадувати, у кожному разі – не дуже приємно, ну, ти знаєш. Але вони часто виринають з найрізноманітніших шухлядок і полиць, коли шукаєш чогось зовсім іншого, особливо коли витягаєш, наче улюблені джинси, якийсь радісний спогад і розтягуєш його в руках проти світла, щоб роздивитися, наскільки катастрофічно він затерся, чи можна ще вдягати. І тут з холоші якраз і випадає ота брудна скручена дірява шкарпетка твого ніби дрібного, але гиденького вчинку, зловтішно поширюючи на всю кімнату сморід залежаного сорому.
– То не був повсякденний вчинок. Нічого собі, шкарпетка, я тепер тільки те й роблю, що нюхаю цю шкарпетку!
– Чекай, дай мені розказати.
Він вдає увагу, і Нумо веде далі:
– Якогось літа я маялася на книжковий голод – це дуже скидалося на передвиразковий гастрит. Усі книжки в хаті я перечитала по кілька разів і нарешті взялася за старі газети. Це ще гірше за безалкогольне пиво, парламентські вибори і секс по Інтернету. У відчаї я вже всоте перекидала гори читаного до дірок і нарешті таки натрапила на покет одного письменника, чий роман мені колись страшенно сподобався. Вочевидь, через це я купила ще одну його книжку і геть забула про неї. Та коли я накинулася на перші рядки, то відчула те саме, що відчуває людина, випадково втрапивши пальцями в чиїсь шмарклі на поручнях в метро, вступивши в собаче лайно, закамуфльоване першим снігом, – словом, згадала, що вже починала цю книгу читати. Я, знаєш, дуже сумлінний читач, тому ґвалтувала себе тим текстом доволі довго, але все одно кинула. Та все-таки з голодухи і не таке проковтнеш. Може, я тоді була не в гуморі або мала собі щось цікавіше, примирливо подумала я і заповзялася знову ґвалтувати себе, згодовуючи собі сторінку за сторінкою, як мікстуру. Враження не змінилися:
більш безсенсовної, занудливої і депресивної буденщини мені ще не доводилося читати. Я б назвала це «книгою трупів».
– А про що там було?
– Ну, таке, знаєш, як усі «історії маленької людини», безвихідь офісного планктону. Не в цьому справа – про що… Справа в тому, як це все було написане. Ще гірше за електронний щоденник якогонебудь закомплексованого офіс-менеджера, котрий щодня фіксує в Інтернеті свої найдрібніші рефлексії, а в кожному слові – скарга і приховане бажання, щоб його пожалів хтось. Який він невдаха, які уроди його колеги, як йому не дала якась там феміністична сука, як йому перегидили відпустку. І завжди винен хтось, а якщо поруч нікого нема, то винна доля. Ну, ти, мабуть, сто разів таких бачив, це не важливо.
– Мгм.
– Словом, я не витримала – розпалила ватру прямо на пляжі і спалила книжку, уявляєш? Спалила книжку – не залишила її для когось на лавочці в парку, не віднесла до букіністичного магазину, не віддала комусь, кому б вона могла і сподобатись. Це було схоже на ритуал очищення від якихось похмурих драґлів, від мимовільних вроків. Але одну сторінку я видерла і зберегла. Не те щоби я погоджувалася з написаним на цій сторінці, якраз навпаки. Не те щоби це було щось непересічне, таке, чого я ні в кого не читала або не могла би вигадати сама. Але чимось цей єдиний з усієї книжки шматок мене зачепив. Може, на тлі решти безглуздих оповідей він мені видався небуденним. Я його слово в слово пам’ятаю, там розмовляють двоє гумористів, ну, тих, що зі сцени смішать людей, чоловік і жінка, то слова жінки: «Уві сні все можливе. Ти можеш командувати армією. Літати, махаючи руками. Грати в покер з небіжчиками. Але є одна річ, котру, як мені здається, не можна зробити уві сні. Знаєш, що це таке?» Ммм, тут викидаємо клей, його автор наляпує, щоби створити ілюзію діалогу, ну, або автор цей клей нюхає, ти розумієш, ось, і далі таке: «Єдине, що не можна зробити уві сні, – це побачити сон. Якщо тобі сниться, що ти знахар, котрий лікує навіюванням, ти не зможеш здрімнути вві сні й побачити сон, що ти видатний, зі світовим іменем фахівець з колібрі. Тобі може наснитися, що ти був знахарем, котрий лікує навіюванням, а потім став видатним фахівцем з колібрі. Але тобі не може наснитися, що ти знахар, котрому сниться, що він колібрист, чи як воно правильно називається. Це про щось говорить. І це гарний спосіб перевірити, спиш ти чи ні: якщо тобі нічого не може наснитися, значить, ти спиш і бачиш сон». Тут саме цей потік тексту закінчується і зливається з якимись іншими потоками, вливається до океану слів, літер, неможливо знати, на що він перетвориться, неможливо передбачити його подальшу долю, може, комусь він видасться страшенним занудством і буде спалений, а тоді якийсь уривок оселиться епіграфом-паразитом, як нечуйвітер на дереві, в іншому тексті. Я не мала, мабуть, права карати чиюсь працю вогнем, я вчинила як інквізитор.
– Про який текст-нечуйвітер ти говориш? – запитує він, соваючи поверхнею столу порожній келих і дослухаючись більше до цього заколисливого шурхання, аніж до голосу Нумо. «Океан слів» – цей зашмуляний вислів, покликаний, як і всі буквальні вислови, закаламутити удаваною метафоричністю правду, пропливає повз нього безколірною булькою.
– Про текст, який я колись хотіла написати, – зітхає Нумо, розминаючи двома пальцями кульчик у вусі. – Є такий вік, в якому майже всі намагаються стати письменниками. Здається, що це дуже просто, бо щодня з тобою щось відбувається, і ти це переживаєш, не просто як залучений – ти цілковито утягнутий у це. Мені здавалося, що про клоунес ще ніхто не писав, і міркувала, як би мені описати це все… наприклад, день народження хлопчика – святкування відбувається в зоопарку, автодром, усі катаються на машинках: виск ґуми, виск дівчаток, регіт і галас хлопчаків, машинки заціплює, і вони соваються вкупі, на всі боки із сичанням розлітаються іскри, антени ще хилитаються, інерційно ковзають по залізній сітці стелі автодрому, і ти стрімко несешся крізь небо і воду – крізь веселку, дротики черкають по хмарах, викликаючи веселі грозові блискавиці й святкові спалахи, жонглерські кульки розбризкуються, розлітаються навсібіч, проносяться повз розмотані серпантинові спіралі, зграї мильних бульбашок, лелітки і конфеті, підносяться вгору, мов перпендикулярною течією, спливають цілі грона різнокольорових повітряних кульок, до яких прив’язані зайчики, ведмедики, клоуни, балерини, м’ячі, пупси, а хмари, теж як у дитинстві, перетворюються на зайчиків, баранців, ведмедиків, рибок, їжаків, черепах і крокодилів, на маски чаклунів, скелетів і монстрів, на крилатих слонів, на пуделочка снів, вічні безсонні хмари, ти теж верещиш і регочеш від щастя, мов дитя, занурюючись у цукрову вату й знову виринаючи у веселковому тунелі з доброзичливими скелетами обабіч та флуоресцентними потворами, цілий шлейф тюленів і морських котиків тюлюхає за твоїм маленьким яскравим автом, схожим на космічну тарілку з мультика «Таємниця третьої планети», такий кумедний космоліт на ґумовій подушці, зграї папужок та голубів супроводжують антенку, що викликає громовиці, ти проносишся крізь палаючі обручі, а з боків мчать зграї усміхнених тигрів, гуси на ковзанах і зосереджені дикобрази, усе починає крутитися, мов карусель, тобі меркне в очах, доки, віддаляючись і віддаляючись, не згасає в чорному мороці остання веселкова цятка… – Кожна хмара на щось схожа, це точно, я це помітив, – говорить він. Замовляє ще випивку. Нумо складає один на одного пірамідкою всі наявні на столі предмети: серветку, сірникове пуделко, порожню пачку з-під сигарет, згори причавлює попільничкою. Потім обертається до шинквасу, ловить погляд бармена і мляво змахує рукою: «Повтори». Ігорьок роздратовано виконує замовлення, одна з гоу-гоу-тьолок, не та, із забинтованим лицем, а друга, ситна на вигляд, якби не блакитнувато-сіра шкіра, відкрита глибоким декольте, підводиться, аби віднести келихи.
– Все на щось схоже. Коли машинки на автодромі зіштовхуються, це також схоже на справжню аварію. Я навіть думала: чи можна в такій аварії загинути? Знаєш, як по-дурному можна загинути? У мене був знайомий, за яким мама ходила по п’ятах, – ну, така, знаєш, фанатична квочка. Якби він їй дозволив, вона б йому і дупу підтирала. Коли він катався на ровері, то їхав дуже повільно, бо вона бігла трохи попереду і відгинала гілки кущів, аби ті його по лиці не хльоснули. Уяви, він тоді вже закінчував школу і всю пику йому пообсипало отими вулканічно-пубертатними вуграми. Ти не повіриш, але так і було, тобто він реально був уже дорослий пацан, а мама його не відпускала самого кататись на ровері. І ось одного разу він їхав на ровері, вона трусила поряд, бо намагалася хустинкою витерти йому піт з чола, і тут він раптом взяв і полетів. Виявляється, хтось натягнув низько над землею мотузку чи рибальську сталеву струну, не знаю, може, навіть не навмисне хтось натягнув, а просто йшов з риболовлі, і воно зачепилося за кущі й відірвалося, знаєш. І він в’їхав ровером, перечепився і вилетів із сідла. Кожна нормальна людина просто забилася б, подряпалася б, ну, врешті-решт, зламала б собі руку чи ногу. А він скрутив собі в’язи. І помер на місці.
Раптом весь бар здригається від гуркоту й черевного ревіння, розчахуються двері, дзеленчать над шинквасом склянки, гасне каламутне світло. Чутно, як лається бармен Ігорьок, пробираючись до електрощитка. Бар знову тьмяно освітлюється, і всі продовжують перемовлятися. Тільки Божевільна Юра схоплюється на рівні й рвучко шарпає навсібіч арбалетом, наводячи стрілу на невидимі мішені.
Він переводить скляний погляд з Нумо на Божевільну Юру, потім на кремезного Ігорка в бруднозеленій розтягнутій футболці, заплямованій на грудях і череві засохлим кетчупом, чи портвейном, чи ще яким лайном, і вирішує сам сходити до шинквасу по чергову порцію. Гоу-гоу-тьолки вдячно йому усміхаються. Він повертається до Нумо, і вона ввічливо виходить зі свого заціпеніння, щоби дослухати історію. Тож він продовжує:
– Мгм, у мене так один партнер по бізнесу загинув: купив собі хату в старому будинку, поламав там нафіг усі стіни, усе, що тільки міг, позносив – з понтом зробив собі типу студію, і в центрі замандячив джакузі – просто в центрі, щоб уяву блядям порвати, я так розумію. А внизу під ним жила така собі безтурботна парочка. І тоді вони якраз обоє підхопили якийсь грип і сиділи на лікарняному. Ти коли-небудь мала температурний секс?
– Мм, – Нумо заперечливо крутить головою.
– Чуттєвість просто зашкалює, всередині все таке гаряче – така насолода тільки під хорошою травою буває. Так шо я їх розумію – кредитний бонус цілковитої свободи, повний леґалайз. Вони, мабуть, тільки те й робили, що цілими днями трахалися. Принаймні, коли провалилася підлога і повна джакузі разом із моїм знайомим та якоюсь його черговою тьолкою гепнули на сусідів, ті кохалися. Вони перетворилися на суцільний пляцок, так їх у вигляді фаршу і поховали. І мій знайомий з тьолкою теж загинули, хоча, по ідеї, не мали б – могли би щось там собі переламати, все-таки вони зверху були. Але померли всі четверо… Да-а… Так шо я теж над цим думав – у сенсі, якою неоковирною буває смерть. І несподіваною. Майже для всіх. Та дівчина, яку я вбив, тоже по-дурному померла. Гуляла собі на цвинтарі, нікого не чіпала, і на тобі – якийсь обтаблечений урод висів на зраду і шмальнув. Знаєш, вона мені навіть стала маритися в інших жінках. Я тоді днями і ночами рубався у Lineage, але по-правильному, тобто заплатив некислі бабки їхньому пацанчику в клубі, він мені схалтурив уже прокачаного на двадцять шість рівнів чара, щоб мене не вбивали на кожному кроці, як останнього лоха. То я йому описав, якого хочу чара, вибрав серед нюбиків прототип, і, коли він мені показав роботу, я мало не зблював з переляку – то була вона. Викапана. Така похмура бліда брюнеточка, зовсім юна, але вже не нюб, уже приховує під унікальною захисною біжутерією з убитих найманцями, за бабки, монстрів, під реліктовими обладунками за чотири сотні, тамує свої віртуальні принади, на які встає швидше, ніж на будь-яку порнуху, тим більше на всяких лесь. Словом – ВОНА, тільки сексапільніша, з арбалетом і крутим артефактом на шиї – голубий опал «компас Лами, що веде до Чистої країни», якось так воно називалося. У неї був трохи жорстокий вираз обличчя, ніби вона подорослішала і скурвилася. Якось я зачепив біля ресторану ципку шкільного віку, бухий уже був, ще й на парі доріжок… Вона була дуже юна і вдягнена не як хвойда, а як заблукала ввечері школярочка, у курточці з каптуром. Коли вона відкинула каптур… Ну, ти розумієш… Я вже перестав тямити, хто є хто, чи мій чар схожий на мою випадкову жертву, чи ця мала схожа на чара, чи жертва схожа на когось, кого я бачив уві сні щоразу, як вдавалося здихатися тієї дурепи Лесі. Вони обсіли мене, я у власній хаті потрапив в облогу! Я йшов до ліжка і трахав Її, я виходив на кухню і за шибою бачив її відбиток, я заходив до лазнички взяти душ і крізь пару бачив її у дзеркалі, я вмикав комп, заходив у свою гру і грав Нею, змушував її шукати скарби, вбивати, блукати, купував їй дорогі прибамбаси – усілякі аксесуари і зброю, за реальні, причому, гроші, коротше, всюди була Вона, і врешті я просто зрозумів і змирився: я з нею живу, це моя жінка. Вона мала такі дивні нігті, наче народилася з французьким манікюром. Я ніколи не бачив у неї брудних чи поламаних нігтів. У нас був гвинтокрил. Він міг сідати прямо на стіну поруч з балконом, як бабка. Ми літали на ньому над містом і кидалися шкляними кулями з попкорном у перехожих.
– Я найняв робітників обшити пінопластом квартиру ззовні – для утеплення, так вона виходила на балкон і говорила з цими мавпами – він висить на рівні дванадцятого поверху, в одній руці – цеберко з розчином, в іншій ще якась байда, погойдується на своїй люльці (спочатку спускаються дві линви і розгойдуються перед вікнами, і я вже знаю, що далі буде), прямо перед нею, а вона стоїть у хатньому одязі, неохайна (але в такому віці неохайність може бути дуже сексапільною, розумієш), і говорить: «Руслане, а ти не боїшся піднятися вище будинку? Заснути і пропустити дах?» або таке: «Руслане, тобі подобається твоя робота? Знаєш, обшиті пінопластом будинки схожі на купи сміття, так бридко… невже ти мріяв у дитинстві обшивати пінопластом будинки?» А він їй – такий простий сільський хлоп, заробітчанин і, видно, здалека звідкись приїхав: «Я мріяв літати. Ось, я майже літаю. І можу зазирати у всі квартири. Це як телевізор». – «Виходить, ти мріяв бути янголом. Або привидом». «Вуайєристом», – кортіло мені сказати, та я мовчав. Я боявся, що одного разу вона ступить до нього через балкон, і коли я прибіжу, то не побачу навіть люльки – тільки линви хилитатимуться на вітрі, як водорості… Я вже не хотів, щоб вона зникала.
Святий Пес Пива задримбав, і низька вібрація зав’юнилася по тріщинах між розмовами. Бомж заскімлив, а Водій Маршрутки заплакав. Водій Маршрутки завжди в цьому місці вистави плаче. Водій Марш рутки не розуміє, за що з ним сталося те, що з ним сталося, що він такого зробив? Водій Маршрутки дивується, як таке могло статися саме з ним, а не з його напарником, наприклад, або з котримось з тих навіжених молодиків, що гасають на своїх мотоциклах? Але ж ні – саме він потрапив під ці танкові гусіні долі й тепер скніє тут у розпачі й безсиллі. Водій Марш рутки втратив усе – навіть своїх пасажирів.
Як би часто не повертався він на маршрут і як би повільно не їхав, навіть з відчиненими дверима, пригальмовуючи на кожній зупинці, люди вперто ігнорують його порожнісіньку, чисто прибрану маршрутку навіть у години пік. Вдають, ніби не бачать, печально думає Водій Маршрутки, а насправді так висловлюють йому своє презирство. Бо лузерів зневажають. Водієм Маршрутки знехтував навіть патруль ДАІ, коли той з відчаю порушив правила дорожнього руху. В цьому місці вистави співрозмовник Нумо завжди напружується й заходиться таким дрожем, ніби крізь нього пустили струм. Він дивиться на Божевільну Юру і намагається згадати, де він її бачив, на кого вона схожа. А тоді Святий Пес Пива уриває вібрацію, кладе на стіл дримбу і бере до рук сірникове пуделко. Зараз вилетить рибка, говорить Святий Пес Пива, і всі дивляться, дитинно пороззявлявши роти. Ніякої рибки не видно, але всі заспокоюються і повертаються до своїх історій. Нумо дивиться на свого візаві, як на хворого кота, котрий може померти лише через її невігластво у фізіології тварин. Той отямлюється і продовжує:
– Ми ходили до цього бару, ще коли тебе тут не було. І вона завжди мовчала. Вона єдина мовчала, і я їй за це був вдячний. Коли ми поверталися назад, то за нами слідом завжди гасли ліхтарі. В її присутності взагалі часто псувалася електрика: то коротило і вибивало запобіжники, то лампочки вибухали, то просто блимали, вмикалися і вимикалися… Вона мені завжди нагадувала грозу. Вона була схожа на грозу. А цей її голубий опал, якого вона ніколи з шиї не знімала, навіть у ванній, мені нагадував кульову блискавицю.
Він перевертає келих догори дном і знову соває ним по столу, піднімає й опускає, ніби штампує розкатане на вареники тісто. Нумо говорить дуже тихо, навмисне для того, щоби він пригадав те, що він хоче пригадати. Він колись сказав їй, що ця її історія про стару грушу і кульову блискавку щораз насвіжо показує повторюваність невловності, викликає таке свербіння, мовби ось-ось зникне з очей химерний бар і оприявниться те, що неможливо згадати.
– Колись у стару грушу вдарила блискавка – я це дуже добре пам’ятаю, бо перед тим чарівна електрична куля пропливла нашою хатою. Я була зовсім малою – пам’ятаю тільки дерев’яні ґратки дитячого ліжка довкола мене, такі високі, вищі за мене, і якусь тьмяну млість у хаті, як то буває перед грозою, – навіть фіранки не коливалися… І я не знаю, як так могло статися, що та блискавиця вдарила в грушу, бо мені пригадується, що вона увійшла в мене. Але пригадується так, ніби це наснилося і примарилося водночас. Кульову блискавицю може притягнути будь-що, найменший порух її хапає і всмоктує, вона не здатна опиратися, опиняється то тут, то там, всюди. Я це бачила, і мене це налякало. Батьки думали, що мене налякала пожежа. Ти в курсі, батьки таке вміють: з очевидної речі витворити якусь фантастичну драму, притягнути за вуха найнеймовірніші припущення і уявні подробиці, а тоді все це кріпиться на конструкцію чергового сімейного міфу, лакується і ставиться на фамільний олтар під шкло. Я не знаю, увійшло в мене тоді щось чи, навпаки, щось вийшло з мене. Чи народжується разом з людиною і її тінь, чи має плід свою тінь у материнському череві, і якщо має, то де – разом із собою чи та чекає на нього ззовні? От що я хотіла би знати, бо мені завжди здавалося, що я народилася без тіні, а та куля – не була блискавкою, що прилетіла по мене, аби вбити, а була просто сферою, звідки вийшла до мене моя тінь – вона прилетіла до мене. Тільки я, бачиш, усе забула і попереплутувала. Мама розказувала, що я до п’яти років не говорила. Взагалі не розмовляла, а просто кивала – так або ні. Але той знімок і досі висить десь у приватній темній вічності, пришпилений до дитячого ліжка: немовля, що бачить кульову блискавку й уперше встає на рівні, тримаючись ручками за ґратки. Зосереджене личко, відкритий рот з двома передніми зубами, незмигний погляд і відбиток кульової блискавки в зіницях.
Йому знову не вдається згадати те, що він ніяк не може згадати, хай би як він тим переймався – аж до кропивниці по всьому тілі, особливо на стегнах і животі. Натомість згадується знайома філологиня, котра поїхала на стажування до Београда і знайшла там своє коло. Своїм колом він називає не оточення, а ситуацію повторюваної невловності. Ця знайома побачила за огорожкою вуличного ресторану Милорада Павича. Звідтоді вона всіх своїх закордонних гостей водить Београдом з традиційною екскурсією і завжди ніби знічев’я приводить до цього ресторану. І тоді розказує, що якось вона собі йшла і раптом узріла через огорожку – за отим кутнім столиком ліворуч – самого Павича, отак просто. І додає: «Він тут часто буває, це його улюблений ресторан, це його улюблений столик. Зараз його нема, але, мабуть, він скоро з’явиться. Можемо повернутися трохи пізніше». Невідомо, чи вдалося їй хоч комусь показати Павича.
Здригаючись від внутрішнього холоду крізь усі шари своєї сірої вати, яку він називає відчаєм, він підводиться і йде до шинквасу. Підморгує гоу-гоу-тьолкам, хоча це підморгування скидається на нервову конвульсію. А тоді підсідає до столика, за яким Божевільна Юра слухає Женщену В Поліетиленовому Кульку, колисаючи на колінах свій арбалет. Пухкенька, зіжмакана втомою і відданістю ідеалам жіночка розмовляє надміру емоційно, але його це вже не дивує. Цього разу він, спілкуючись з Нумо, пропустив момент, коли жіночка пояснювала, що її називають Женщеною В Поліетиленовому Кульку не тому, що вона ходить у мішку для трупів, а тому, що не встигла зняти з голови кульок. Коли вона фарбує волосся, то завжди одягає на голову поліетиленовий пакет для сміття, щоб краще взялася фарба. А чому вона бере саме пакет для сміття, а не якийсь інший, то це тому, що він зручний – тоненький і добре лягає. Майже як спеціальна перукарська шапочка для фарбування волосся, котру вона собі дозволити не може, бо звикла відмовлятися від найменших атрибутів власного комфорту, бо їй нічого для себе не треба, а лиш би рідним було добре, щоб вони були ситі і вбрані як належить. Отже, вона фарбувала волосся, а коли вона фарбує волосся, котре почало вилізати жмутами, як від радіації, то вона одягає кульок, а тоді ще стару діряву вовняну шапку, щоб фарба краще взялася. Але того разу вона так втомилася, замоталася і замучилася, що не змогла знайти шапки, ну хоч ти вбийся, а не пам’ятала, куди могла її запхати. І тому вона намотала на кульок старий дірявий вовняний шарф. Та він виявився закоротким і занадто грубим, аби його можна було якось зав’язати, щоб не падав. Вона почала шукати, чим би його закріпити, і нічого не могла надибати, жодної шпильки, чи брошки, чи заколки, так їй було зле, і в голові паморочилося, і ноги тремтіли й підгиналися. Вона мало не розплакалася від безсилля, аж тут Бог вказав їй в коридорі на тумбочку, куди вона складала всілякий непотріб, і вже дуже давно їй не доходили руки то всьо розібрати. І дійсно, в шуфлядці лежала велика англійська булавка з пластмасовою декоративною квіткою. Колись таке було модно. Квітка, звісно, огидна, жахливий несмак, просто дивно, як вона могла таке носити, але тут вона згадала, що і не носила її, просто це чийсь подарунок. Ось, і вона заколола тією жахливою квіткою цю свою конструкцію на голові, а потім так закрутилася, що й забула зняти.
– Я не знаю, за що мені така біда, чим я розсердила Господа, – піднесено вимовляє Женщена В Поліетиленовому Кульку, – я все життя намагалася робити якнайкраще, та де мені самій впоратися з трьома! Спочатку він пив, бо вся його родина – алкоголіки, його матуся сама йому чарочку підносила, аби синочок собі на стороні проблем не шукав.
А потім він почав давати старшому «грамульку для настрою», як він мав зухвальство висловлюватися. А з ними і менший мій синочок почав, і пішло-поїхало. Тридцять років чорних запоїв. І в ліжко сцяли, і по хаті срали, і билися між собою, і ригали всюди, мене били, виганяли на вулицю в одній сорочці, зачиняли в шафі, попродавали все, все, що тільки можна було, з хати повиносили. А як сам помер, блювотою власною вві сні захлинувся, то вже мене почали на смерть убивати, бомжих у хату приводити, і доприводилися. Якось – ніколи собі не пробачу, ніколи! – я пішла ночувати до сестри, бо вже просто не могла то витримувати. А вони понапивалися, побилися і синочку моєму меншенькому проломили голову, розбили все лице, як відбивну, і дільничний сказав, що то старший зробив, але я не вірю. Вигнала міліціонера. Сказала, що не подаватиму ніякої заяви, бо менший часто падав на сходах і розбивав собі об бетон усе лице, ніс ламав, майже всі зуби повибивав… А що сусіди чули, як він страшно кричав, то хіба вони вперше таке чують? Не міг мій синок рідного братика вбити. А такі ж були – як тварини, ніби нічого людського в них не лишилося. Меншенький, бувало, намагався зав’язати, і тоді лагідний ставав, серце в нього добре було, любив мене, говорив, що на море повезе. Готувати він любив дуже. Так готував добре, і прикрашав – усе обов’язково прикрашав, на салати – такі розочки з моркви і буряка, на курочку – лапки з фольги робив. Він же як з війська повернувся, у Туркменістані служив, то пішов кухарем у кафе «Білочка» в зоопарку, знаєш? А потім знову – зірветься і кричить: «Уб’ю тебе, суко!» Так мене ображав, так чорно і страшно, що я не вірила, що то він. Щось в нього вселялося, якісь демони. Біла гарячка. Я, як з роботи йшла, підбирала його – валявся на хіднику біля під’їзду – і тягла додому. І старший тепер… Як батько. Дуже на нього схожий. Той, коли напивався, то таке мені говорив, що як би потім не плакав і не вибачався, а вже не могла я його поважати, бо таке не забувається. Це незагойні рани, це вже та межа, за якою тільки чорна прірва і вороття нема… Тільки руїни… і така агресія в них чорна, просто звіри, скажені звіри і все. В сестри моєї рідної, старшої, тоже чоловік запійний, все життя вона з ним промучилася, і ще є одна сестра, менша, то в неї чоловік іноді напивався до білої гарячки, він хороша дуже людина, інтеліґентний, порядний, та як нап’ється, то тоже все трощить у хаті, і їй таке виговорює… а коли дочка їхня безвісти зникла, то почав тоже спиватися. Ти на неї, до речі, трохи схожа, на дочку, тільки та б ніколи так, як ти, не одяглася б. Дуже скромна була, якась така ніби не від світу. І у сестриних подружок – через одного чоловіки чорно п’ють, хоча і сім’ї ніби благополучні, і діти нівроку, один чоловік навіть водієм у посольстві працював, а п’ють так страшно, і все те саме: все руйнують – і хату, і стосунки, так, що ніякої поваги до них не лишається, але це вже наш такий хрест. Покоління таке, чи що… не знаю. Жінка – вона сильніша, усе на собі тягне. Я в Бога вірую, Бог мені помагає, але я вже не дочекаюся, коли Він за мною прийде і забере звідси. Скільки людина може терпіти? Я знаю, що в Нього багато справ, а я – не така вже і цаца, щоби Він тримав мене на думці весь час, але колись обов’язково згадає.
Перед собою на столі Женщена В Поліетиленовому Кульку тримає запліснявілу проскурку, з якої стримить тоненька невгасима церковна свічечка. Таке враження, що і звертається вона до цієї свічечки, коли говорить, хоч і дивиться на Божевільну Юру. Вогник свічки ледве жевріє у маслянистому повітрі, мерехтить від судомних зітхань Женщени В Поліетиленовому Кульку, але все одно тримається ґнотика. Божевільна Юра незмигно дивиться на жіночку, з терпінням високооплачуваного психіатра вислуховуючи історію про алкогольне родове прокляття, як вона завжди вислуховує кожного в цьому барі. Єдина Юрина дія при цьому – полювання на невидимих монстрів. Але всі завсідники до цього звикли і не зважають на різкі Юрині рухи, якими та нагло уриває свою незворушність. Коли Божевільна Юра стріляє, фантом чергової поціленої потвори на мить оприявнюється в барі, але це видиво легко сплутати з пасмом тютюнового диму. Якби хоч хтось звернув на те увагу і придивився, то міг би побачити, що і ці хмари на щось схожі – то на зловісного ґладіатора з арбалетною стрілою в грудях, то на дракона з прохромленою точно межи очі головою. Тільки замість крові з них струмує глевкий серпанок. Юра проходить свою місію з неухильністю комп’ютерного чара, але це зовсім не заважає їй слухати історії.
Він у цій компанії почувається вередливим хлопчаком, котрий вперто допікає свою жертву на позір невинними вчинками. Женщена В Поліетиленовому Кульку на його відчуття – просто тобі хрестоматійна жертва, така велика курка, прохромлена, мовби стрілою з арбалета Божевільної Юри, параноєю і фальшивою смиренністю. То він так собі думає, мабуть, надто зловтішно, бо ця кисло-солодкава істота його дратує. Бажання накапостити свербить йому перемінним струмом аж у спинному мозку. Тож він, мовби знічев’я, звично заводить своєї:
– А вам не здається, що людина п’є, щоби повернутися до свого природного скотського стану? У людських дітей нема генетичної пам’яті на зав’язування шнурків, прання шкарпеток, прибирання за собою, нема такої, ну, ви розумієте, соціальної охайності – кожну дитину доводиться з пелюшок цього наполегливо вчити: «вдягни капці», – він кривляється, вдаючи улазливий голосочок уявної матусі, – «зніми брудну футболку», «почисть зуби», «поклади на місце», «не пхай сміття до кишень», «не сякайся на людях», «не відригуй вголос» – і так з року в рік по тисячі разів на день батьки повторюють одне і те саме, до істерики, навіть якщо вони самі добре вишколені й можуть слугувати за приклад – дитина вперто це ігнорує. Доводиться видлубувати їй в голові дірку, наче батьки беруть на себе обов’язки дятлів. Сказитися можна! І ніякі демони ні в кого не вселяються, людина – це і є демон.
– Ви просто невіруюча людина і говорите як сатаніст, – з присвистом відсікає Женщена В Поліетиленовому Кульку.
– Цікаво, – він безжально посміхається. – От ви вірите в Бога, так?
– Вірую. Ну? – войовничо наїжачується жіночка й усміхається навздогін самими тільки губами; погляд у неї – як у сполоханої голубки – сторожко-злий.
– І всіх, хто не вірить у Бога, обзиваєте сатаністами. Отже, визнаєте існування Сатани.
Женщена В Поліетиленовому Кульку не заперечує, але починає нервуватися, відчуваючи логічну пастку.
– Вірите, бо одне без іншого неможливе – де Бог, там і Сатана, де Сатана, там і Бог. Ви самі собі створили таку релігію. Отже, ви вірите в існування Сатани. А я – ні, – з удаваною щирістю посміхається він і розводить руками: мовляв, що з мене візьмеш! – І хто з нас сатаніст?
– Саме через таких перевертнів, як ви, диявол захоплює невинні душі. Ви – помічник Сатани, бо вашими вустами він спотворює Божий Замисел і перекручує Святі Істини. Ви – убивця, а прикидаєтесь інтеліґентною людиною.
– Чому це я прикидаюся? Тобто я не вважаю себе інтеліґентом, але і не подумав би таким прикидатися.
– Бо ви говорите ніби добре, і головне – говорите нормальною мовою, а насправді ви – бандит.
– У вас уявлення про бандитів склалося з російських телесеріалів. Ви, мабуть, часто телевізор дивитесь. Ті, кого ви називаєте бандитами, на те, що ви називаєте «фєня», переходять лише з тими, хто не розуміє звичайної мови. Ви собі навіть уявити не можете, яка величезна кількість пересічних з вигляду людей могла би потрапити під ваше визначення бандита.
Маленька Нумо зсутулено чимчикує до їхнього столика. Вона завжди намагається завадити цьому конфліктові, вигадуючи щось перше-ліпше. Можливо, просто знудившись сидіти на самоті, обіймаючи долонями свого кухля, вона долучається до трійці однаково ущент розшматованих судженнями, але геть не монтажних поміж собою істот.
– Я сьогодні бачила у вагоні метро – на телемоніторі – слайди про дні народження великих людей. Сьогодні народилися Дженіз Джоплін і Едґар По.
– Бути такого не може, – похмуро озивається Божевільна Юра, – зараз же листопад!
– Таж ні – грудень! – дивується Женщена В Поліетиленовому Кульку.
Підтягується Святий Пес Пива, наспівуючи собі за комір пісеньку про бари Алабами, ставить на стіл сірникове пуделко з дримбою, наче маленьку труну з помираючим пташеням, відсьорбує з кухля рідкого вогню.
– Я перепрошую, шановні, але вони народилися не сьогодні, а чортзна-коли, а сьогодні – день смерті Джима Моррісона. І знаєте, як він помер? Я вам зараз розкажу. Я знаю правду, бо я був менеджером славнозвісного Rock-n-Roll Circus у Парижі. І сказав нам Господь: «Ідіть і споживайте!» У нас продавалися всі можливі речовини, які заведено називати наркотиками. Мене звуть Сем Бернетт, хоча я й не можу тепер цього довести. Я знищив усе, що могло би засвідчити мою особу на суді, чи в поліції, чи в банку, чи на митниці, бо мені здавалося, що відмовившись від самого себе, зможу спокутувати жахливу провину. Знаєте, який найтяжчий вчинок може скоїти людина? Знати правду і мовчати, ось що я вам скажу. Отож, тоді Джим уже знав, що його літак приземлився і чекає за рогом наступного віскі-бару, коли рок-зірці перейде напад астми. Памела Коерсон, його подружка, нічого такого не запідозрила, бо Джим зранку нібито перебував у піднесеному гуморі, декламував свої поезії, співав їй своїх старих пісень. Це офіційна версія, за яку їй, бідолашці, та лікареві, що констатував природну смерть Джима, злюки-бариги заплатили, і я навіть знаю скільки. Прикольна шняга, скажіть: кохана жінка тільки вранці помічає, що її бойфренд з-від учора не виходив з лазнички?! А потім і вона і лікар несподівано обоє передознулися і померли. Що ви хочете – сімдесят перший, майже пік року й уявної свободи від корпорацій! Розширення свідомости! Американці любе лайно схавають з пончиками, якщо їм це втюхає офіційна преса! Два садна на грудях і природна смерть, кхгм… Якби ви тоді бачили нещасного Джима, джізус, що в нього був за вигляд! Він розжирів, мов кнур, він виглядав як звичайний американський фастфудовий жиртос-жиробас, я його навіть назвав «жиробосом» і сказав, що він убивця, бо знищив Велику Американську Мрію, ось так! Я продав Джимові герича, і Джим пошкандибав у туалет вмазуватися. А потім ми вибивали двері, героїчно відкачували бридкий жирний труп, прямо як дев’ять-один-один, хе-хе. Пересралися, звісно, капітально: світова зірка кинулася від обердозу в нашому, блін, клубі! Ви не уявляєте, які бабки у нас крутилися, просто собі не уявляєте, який це був попандос! Джізус, як він міг таке з нами зробити? Ну, то й відтягли жиробоса до його готелю, ніби він сам не міг там померти, ніби треба було підставляти всіх, хто його підігрівав першокласним чистим герасимчуком!
Святий Пес Пива шмаркає носом, зітхає і знову починає наспівувати – свого чергового віршика, як водиться:
все, що спрацьовує – істина
кожне життя – навмання
ніч осипається іскрами
скліючого знання
море сьогодні не снилося
снилися літаки
брижами снів прокотилася
осінь по згині руки
море сьогодні не снилося
снився червоний літак
брижами сни прокотилися
скальпель у м’язах закляк
Щоразу він мугикає щось нове, ніби дійсно складає поезії. Ніхто йому не вірить, ясна річ, бо з чого б це американський наркобарон тирлувався у цій задроченій дірі по інший бік океану, та ще й поетствував, наче якийсь недороблений Сковорода. Минулого разу він читав щось іще каламутніше і химерніше – про багряний цукор далекої осені, про зелений чай недосяжного літа, про хроматичний бронхіт і хронічні гами безнадійної весни – жах. Але на всі підступні закиди щодо його біографії Святий Пес Пива відповідає так:
– Щойно люди перестають працювати – за копійку гарувати, аби лише вижити, і зависають у барі, то одразу в них прокидається митець – вони починають писати вірші й музику, малювати на серветках карикатури і комікси, портрети завсідників і сюрреалістичні видива. Це тендітні матерії нашого призначення – всі люди митці, а живуть переважно як бидло.
І знову співає: «Любов – як закручені крани негоєна, рани – краплями плазми точаться полисками нічної реклами перебігають дорогу нічним убивцям…» – а Водій Маршрутки з тваринним острахом позирає на дримбу, водночас і боячись, і хворобливо чекаючи, коли та оживе і прохромить його своєю руйнівною вібрацією. Святий Пес Пива раптом ніби мимохідь звертається до Божевільної Юри:
– Розкажи щось про себе, Божевільна Юро, щось таке, щоб ми зрозуміли, хто ти така.
Божевільна Юра усміхається і скеровує свій арбалет просто на Святого Пса Пива, але той і вухом не веде. Звик. Божевільна Юра стенає плечима:
– Одного разу я так посварилася з мамою, що вибігла з хати як була, і мені здалося, ніби я вже ніколи не повернуся назад. Я пішла на цвинтар – я там завжди читала книжки, коли на дворі тепло, – і мені раптом так нестерпно закортіло перечитати «Сто років самотності», наче я зараз помру без цієї книжки. Але ж я не могла повернутися по неї додому. Добре, що в задній кишені джинсів знайшлися гроші, бо я часто розпихаю гроші по всіх кишенях, і ця звичка мене вкотре врятувала. Тож я пішла до книгарні й купила цю книгу. Я думала, що Маркес має просто перевидаватися, дура наївна, а то виявився зовсім інший переклад, і такий жахливий, що просто неможливо ані рядка прочитати, щоб не знудило. Я свою книгу мало не напам’ять знаю, тому кожне речення мені різало око з першого ж слова. Наче всі слова були не на своїх місцях. А тоді мене взяли жахливі сумніви: а раптом мій улюблений твір насправді і є саме таким, як знати, який переклад правдивий? Ну ось, і я твердо вирішила вивчити якомога більше мов, щоби читати все в оригіналі. Я повернулася додому, ніби нічого не сталося, зачинилася у себе в кімнаті, а вночі випустила на волю алое. Встала тихенько, взяла горщик, в якому алое розрісся так, що навіть дивитися на нього тісно робилося очам, ось, і винесла його на двір у глупу дощисту ніч. Бідна рослина, мені завжди здавалося, що вона задихається від астми, особливо вночі, а тут якраз дощ і така свіжість. Я поставила вазонок на землю і тихо шепнула алое: «Іди», і воно заворушилося, вибралося з горщика, вилізло на землю і посунуло геть. Все довкруж просто кишіло дощовими черваками, вони так гарно світилися під ліхтарем, наче блакитні світлячки… Мені зробилося так затишно і спокійно, я відчула, що тікати безглуздо, що нема куди і від кого тікати, що ти можеш тільки відпускати і випускати на волю.
– То ти сварилася з мамою? – підтискає губи Женщена В Поліетиленовому Кульку. – Ти, мабуть, гадала собі, що вже виросла і стала в сто разів за неї розумніша, що мама взагалі нічого в цьому житті не тямить, ге?
– Та ні, – Божевільна Юра трохи спантеличено глипає на Женщену В Поліетиленовому Кульку, – просто мама не довіряла мені настільки і звинувачувала мене у стількох речах нараз, про які я сама і не подумала б, що вже неможливо було терпіти цю параною. Це дуже образливо, коли тебе постійно звинувачують, несправедливо звинувачують. Мені було боляче, я думала, звідки у найріднішої людини могло набратися на мене стільки злості, за що? Садизм якийсь.
– Я впевнена, що вона тебе любить і бажає тільки якнайкращого! – бундючно виголошує Женщена В Поліетиленовому Кульку. – Діти цього ніколи не розуміють!
– Я ніколи не зрозумію, як можна знаходити собі радість у печалі, це точно, хоча всі чомусь гадають, і в школі теж, ніби я ґот чи – ще гірше – емо, але, по-моєму, це якраз моя мама – емо. Вона завжди перебуває в такому повному анксті. Навіть якщо все добре, вона не заспокоїться, поки собі не вигадає, з чого б постраждати.
– Твій алое – то був Джим, я його по астмі впізнав! – встрягає Святий Пес Пива.
– На кухні у моєї мами дихають легені пластикових пляшок – купа десятилітрових пластикових балонів від води, розумієш, і, коли надворі мороз, якщо відкрити вікно, вони починають потріскувати, зітхати, ніби кухня дихає своїми пластиковими легенями, як астматик. – Звертається до Нумо щойно проголошений сатаніст і бандит:
– Можеш узяти собі цю метафору. Ти ж знаєш, як старі жінки люблять збирати слоїки, коробки, кульки, пляшки – всякою фігньою заставляють балкони, кухні, передпокій, навіть туалет: а раптом усе це колись знадобиться, ну ти розумієш. Християнство задихається від астми, релігія рабів-паралітиків.
– А до чого тут християнство? – обурюється Женщена В Поліетиленовому Кульку.
– А до того, що я вас просто провокую, а ви реагуєте, і мені це подобається. Я в такий спосіб підживлюю свою непохитність, бо інакше від страху вже давно побіг би до якогось батюшки. Всі охоплені страхом, дріб’язковим, метушливим страхом – усі, кого я бачу, то як я можу йти зі своїм страхом до лікаря, котрий сам боїться? На боці вашої релігії особисто я не зустрічав жодної, по-перше, розумної і освіченої, по-друге – і це головне – по-справжньому умиротвореної і чистої людини. Тільки озлоблені сполохані кури. Ось що мене бісить. Ви просто їсте свого бога з гречкою і, природно як на побутових фанатиків, намагаєтеся силоміць запихати цією гречкою інших. Якщо хтось вважає гречку поживною і смачною без жодного бога, то він – сатаніст.
Нумо квапливо перехоплює, ніби випадковий лузер – свистюче ласо, нову петлю конфлікту, бо вона єдина, кого ця битва світоглядів не розважає, а навпаки – засмучує: їй одразу згадується власна мама, котра все життя проспала на алюмінієвих бігуді з розтягнутими резиночками, а порвані колготки зашивала капроновою ниточкою, витягнутою зі спеціально збережених на такий випадок геть убитих і не придатних для носіння капронок, бідна мама, краща частина життя якої, та, де все було попереду, спливла у країні зашитих капронок і парфумів «Ландиш».
– Я знаю кафе «Білочка», – каже Нумо Женщені В Поліетиленовому Кульку, – я там працювала колись.
Женщена В Поліетиленовому Кульку хапається за серце:
– Як?! То ти і сина мого знала, він там кухарем був?
– Та ні, я була там один раз, на дні народження одного маленького хлопчика, я клоунеса, клоун на замовлення. – Нумо шарпає свій кульчик у вусі.
– Кухарі знають усе про те, як смачне може бути бридким, а бридке смачним, – замислено просторікує Святий Пес Пива до свого кухля, – вони ж весь час тельбушать і патрають… шкіра індички, курячі голови, риб’ячі очі, свинячий шлунок, волячі яйця, пироги з тельбушками, зціджена на кров’яну ковбасу свиняча кров… Коли залишається на шкірі крем для рук, а тоді ліпиш котлети – виходить неповторний смак, щось додається таке невловне, діти кажуть, що то запах мами, чоловік – що смак жінки…
– Ви що, мастите руки кремом? – запитує Божевільна Юра.
– Ви ліпите котлети? – саркастично додає Женщена В Поліетиленовому Кульку.
Діалог завсідників бару дедалі виразніше нагадує якусь абсурдистську п’єсу, всі голоси зливаються, наче в нескінченний рядок суцільного тексту, мов падає в прірву гук, всі говорять водночас, однаковою мовою і з однаковими інтонаціями, бо особливості їхньої власної лексики вже давно перемішалися і розчинилися у всезагальній оповіді, гуркіт посилюється до тривожного штормового ревіння океану слів… «І каміння морське перемішане з рибою, жорна в крові і лусці», – сплескує хвостом фраза Святого Пса Пива й гине у водокруті, підстрілена з арбалета Божевільною Юрою. Новоявлений сатаніст і бандит почувається несправжнім, просто кимось вигаданим, лише грою чиєїсь уяви, йому так некомфортно у своїй ролі, що, здається, він ось-ось заволає, мов Бомж на дримбу, і вибухне кров’ю і м’ясом навсібіч. Він підхоплюється, перекинувши стільця, стрімко покидає компанію поглинутих нескінченною розмовою істот і пересідає за столик до гоу-гоу-тьолок. У цьому барі немає запахів, ніхто з відвідувачів нічим не пахне, і для Бомжа тут дійсно соціальний рай, а от гоу-гоутьолкам не подобається, бо вони звикли визначати соціальний статус людини за запахом парфумів. Вони знають, що той, хто користується дешевими їдкими парфумами, як правило, стоїть ще нижче на соціальному щаблі за тих, хто ними взагалі не користується. А ті, хто не користується, можуть по-бомжацькому смердіти, як вантажники чи системні адміністратори, а можуть пахнути такою вишуканою чистотою доглянутого тіла, що одразу стає зрозуміло: вони вільні від щоденного робочого дня, зарплат і преміальних, коливань валютного курсу й росту цін не те що на цукор, м’ясо і проїзд у громадському транспорті, а навіть на бензин. Він гоу-гоу-тьолкам співчуває, він добре знає, через що доводиться проходити таким, як вони. Тому клацає пальцями в тлустому повітрі, замовляючи барменові три келихи рідкого вогню, і ґалантно вклоняється обом жінкам. Ті щойно обговорювали всю глибину падіння невдах, котрі ночами знімаються в аматорському порно, не маючи за що собі навіть нормальний тональний крем купити, а дешевий тонак – це мрак, він скачується на шкірі бридкими кавальчиками і до того ж дає кошмарний зелений відтінок на відео, а синців і подряпин все одно не маскує, а за синці знімають преміальні, і все це так сумно і виснажливо, але що ж поробиш, треба якось жити, хоча й у цьому безнадійному місці товктися – теж не краще – повний анкст, ось.
Ігорьок гупає об стійку кожним келихом, наче розлив по тих келихах свою лють і ретельно доцідив кожен щільною піною своєї ненависті до всього світу. Та, що з забинтованим обличчям, підводиться.
– Я принесу, сидіть. А то Ігорьок зараз пожбурить нам ті кухлі в голову.
– Він нас ненавидить, – озивається та, що має блакитнувато-сіру шкіру, виставлену на огляд глибоким декольте затріпаної лялькової сукні.
Раптом знову гасне світло й двері розчахуються з гуркотом прямо у заграву, наче їх висадило вибухом. Хвилею розжареного повітря і полум’яними язиками до бару зажбурює чотирьох людей, оповитих чорним димом і танцівними пластівцями попелу. Завсідники бару завмирають, витріщаються, не тямлять, а Божевільна Юра миттєво націлює на прибульців свій арбалет, переводячи вістря стріли з одного на іншого, мовби кожного оприявнюючи: ось вимащений гаривом юнак, схожий на Джима Моррісона, у нього за спиною з’юрмилися закривавлений рудий парубок, худорлява розпатлана дівчина і великий Кавалок Обгорілого М’яса, вкритий дотліваючими клаптями спеченого зі шкірою одягу. В барі западає така тиша, мовби хтось різко викрутив звук. Вона конденсується, як раніше конденсувалися звуки, скрапує зі стелі всім на голови, обволікує холодним серпанком. І тут Бомж гепається на долівку в епілептичному нападі й вибльовує із себе вовкулаче завивання, від якого рідкий вогонь у келихах створожується, як молоко на грозу. Святий Пес Пива схоплюється на рівні й верещить:
– Новенькі! До нас завітали новенькі! Проходьте – не соромтеся! Розкажіть нам про себе всеееее! Все-все-все! – Він волає так, ніби оголошує на ринзі абсолютного чемпіона світу з боксу по всіх основних версіях. – Ігорьооок! Наливай гостям!
Тоді вже всі присутні починають соватися на стільцях і бурмотіти: «Ага, давайте, сідайте і розказуйте, як воно взагалі, звідки ви, розповідайте нам усе, нас цікавлять усі-всі історії до найменших подробиць!»
Хлопець, схожий на Джима Моррісона, горлає: «Мовчіть! Нічого їм не розказуйте! Не смійте нічого говорити!», виштовхує розпатлану чорняву дівчину і Кавалок Обгорілого М’яса геть. Його печена горлянка. Його розірвані м’язи. Його потріскані, мов смажені мисливські ковбаски, тельбухи. Ігорьок дивиться на нього наче голодний дух, а той намагається виштовхати і свого закривавленого друга, але марно. Його зірвані нігті. Його розтрощені пальці. Рудий юнак лише сонно белькоче: «Не розумію, чого ти розкіпішувався. Ми ж ішли кудись випити. Мені тут подобається, ходімо, Аяксе», а тоді ступає вперед, і бар ніби всмоктує його, заковтує прямо за столик. Святий Пес Пива потирає долоні, пересмикується, притупує на місці, поплескує його по плечі, Нумо підсуває кухля з рідким вогнем, Женщена В Поліетиленовому Кульку своїм поглядом вигризає в новенькому багряні діри, Бомж пускає слину біля його ніг і радісно скиглить. А в одвірку знову з’являються ота худенька, схожа на мавпочку, дівчина і Кавалок Обгорілого М’яса. Кавалок Обгорілого М’яса також ступає до середини і суне до столика, ніби шмат іржавого заліза під дією магніту або шмат стопленої пластмаси під впливом телекінезу.
Аякс з гарчанням кидається до застиглої у ваганні подружки, хапає її за руку і тягне назовні – у помаранчеву заграву. Двері за ними повільно зачиняються – лише протяг затягує до бару трохи білого морозяного серпанку, ніби слід панічної зради за втікачами.
– Пішли собі, – підсумовує Святий Пес Пива, і всі зітхають.
Аж тут раптом Божевільна Юра підхоплюється і з пронизливим вигуком «Аякс!» вибігає слідом за зниклою парочкою. Двері знуджено виконують свій жалобний ритуал.
Бар якось занадто швидко западає у дрімоту і сепію, під стелею знову конденсуються слова. Всі завсідники повертаються на коло розмов, а новенькі втрачають свій особливий статус. Рудий закривавлений юнак і Кавалок Обгорілого М’яса вже знають історії присутніх, а присутні вже знають історії рудого закривавленого юнака і Кавалка Обгорілого М’яса. Нічого цікавого. Юнака звуть Івасиком, він ніде не вчиться і не працює – оклигує після закінчення школи. Кавалок Закривавленого М’яса звуть Алкою, вона Івасикова однокласниця, і колись вони навіть трахалися. Алка мріяла стати фотомоделлю, але, як це часто буває з дівчатами, чий єдиний талан – це модельна зовнішність, непомітно для себе перетворилася на продавця-консультанта у відділі миючих засобів і побутової хімії найближчого до хати супермаркету. Стала зустрічатися з Івасиковим однокласником Аяксом, а невдовзі всі вони зажили втрьох в Аяксовій квартирі, бо з власними батьками взагалі неможливо перебувати на одній території, а Аяксова мама – тьотька суперова, та ще й звалила нещодавно до Катманду. А потім ще Івасик познайомився на пляжі з Маланкою і привів її до хати. Маланка – прикольна, вона на режисера вчиться. А ще в них у хаті поселився привид. Якась дівчина похмура завелася в кутку за комп’ютером. Вони всі її бачать, а Аякс – ні, не бачить. Та якби і бачив – що такого особливого? Та напівпрозора привидка нічого не робить, просто сидить собі – і все, як перебивна картинка чи слайд з діафільму.
Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає – як мінімум тиждень. Приходить щоразу раніше й щоразу надовше залишається. Надворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Від цього гнильного грудня можна сховатися тільки в затишному нічному барі. Зі свого місця в кутку біля шинквасу можна спостерігати одне і те саме, слухати одні й ті самі історії, що тривають і тривають, але вони заколисують, примушують забути отой зловісний морок і метушливі довгасті тіні там, ззовні, де крізь тебе проносяться поїзди метро, а ще – спалахи сліпучого світла і страшний гуркіт, котрий накочується нищівною хвилею, проникає через рот і намагається висадити, розірвати на безліч крихітних червоних цяток. Для цього немає назв. І тоді людина думає: «Значить, треба вигадати!» Кожна людина – це ніби просто людина, але ж безліч таких свого часу долучилися творення ґештальтів. Від анонімних вітхих літописців, котрі взяли і запліднили світ власним суб’єктивом, поназивали все, що могли, – подрочили, хлюпнули та й померли, – до гомотолерантних манагерів сучасного філософського дискурсу. Вигадали ж китайці для рукавів буддийського річища в Тибеті комуністично-пропагандистський термін «ламаїзм». Але завжди знайдеться той, хто подумає: чому я маю жерти чужий кал, носити чужі труси, хутра, батоги і капелюшки замість називати, як бачу? Слово – це бог, котрий служить всякому, хто в нього вірить.
Одного разу він вирішив нікуди не йти і з подивом помітив, що так чинить багато хто, та, мабуть, усі. Всі залишаються на своїх місцях, тож і він припиняє опиратися. Він навіть не пригадує, чому він опирався і що змушувало його покидати свій прихисток. Що він там, назовні, бачив, окрім страждання? Гаразд, тут він також спостерігає невпинне страждання, але воно хоча б має впізнавані форми, а це заспокоює. Тут принаймні можна почуватися в безпеці – конкретні образи, конкретні історії, жодних несподіванок. Нумо крутить між пальців свій кульчик разом з мочкою вуха, позирає на нього з таким лемурячим сумом, що він почувається в чомусь винним.
– Знаєш, Нумо, я також згадав свою маму. Точніше, згадав своє перше усвідомлення, що її нема. Це сталося, коли я одного разу не зміг запхати до кишені руку, бо там було повно сміття. Я завжди все запихав до кишень – і потрібне, і непотріб, особливо усілякі обгортки й упаковки. Я навіть не помічав, що роблю це, бо мої кишені завжди були охайними і порожніми, наче вони самі очищувалися у якийсь чарівний спосіб. І лише коли мами не стало, я зрозумів, що тим чарівним способом було піклування моєї матері, це вона дбала про мій одяг, про його не лише зовнішній, а і внутрішній стан. Все-таки варто мене було привчити робити це самостійно. Але, може, то було занадто складне завдання, з яким моя мама не впоралася. Їй легше було виконувати це все замість мене.
– Розкажи про це їй, – Нумо киває у бік Женщени В Поліетиленовому Кульку, – може, ви якось порозумієтесь тоді.
– А навіщо мені з нею розумітися? Я цей тип ментальної консьєржки-боговоїтельки з дитинства не перетравлюю. Терпіти не можу фанатичок.
– Ти просто чіпляєшся за власні судження так, ніби вони тебе врятують.
– А ти?
– І я. Всі ми. Я завжди знала, що я жахливо занудлива і взагалі не дуже весела людина. Клоун таким не може бути.
– А по-моєму, клоун має бути саме таким – печальним і занудливим. Тоді все, що б він не зробив, смішить інших. Сміються завжди з когось жалюгідного. Еххх, піду пройдуся.
Він підморгує гоу-гоу-тьолкам і підходить до шинквасу. Видряпується на високий стілець і звідти заспокійливо махає Нумо рукою, бо та не зводить з нього переляканого погляду.
– Ну шо, Ігорьок?
– Тобі чого? – цідить похмурий бармен.
– Пирога і батога. Жартую, мені як завжди. Ти не хочеш поговорити?
– Пиздуй звідси, жартівник.
– Чого це ти такий нечемний? Може, тобі ключицю на нозі зламать?
– Ти собі очко стволом зламай.
Ігорьок схаркує крізь зуби кудись під шинквас і розтирає груди затиснутою в жмені футболкою, брудно-зеленою розтягнутою засмальцьованою футболкою у плямах чи то кетчупу, чи то портвейну, чи ще якого лайна. Його вовчий погляд сталево пронизує всіх у барі – по черзі. З таким барменом у барі не потрібен охоронець чи викидайло. Цікаво, чи може Ігорьок викинути когось звідси? В сенсі, чи звідси взагалі можливо викинути того, хто вже сюди потрапив? Ігорьок попав був колись у нічну зміну з новенькими охоронцями якоїсь підозрілої фірми, – звідтоді він ненавидить усіх присутніх у будь-якому нічному клубі, пабі, ресторані, хай то клієнти чи персонал – однаково. П’яні клієнти під ранок затівають бійку, а розбиратися доводиться барменові. Не кельнерці ж, трясця її матері. І коли охоронець-новачок з підозрілої фірми не знає персоналу в обличчя, а тому, щойно полетіли стільці, тричі шмаляє у бармена, котрий звично заламав би п’яних бидлюків за вісімдесят секунд, то є з чого зненавидіти божий замисел. Коли начальник охорони белькоче, мовляв, пацан нєрвний, це ж його перший робочий день, то де тут, у біса, справедливість? Чому закон не дозволяє вбити козла на місці? Це що, божий задум такий? Ота стара клізма з проскуркою любить повторювати, що божий замисел спотворив і перекрутив сатана. Але таких от нєрвних гондонів, котрі раптом що – одразу шмаляють, а потім думають, треба мочити, поки маленькі, – так він, Ігорьок, вважає. Ось і цей тоже, нєрвний, шмальнув у дєвушку, а тепер психіатра з себе тут малює, урод.
Урод вловлює месидж і відвалює.
Він проходить повз Женщену В Поліетиленовому Кульку, до якої після зникнення Божевільної Юри рідко хто підсідає поговорити, хіба що співчутлива Нумо. Вібрація дримби і завивання дуету Бомжа та Водія Маршрутки долунюють, наче кинутий навздогін у спину ніж. Навіть у туалеті чутно. Він давно сюди не заходив, тому й забув, що не може справити потребу. Точніше, він забув призначення цього приміщення.
Він стоїть тут якийсь час, розглядаючи руді патьоки і чорні грибкові плями на стінах, як тупий школяр – географічну мапу, а тоді виходить. Вкотре, аби хоч як себе зайняти, читає на приліпленому до стіни скотчем аркуші роздрукований, мабуть з Інтернету, текст:
«Далай-лама виступив проти християнських місіонерів у Монголії
Далай-лама вважає, що в Азії не повинно бути християнських місіонерів. Далай-лама висловив критику на адресу християнських місіонерів у Монголії та інших азійських країнах. Голова тибетських буддистів, що з десятиденним візитом перебуває в Німеччині, зауважив в інтерв’ю телекомпанії ARD: “Неправильно віддаляти людей від їхньої культурної спадщини. Краще та надійніше залишатися у своїй власній традиції. Я був нещодавно в Монголії (те ж саме, я чув, відбувається й у Тибеті): я зустрів християнських місіонерів. Я сказав їм в обличчя: “Це буддийська країна, а не місце для навернення”. Тут, на Заході, у своїх лекціях я завжди говорю людям: у вас юдео-християнська традиція. Краще в ній і залишатися”.
Нгаґванґ Ловзанґ Тенцзин Ґ’ямцго – приблизно так називають Далай-ламу тибетською – з 1959 року живе у вигнанні в індійському штаті Хімачал-Прадеш. Імовірно, він буде останнім, чотирнадцятим за ліком Далай-ламою в історії Тибету. Вже у 1969 році він зробив офіційну заяву про те, що майбутнє інституту Далай-лам залежить від мешканців Тибету. Це означає, якщо більшість тибетців вирішить, що інститут Далай-лам виконав свою мету й більше не відіграє визначної ролі для тибетської нації, він припинить своє існування.
“Я думаю, якщо мені доведеться найближчим часом покинути цей світ, більшість тибетців висловиться за збереження традиції. А якщо я проживу ще років двадцять-тридцять, то не виключено, що рішення буде іншим”, – сказав в інтерв’ю радіостанції Deutsche Welle Тенцзин Ґ’ямцго, Далай-лама XIV, “земне втілення Будди Авалокітешвари”».
Чомусь цей текст щоразу діє на нього наче в’язкий дим бляшаної безвиході. Ніби горять довкола стратегічні запаси консервів й автомобільні покривки, а він задихається в епіцентрі прокволих вихорів, виловлюючи з брудної скловати то роздратування християнськими місіонерами, то зловтіху від того, як Далайлама жорстко їх попустив, то гіркий сарказм щодо реакції юдео-християнських місіонерів на догану Далай-лами – клали вони з прибором на якогось там непросунутого бузувіра, за яким і бабла реального не стоїть, під чиїми ногами лише земля горить – сморід паленої ґуми і стопленої пластмаси. Зрештою буддизм колись розчинив бон, а тепер уже ніхто й не скаже, що то була за гра, як ніхто нічого до пуття не скаже і про український дохристиянський шаманізм, і про мексиканських толтеків до приходу конкісти. Але це не страшно – корпорації виробили таку зручну в обігу штуку, як Духовність. Якщо уявляти Будду Шак’ямуні блискучим гастролером або дуже прокачаним чаром, котрий безперешкодно ковзає рівнями, то знайти свою духовність – це як коника з гімна зліпити. Мав колись такого, не те щоби знайомого, а так – що називається «перетиналися»… Прізвище в нього було якесь чеченське, але практикував бон. Ніхто не знав усіх його кінців, стрьомний такий мужик – ніби тлущем змащений, як стратегічна консервна бляшанка, – нема як ухопити, за що зачепити. Поруч одразу ж відчувалося власне убозтво, хоча той переважно мовчав, спілкувався ввічливо, горілку міг пити діжами, але не те що не п’янів, а навіть спокійно демонстрував якісь неймовірні асани, чи як воно там називається. Такі чудеса координації, що не кожному тверезому майстру кунґ-фу під силу. Добре, хоча б пост-бон отри мав лише камуфляжний термін «ламаїзм», це політичні дрібниці у порівнянні з паралізуючою ін’єкцією конфуціанства, – так цей знайомий говорив. Нашому язичництву уникнути хрестового геноциду не вдалося, як і мексиканським наґвалям. У нас легше навертати нових рабів до Термітника Благодаті – у нас Гімалаїв нема. А може, просимо батога, бо дуже хочеться пирога. Мертвеччина. Дим загусає, наповнює череп цементом, тисне зсередини, виліплюється у каламутні форми безпорадності, звідки вигулькує павичів хвіст фантазій про ідеальний, глобальний теракт, що по клав би край усім імперіям та, відповідно, всім геноцидам. Плаває, конденсується, обплутує ноги, торс, голову розмотлошена й комашлива злість на людей, на цілі народи, на тибетців – тупих, як, утім, й українці, як будь-яка людська маса – геополітичний ґель, наповнювач кожної країни. На відміну від Далай-лами, він думає, що зі зникненням так званого ламаїзму буддизм по-китайськи нічим не відрізнятиметься від християнства: відвалив бабла на храм – і, вважай, місце в райському бізнес-класі тобі зарезервовано. Бронювання пролонговується кожним ударом лоба об капот броньованого джипа генерал-майора батюшки хрестопузого. Хоча, здавалося б – що йому особисто до Далай-лами, тибетців і, зрештою, буддизму? Він завжди сповідував радикальний нігілізм, віртуозно прикидаючись навіть перед самим собою, ніби взагалі нічого не сповідує.
Невблаганно коротка стаття добігає кінця, і коли він відривається від останнього слова – «Авалокітешвари», то раптом помічає коридор. Замість глухого закамарка з темними дверима, почорнілим і видзьобаним лярвами люстром та запацяним перемикачем світла тягнеться бетонний коридор. Гігантські обмотані подертою ізоляцією вентиляційні труби, схожі на кишки алюмінієвого плазуна, зникають у глибині телевізорно-блакитнуватого, як у нічних реанімаціях, світла.
Він зрадів нагоді уникнути свого зачарованого кола розмов з мешканцями бару. Тому вирушає коридором й не озираючись, а коли озирається, то виявляє, що позаду немає простору. Ніби плівка заросла і зникла.
І на цю відсутність простору неможливо дивитися. Наче таке споглядання є дедалі потужнішою вібрацією, яка приходить з глибин, щоб руйнувати. Він не витримує цієї вібрації, відчуває, що та розхитує його до основ і ось-ось він просто розсиплеться купкою піску, як розбита клепсидра. Він йде вперед, крокує одноманітним сірим коридором, завертає до моторошних коридорних відгалужень і всюди знаходить глухі кути й купи розпоротих подушок та матраців попід стінами. Кучугури скачаної вати і жовклого пір’я ворушаться під ногами, збігаються у ще більші кучугури, наче кульки живого срібла. Холодне світло яскравішає, доки не засліплює, мов лампи в операційній, виїдаючи очі, роздрібнюючи всі нутрощі нестерпним ультразвуковим дзижчанням. Він усе пришвидшує ходу, мовби намагається втекти від цього світло-звуку, що перетворює закрижанілі водорості його нутрощів на роїсті червоні цятки, а всі відчуття – на колонії тих цяток, йде незугарною спортивною ходою, доки не зривається на біг. Він біжить. Біжить. Він заблукав у цих кишках. Паніка – це жах. Жах – це паніка. Жах – це просто жах. Жах – це просто слово. Жах – це життя. Життя – це жах. Жах – це істина. Те, що завжди з тобою. Він біжить.
А коли ця вічність закінчується, настає вічність зачинених дверей в кінці тунелю. Це звичайні броньовані двері, покриті обшарпаною жовтою фарбою, на них намальовано трикутник з чорною блискавицею, а під ним прикручено залізну табличку з попередженням про смертельно високу електричну напругу. Нарешті він штовхає двері, але ті не піддаються, і тоді він тягне їх на себе, підчепивши за край кінчиками пальців. Двері скрегочуть, немов потривожені у своїх глибинах кити, відчиняються до половини і клякнуть намертво. Він боком протискується в темну шпару й потрапляє до неосяжної чи театральної, чи кінозали. Лунка напівтемрява пересувається між рядами порожніх крісел. На місці завіси або кіноекрана він бачить велике матове шкло, за яким рухаються, наче в океанаріумі, зловісні довгасті тіні. Він підходить упритул, сповнений ілюзії, що зараз побачить акул, касаток і скатів, але натомість розуміє, що це щось на кшталт однобічного дзеркала у поліцейському відділку. Це задня дзеркальна стіна за шинквасом, крізь неї він, наче за шибою, бачить бар і всіх його завсідників. Бармен сповз по стіні, зронив голову на тричі прострілені груди і катуляє в долоні медитативні кульки – власні очні яблука. Може, це загублена територія у Second Life, де грубо намальовані трупи жертв радіації, хімічної атаки чи побутового вибуху газу п’ють незмінну і бутафорську, як намальований вогонь, випивку. З цієї оглядової позиції присутні в барі постають купами древнього сміття, мертвотою, падлом, стервом, інсталяціями з розкурочених манекенів у розтрощеному рейдерами музеї воскових фігур, велетенськими шкаралупами комашиних яєць, що виїдені зсередини словами і поточені словами ззовні, цілими горами звалених на купу вбитих ботів у глухому закамарку Counter Strike, бляклих і неоковирних ботів, яких він сам понастворював, щоб говорили. Щоб говорити. Щоби було з ким говорити. І тут він розуміє нарешті, що він помер.