Отрывок из книги
В операційній панувала цілковита тиша. Зрідка її порушувало пронизливе брязкання металевих хірургічних інструментів об скляну поверхню. Повітря, нагріте до тридцяти семи градусів Цельсія, сповнене солодкавим запахом хлороформу та липкої крові, проникало крізь маску, наповнюючи легені нестерпною мішаниною. Одна із санітарок зімліла в кутку операційної, але ніхто не міг відійти від операційного стола, щоб повернути її до тями. Не міг і не хотів. Троє асистентів не спускали уважного погляду з відкритої червоної ями, над якою повільно і, здавалось би, незграбно, рухались великі, грубі руки професора Вільчура.
Кожен незначний рух тих рук потрібно було тут же розшифрувати. Кожен звук, який час від часу виривався з-під маски, був розпорядженням, зрозумілим для асистентів, яке миттєво виконувалося. Тут ішлося не лише про життя пацієнта, але й про престиж, про успіх цієї безумної, безнадійної операції, якій, можливо, було суджено стати новим великим тріумфом хірургії та ще додати слави не лише професорові, не тільки його лікарні та учням, але й всій польській науці.
.....
– Закон на моєму боці! Ти покинула мене, але я змушу тебе повернути мені Маріолу. Закон на моєму боці. І моральне право теж. Ти сама мусиш це визнати, ти, підла, підла, підла!.. Нікчемо, чи ти не розумієш, що вчинила злочин! Який іще може бути важчий злочин?.. Який, скажи сама!.. Тобі гидкими були гроші та все решта. Добре, але чого тобі бракувало? Не любові ж, бо ніхто тебе так кохати не в змозі, як я! Ніхто! У цілому світі!
Він спіткнувся й мало не впав. Він ішов незамощеною вулицею, грузнучи в болоті до кісточок. Тут і там було розкидане каміння, по якому мешканці маленьких будиночків цього району намагались дістатися додому по сухому. Вікна вже були темні. Поодинокі гасові ліхтарі розсіювали мляве голубувате світло. Праворуч відходила ширша, більш забудована вулиця. Вільчур повернув у неї і плентався щораз повільніше.
.....
