Читать книгу Чужі гріхи - Таня Пьянкова - Страница 1

Оглавление

Було ще доста рано, коли високо в небі, десь там, аж понад сизими крижами Ґорганів, завірилося на негоду, звіялося, збаламутилося, загуркотіло. Густі верболози коло ріки очуняли, здригнулися, ожили, заколисалися, сподіваючись швидкого пришестя грози, котрої давно вже чекали. Марунька поміняла колір, посутеніла, насупилася, беззубо злизувала сон зі щербатих берегів, стрімголово-нарвано вибігала хвилями на гострі кам’яні валуни і опадала білим шумовинням назад у своє збурене русло. Осій розтривожився, надсадно захекав – видихав із нутра парке повітря. Запахло молодим травнем, густими дощами, рибою…

Яків скинув із себе сорочку, пообтирані черевики, кинув порожню торбу на стару грубу колоду, котра казна-скільки тут лежала, зайшов босоніж на мілину. Спершу студінь пробрала його до кісток, а далі ноги звиклися. Він нахилився, обережно зачерпнув пригорщами воду з ріки і вилив назад, потім – наче наважився – змився до пояса і навіть намочив голову. Так і стояв – чекав, доки з нього постікає вода. Далі вийшов з ріки, вбрався і, раз у раз нахиляючись, аби підхопити із землі дрібний камінець, повільно побрів берегом туди, де відрізана від селища кількома рядами дерев їхня вулиця на двадцять хат прудко бігла вздовж Маруньки, підіймалася на горб, густо порослий по обидва боки розкішною кропивою, лободою й дрібонькими гірчаками, вистрибувала на місток через глибоченький рівчак і нагло обривалася, губилася десь там, за ним. Доки сягало око, усе кипіло, цвіло і зеленілося, гуло бджолиними роями, зав’язувалося, спиралося на плоти фасолевими і гарбузяними нитками, родило вишнями, черешнями і яблуками, кричало на сто псячих, гусячих, курячих, діточих, жіночих, хлопських голосів; кипіло, шуміло, дихало, жило, вмирало, сміялося, плакало…

Небо над головою згусло, якось із полегкістю зітхнуло та й різко провалилося раптівкою, котра грубим сукном заслала світ, рясно вимочила Якову голову і широкі маслакуваті плечі, застрибала по торбі із сірої мішковини.

– Ади, не вспів-ім дати дрáла! Ше раз помивсі! – Яків повеселів, як бахур, котрого мати незлостиво бухнула у плечі, втер воду з лиця, трохи прискорив крок і зайшов перечекати дощ під старою кривою липою. Слухав, як вона дихає, як тонко дрижить, простягаючись кожнісіньким листком, аби зловити воду, а разом із нею – життя; як кожною галузкою заповідається на пишний цвіт… Над головою лупнуло – і небо розпанахала блискавиця. Пошепки молився, аби наступною не впалило і його. Завмер собі у молитві… Хвилина, друга, п’ята… Усе вщухло так скоро, що і не спам’ятався. Втішився і бадьоро подався на вулицю. Підходив до кожної брами, по одному виймав з кишені дрібні камінці, звично цілився і кидав у шиби хат. Десь на нього гавкотіли пси, а десь навіть і не дивилися – знали вже, що Яків приходить отак ґаздів будити.

Біля Міськової хати зупинився надовше. Здивовано стояв, зачувши звідти якісь віддалені крики. Там, здалося йому, давно не спали…

* * *

Місько Патик – аж йому широкі плечі зіпріли – люто махав посеред хати величезною Фецевою сокирякою, та все – по ліжкові, по ліжкові, по ліж кові. Уздовж ліжко рубав. Як дурний, рубав. Безтямно. Шалено. Нарвано. Рівно чи не рівно – а не дивився, ніби туман йому в очі зайшов. Бісився. Кромсав разом із периною, подушками, простирадлами, рубав від надголів’я до нижнього краю, часто відпльовуючи добротним гусячим пір’ям, котре летіло з подушок та перини просто йому до рота, заліплювало очі, лоскотало за вуса… Рубав та все питався в онімілої жінки:

– А нáшо нам таке ліжко, кýрва? – скакав, наче хтось йому розпеченої грані за халяви чобіт всипав. – На чорта воно нам треба? Таке вéлике? Таке широке? А, переполовиню! Кишки висру, а своє зроблю! Такóй не дам си на голові кілля тесати!

Дарка безмовною кріличкою забилася у дальній кут світлиці, закусила білими зубами мізинець лівої руки і нічого не відповідала, лише дивилася на той вертеп, який чоловік нині в хаті вчинив, і крадькома хрестилася правицею, так, аби розпалений їх ранковою свáрою Місько не помітив її раптової нáбожности.

Але Місько того не видів. Не тим гризся. Якраз гарненько розрубав ліжко навпіл та й дужо розсував попід різні стіни кімнати його половини, кожна з яких тепер западала на бік. Однак і то його не дуже переймало. Розсував собі та втішено приказував:

– Ади, єґ файно поділив. Ади, єґ файно, рівненько… Самий не подумав би! До вечора підóб’ю кілочками, буде рівно стояти. Лиш троха вузьке тепер, – оглядав прискіпливим оком… – Та нічó, нічó… В жінки мóї не широка дупця. Стане їй ліжка. А мені шо? Лиш би моїй жінці добре спалосі! Їй і чоловіка не треба! А нáшо? За пса го має! – глипнув на зблідлу від жаху Дарку. – Та, кýрча дошка! Сидит, ги засватана! – вар’ювато закричав, аж стіни в хаті дрібно задрижали і хмаровиння білого пір’я наново залітало в гарячому від Міськової люті повітрі… – Ше тото цур’я мені сі попід ноги плентає! – І відкидав, відкидав подалі від себе важким кирзаком їхню пошматовану постіль, що її Дарина отримала у спадок від прабаби Катерини.

– А шоб ті тото пір’я в писку поросло! Судна година з тобов! Ну, скажи, шо тобі сі ниньки у голові перевернуло? – Дарка все ж не витримала напруги, котра зацькувала її, залякала, змусила сидіти під стіною, та й розплакалася на сльози. – Місю, ну, нáшо? Нáшо ти… нáшо… – затиналася, ніби добирала потрібних слів, аби якось остудити ту ватру, котра яро палала в його очах. – Нáшо біду робиш? – Вона схопилася з місця, ревно кинулася на руку чоловіка, котрий якраз лишився сокиряки, коли розсував половини ліжка.

– Не руш ня! – Той смикнувся від її дотику, зірвався, скипів і відтрутив дружину, ніби воду з руки струсив. – Не буде у нас ліжка! Запиши си тото на чолі! Не буде і фéртик! Будем нáрізно спати віднині! – грізно рикнув, наче одурілий звір, і, вхопивши сокиру, різко вистрибнув за двері… Від гріха далі…


Всівся змучений і розтривожений на ґанку, тремтячими пальцями вийняв з кишені цигарку і дратівливо смалив – аж захлинався гарячим густим димом, навмисно давився ним, ніби хотів, якщо не вдушитися, то хоча б наїстися вдосталь. Забув уже трохи смак тютюну, хоч цигарки біля себе носити не перестав. Відколи дуже кашляти почав – а все через тирсу на пилорамі, – то боявся легені ще й куривом надривати. Цигарка давно не смакувала, як раніше, гірчила в роті.

– Тьху, зараза! Вродисі та вдайсі! – Він раптом підскочив на місці і голосно лайнувся, ніби обпікся кропивою, викинув цигарку. – Ліпше би не женивсі ніколи, ніж таке, кýрва! – Спересердя посунув ногою сокиру з ґанку у лободу, тяжко зітхнув, а далі і зовсім затих, замовк, принишк, задивився кудись у далечінь добрими сливовими очима, поглядом, замішаним на любові, сльозі, теплі, ранній весні…

Дивний сум зачаївся на його неголеному обличчі, проліг рівною глибокою борозенкою крізь усе чоло, проступив червоно на вилицях. Самотність зайшла зі спини, тяжко висадилась йому на плечі, звісила на груди ноги. Така рідна якась, така своя, така знайома. Така зрима – хоч вий. Така темна – хоч лобом до одвірка товчися. Паморочливо тхнула застояним на сонці болотом, пуголовками банькатих жаб, підгнилим у воді корінням і ще якоюсь нетутешньою травою; отруйно дихала, плямкала, раз у раз нахилялася, ловила його у сіті своїх очей. І він майже наяву бачив її білі порожні зіниці, такі невимовно-страшні, мовби їх повиїдали прудкі річкові риби. Вона спиралася йому на голову гострими кістлявими ліктями, сухими та неприємними на дотик; ліктями не жіночими, не чоловічими, не людськими, не звіриними, а якимись потойбічними, крихкими, ламкими, примарними. Місько здригався, відчуваючи, як вона все щільніше і щільніше тулиться до нього, вростає в нього, губиться у ньому – і він нічого не може вдіяти, ніяк не може позбутися її, зігнати зі своїх плечей. І йому страшно носити її на собі, йому страшно зайти разом з нею до хати, показатися на очі своїй жінці, котра не хоче з ним спати, і жити, певно, із ним не хоче.


…Дарина аж заплющила від страху очі, коли за Міськом зачинилися хатні двері – лупонуло так, наче десь у голові їй тріснула кістка.

– А бодáй би ти скис, Міську! Бодай би ше малим всравсі! – Вона несміливо схлипнула, а далі знову і знову… Впала пухкими колінами на розрубані подушки та зайшлася голосним плачем, довгим, рясним і затяжним, як перші березневі дощі. Важка чорна коса впала на її вродливе лице і вимочувалася гіркими сльозами, котрих молода ґаздиня нині не жаліла, давала їм вільно текти з ясних прегарних очей, стікати щоками на вилиці, на шию, а звідти – у стиглу розкішну пазуху… Було їй жаль за ліжком та й за перинами, за тонкими мережаними простирадлами, що їх Місько нині покромсáв на дрантя та повимащував чоботями, за спокоєм погожого весняного ранку, щедрого на сонце, за спокоєм свого вразливого жіночого серця, надірваного криками й гупанням сокири по ліжку…

За чоловіком, що пігнався з хати на чотири вітри, не банувала. Знала – за годину-дві він заспокоїться, охолоне та й присуне до неї, тихий і благий, покірний, як мале теля. Візьме її за плечі, обійме, притисне, поцілує її пазуху – і на тім сварка промине. Так уже не раз із ними бувало.

– Прости, – скаже. – І сонце плями має…

Пазуха… Ясноока Дарина усім, що мала у житті, завдячувала лише тій розкоші, котру дав їй Бог і кот ру носила під сорочкою. Усі дари земні відкрилися їй, коли вона збагнула, що має такий скарб. Ото і чоловік її, Михайло Патик, не годен без її пазухи на світі прожити, не годен обійти жінку в хаті, аби не затиснути її цицю в долоні. Робота його не береться, люди його не цікавлять, доки вона удень коло нього. А далі і всеньку ніч не дає йому спати Дарчин скарб. Відколи полягають вони до сну і аж до самого світанку крутиться Місько на ліжку та все береться жінчині груди пестити. Нема їй сну коло нього – лиш задрімає трохи та й одразу ж будиться від того, що чоловік її цицьку з пазухи виймає і масує, і зминає, і гладить, і кусає легонько, цілує, облизує. А коли з однією натішиться, до другої починає добиратися. І так може годинами. Аж дрижить увесь. Вона вдає, ніби спить, бо як чоловік увидить, що її збудив, то вже не заспокоїться, доки не вилюбить до останнього подиху. А їй вставати рано-ранісінько й коло хати поратися, а потім ще й шити людям. Через оте шиття, через оті рябі спідниці, довгополі сорочки, тонкі, майже прозорі кофтини, через чоловічі портки та діточі пеленки очі майже сліпі стали. Бо весь час за ниткою біжать, не відпочивають зовсім. Вона за цілий день натомиться, а ночами їй якась біда поперек ломить, та так страшно, ніби навсé її зігнути намірилась. Дарина спати хоче – вмирає.

А любові Міськової давно вже не хоче. І рук його у своїй пазусі не хоче. І за чоловіка його вже би не хотіла, так він душу їй розкерéнив. Але з тим уже нічого не зробиш. Треба жити якось, миритися, бавити, вдавати любов і ніжність, їсти, спати, виходити на люди, родити йому діти. От усе це вона годна, лиш би давав їй спати вночі та й не ліз любитися, бо то їй гірше гіренної біди, гірше жаби в писку, гірше зради…

Заплаканими очима вражено дивилася на порубане ліжко, на розкидане по хаті шмаття та й сердито шморгала носом:

– А шляк би тя, Міську, трафив! Таке ліжко поломити! Такі перини переспаскудити! Де твій розум?! – запитувала у німої стіни, на котрій висів під червоним рушником їхній з чоловіком весільний портрет. – Нє, – збирала пір’я по хаті, – з їжака не буде бика! Такой не буде! Вража мати ті знає! Чо’ взєвсі зрання парастас правити? Яка скотиняка тя під сраку хльоснула, шо ти мені такої кари в хаті наробив? Тобі то попустит за їдну годину, а вечір зара присуне – на чім спати лігнемо?

Дивувалася щиро, як ніколи, бо і справді не знала, чим аж так в’їла свого ґазду, що він зрання, ніби дурний став. І чого за сокиру взявся? Влетів з нею так, ніби забити її Дарині у плечі хотів. Налякав до смерті. І чим образила? Чи того, шо сказала, аби дав їй спокій з тим нічним масуванням цицьок, бо вона через нього не годна виспатися; чи того, що з усіх сил цієї ночі прикидалася сплячою, доки чоловік аж трясся коло неї від пристрасті й так розпалився, і так хтів її любити, що аж стогнав нагóлосно. А вона ніби спала мертвим сном і того не чула, і литки свої так міцно затиснула, що він не зміг їх розтулити… І не дихала навіть. І з боку на бік не переверталася. І не зважала на Михайла, котрий скаженів і будив її, торсав за плечі, за груди, обмацував спітнілими зимними руками живіт і стегна… Не було її. Вмерла для него. Не хтіла його та й усе. Не хтіла… Не могла…

Ото він рано сам не свій став і ліжка вчепився. Сокиру Фецеву з-під ґанку дістав, по ліжкові хрясь, хрясь – та й розквитався. Раз жінка його любити не хоче, то й ліжка такого великого їм не треба.

«Лиш от, єґ тепер спати будем?» – вголос думала Дарка, змітаючи віником гусяче пір’я на одну велику живу купу посеред світлиці…

* * *

Юстина повільно приходила до тями. Спочатку наполовину розплющила старі сліпуваті очі і вони вловили трохи світла із травневого надвечір’я, у котрому хиталися, крутилися, рухалися, метушилися якісь тіні. Далі крізь гул у голові вона вчула ще якісь виразні звуки, котрі нагадували їй чи то слова, чи то зойки, чи то жалобні плачі. Не тямила, не розуміла, не могла усвідомити, хто біля неї так гірко заводить, де то і на якім світі їй мариться. Відчувала, що їй мокро у плечі і, певно, від того дуже зимно; що дрижить ліва ключиця, а ноги якісь нерухомі, тяжкі, ніби налиті свинцем чи привалені річковим камінням. Спробувала ворухнутися – не могла й збагнути, чи зрушилась. Лиш заболіло передпліччя, десь близько коло шиї, наче рискалем його прорубали.

– Приходит! Приходит! – вчула раптом, що коло неї загомоніли тривожно і якось перелякано чужі голоси.

«Хто то є? Чи я їх знаю? – думала, ледве тримаючись божого світа, Юстина. – Шо кажут?»

– Юстинко, ти жива! – заплакала раптом жінка над самісінькою головою, і Юстина відчула, що їй на лице крапнуло гарячим та мокрим. – Жива! Жива! – розбентежилося стоголосо з усіх боків – аж голова пішла обертом. – Дєкувати Господу, жива… Хоч їдна…

– Гапіє! – раптом не покликала – прошаруділа Юстина самими губами, наче тим одним словом хотіла вимолити у світу надії. – Гасю… – прошаруділа і знову провалилася у чорну тягучу знетяму, таку темну і густу, мов рілля, виорана гострим плугом після зими…

– Боже! – скрикнув хтось – розтяв землю навпіл. – Такóй не пережиє!

– Гапіє! – знову виринула на світ – покликала слабо, безсило, майже нечутно, і замовкла, видно, наслухаючи доньчиного голосу. А не учувши, заметушилася раптом, засовалася, хоч усе їй нестерпно боліло, і широко розплющила очі. Напружила їх, але так нічого і не побачила, окрім слабкого світла і крислатих тіней у ньому…

– Ціхо, ціхо! – притримало її відразу кілька рук, притиснуло до землі. Легонько приклалися, а Юстині здалося, що нагло камінням привалили.

– Пустіт! – просилася. – Гапії не чую, – шепотіла тривожно.

– Біда, Юстинко, – схлипнув хтось високий і замовк. – Біда сі стала…

– Біда? – спиталася Юстина й дужо сіпнулася під тяжкими чужими руками, мовби тіло її прохромило блискавицею. Не розуміла, не могла ніяк зрозуміти, що їй кажуть ці тіні – тіні-люди, тіні-примари, тіні-дерева… Чого вони не дають їй вставати? Чого велять, аби лежала? І де вона лежить? Вона не хоче. Їй вогко, їй темно, їй нестерпно, у неї дуже все болить і голова така, ніби щось там змішалося, перекинулося, потовклося на дрібосеньке череп’я. І чого вона не відчуває саму себе й не годна пізнати цих примар, ці жалібні налякані голоси? І де Гася, її донька, її дитина?

Тяжко втягувала в себе гаряче повітря, мовби не могла надихатися, повільно ворушила губами, плямкала, мружилась, напружувала очі, аби нарешті роздивитися світ над собою. Десь із глибин її скам’янілої голови сходило щось незрозуміле та жаске, виповнювало груди, прогризало її від чола до лона. Тваринний страх огидно лоскотав мокрі плечі, а далі переліз на шию, приліг, придушив, прикрутив, притлумив. Забула дихати. Забула жити. Забилася пересохлою рибиною, кволою пташкою, загнаним звірятком, притоптаною комашкою, затріпотіла перед ликом смерті, котра стояла посеред поля і чекала, доки з неба проллється кров на траву, аби вже косити… «Боже! Ти знаєш? – питалася подумки, бо на голос не мала сили. – Шо сі стало, Величний?»

«Біда… Біда…» – ломило, судомило, вило на сто голосів, біснувалося, сичало, шипіло, гуло, тупотіло, пекло, палило, топило, сікло, рубало, викручувало, душило, дерло у горлі, у голові, у серці, у кожній клітиночці тіла.

«Біда…» – вбивало і чогось тримало ще серед живих, мордувало, четвертувало, товкло, роздирало, знущалося.

«Біда…» – застрягало, запікалося на оці сльозою, битим шклом, дрібним колючим піском, сіллю…

«Біда, Юстино! Іще їдна на твою стару голову!» – лякало, зживало зі світу, заганяло у п’ятий кут, труїло, кололо, трощило на скіпки.

Раптом їй у грудях щось захрипіло, і звідти вирвався голосний зойк. Юстина ще раз рвонулася усім тілом і надривно закричала – аж птиці замовкли і небо жалóбно застигло над Вігóдою.

– Гапіє! – розлилася невтішним горем, чорним солоним окропом, киплячою смолою, пекельною тугою. – Дітино мóя! – захлиналася смертельною піною, котра виходила їй із рота й запікалася на синіх губах. – Єґ то так? – надривалася, ніби раптом прозріла та ясно увиділа навколо себе сусідів. В очі їм залазила – питалася у них: – Ну, єґ же тото?!


…Вийшли з Гапією удвох на город пополудні, коли спека трохи вгамувалася, аби нарешті довеснувати. Весна цього року пізно прийшла, усе ніяк не давала посадити. Юстина зовсім була зажурилася, аж тут раптом за кілька днів потепліло, і зацвіло-забуяло, і прогріло землю аж до серцевини. Скоро взялися до роботи – садили, сіяли, шепотіли до зерна, до ріллі, до весни, молилися на щедрий урожай, на милість Божу.

Гапія принесла рискáль і десяток тоненьких вишневих саджанців у відрі та й Юстину потішила:

– Вишень роздобула. От посадим їх, мамо, на межі у рядок та й буде нам вишневий рай, – сказала. – Коло хати тінь вічна, не хочут морéлі доспівати. А в поли сонця кілько хоч. Може, хоч тута зародят.

– А не замного? – поспиталась Юстина, ледве розігнувши слабий поперек. Стояла та й дихала тяжко.

– У Дарини з Міськом тілько наросло. То корчували. А вишні їхні файні, сама знаєш… – раділа дитинно. – Місько обіцяв на осінь нам пару щеп добрих вкопати. Зара, каже, пізно вже, побрунькувалосі.

– То сади, сади, – Юстина, перев’язала наново хустку, котра сповзла їй на чоло. – Будемо ше і сад на поли мати. Няньо був би радий, певно… шо ти у нас ґаздиня… Отамо, на межі їх прикопай. Межи нами і Горішними. Не треба буде й городити. Я думала, дошки на пилорамі достану, Михайлові голову морочила, а так… Без плота будем… вишні підростут… Копай, а я піду бур’яни у фосу понесу. – Узявшись за дужку старого відра, повного молодих бур’янів, вона змучено побрела межею у дальній кінець поля, де вузький невгамовний рівчачок, вибитий колись водою, оминав людські городи та й добирався собі до Маруньки.

Коли повернулася з порожнім відром, Гася якраз копала ямку для третього саджанця й цокала до чогось лопатою.

– Ади, мамко, найшла-м залізо, – повернулася до Юстини. – Іржа го поїла – старе таке.

– Залізо… – не здивувалась – зітхнула Юстина. – Кілько років робимо на цім поли, а все єґ не каміння, то залізо в земли. Коли то сі кінчит? – запитала сама в себе, обтерши глину з рук до спідниці.

– Таке велике, мамо, – Гапія тим часом обкопувала знахідку навколо, аби вибрати із ріллі. – І засіло моцно. Не відкопаю, – жалілася матері. – Певно, тута і лишити треба. Жаль, шо поямчила криво. Хіба лишень закликати когось, – міркувала собі.

– То шо, піти? – Юстина зацікавилася знахідкою, позазирала в яму. – Людей на поля нинька много повилазило. Може, хто і є близько, то годен буде підважити.

– А підіт, мамо! Підіт, бо сама не годна… А лишати тово на поли не хтіла-м би…

Юстина ще микнула якоїсь трави, обтерла нею сапу й поклала в борозну. А далі швидко пішла городами шукати когось із хлопів, аби помогли залізяку відкопати.


…Тільки відвернулася від Гапії… Тільки почала йти… Лише кількома десятками кроків поле зміряла…

А дійти вже не дійшла.

Вчула, як небом гаратнуло, трусонуло, лупнуло. Долетів до неї саджанець вишні і слабенько хльоснув по плечах. Гарячою глиною обліпило-обпекло хустку. Остовпіла. Змаліла. Заніміла. Вклякла. Впала. Звалилася замертво. Провалилася в густу темінь. Щезла для світу, для неба, для людей. Не виринала. Не існувала. Не виділа. Не відчувала. Не дихала…

* * *

У дворі старших Патиків безбожно-смачно пахло димом від ялівцю і свіжою буджениною. Петро начиняв кишки на широкому дубовому столі і час від часу позирав на м’ясо під задимленою мішковиною. Аж облизувався, уявляючи на тарелях тонко накраяні шинку, сальцисон, тонкі масні ковбаси…

«Таке добре м’ясиво лишень на Великдень, – думав собі, – після довгої зими, після суворого говіння. Ади, хоч шо там, а навіть на Різдво не так смакує».

По правді, то Петро, коли жив коло тата, ніколи не постив. А відколи одружився з Оксаною, то почалося: і то не їж, і за тото забудься, і то гріх, і від того у пеклі згориш. Ше на початкáх пручався, а далі звик, набридло йому, що жінка на нього цілий піст кривим вовком дивиться, – сумирно перейшов на пісну бульбу з капустою, та й нічого, на добро йому пішло. Пару кіл зігнав – ніби й не бувало. Мріяв зараз про кусень будженої солонини з перцем та про пахучу кишку, розігріту на пательні, таку, щоби аж дух від неї на пів вулиці…

Оксана поралася коло хати – мила якраз величезну діжку від квасної капусти. Діжку ту спорожнили давно, а руки господині до неї лишень зараз дійшли. Добре вимити ніяк не вдавалося. Оксана, хоч і висока була, а не могла дістати дна.

– І нáшо тілько було квасити? – гойкала до Петра на город. – Півбочки свині поїли! І капусту, і яблика ваші! Я доки зара повимиваю, то мені жаба цицьки даст.

Петро не зважав на жінку. Мовчки начиняв свинячі кишки дрібонько перемеленим м’ясом, блаженно вдихав дим… «Файна година, жінко, а нема з ким полаятись», – подумки кепкував з дружини, а вголос лащився:

– Ліпше сварлива жінка, єґ дурна.

– Е, говори до него, а воно німец. Нічо не чує! – далі правила своє Оксана, вкотре зливаючи з діжки воду під парканець. – Йой, – випросталась, – накрутила-м-сі нинька, ги муха в окропі, аж ми очі на чоло лізут! – Вкотре Оксана понюхала діжку, переконалася, що вимила чисто, вдоволено перевела дух і, здавалося, трохи заспокоїлась. Всілася на східці ґанку, відпочивала. Згадувала, як восени Петро з Фецем капусту їй фірою привезли.


– На, Оксано, роботу маєш! – Петро зачав капустяні голови під сходи носити. – Бочка далеко? – спитався.

– Нáшо тілько капусти накупили-с-те? – Вона дивилася на фіру, і шляк її потихеньку трафляв.

– Їсти, – коротко відказав Петро і продовжував носити. – Давай, помагай вітцеві.

Оксана невдоволено почала готувати миски, застелила стіл під хатою. Тим часом Фецьо вже тягнув з комори на двір велику, аж чорну вже від старості шатківницю й готувався капусту їм квасити.

До капусти щорік натирав багацько яблук, моркви, давав пахучого кмину і листя хрону. Між капустою складав ціленькі яблука у кілька шарів. Зимою вони з Петром закусювали ними горівку.

– Слухай, Оксано, – Фецьо, накладаючи діжку, раптом захвилювався і лишив роботу, – а ти на дно камінь поклала?

– Котрий?

– Та той, шо і все! – не відповів – гаркнув чогось свекор і вовком завірився на невістку.

– Нє, – Оксана насупилася. – Забула я про камінь. А без него раз сі не обійдемо? – спиталася і зразу прикусила язика. – Випало ми з голови…

– Ото кара з жінков! Ґаздиня на цілу сраку! – Фецьо розгнівався остаточно. – Робит, ги на мальвáрок! – плювався, аж Оксана знітилась.

– А шо, тату, без кременя не то? – втрутився у їхню сварку Петро, аби заступитися за Оксану.

– Ади, талапає язиком! – старий розвернувся зі злістю до сина. – Обоє ви з нев на їдно копито! Мій тато кремінь клав, і дідо мій тоже. І роблят тото всі від почєтку світа! Онде покисне вам цего року капуста, то будете знати, єґ ніц не мати памніти. Ше не їдні портки всрете, доки робити сі научите!

– Та вже, шо є, то є… – Петро несміливо зазирнув у бочку, заповнену капустою більше, ніж на половину. – Вібирати назад не будем… Може, сі обійде?


Оксана дивилася на вимиту порожню діжку і думала, шо такóй перекисла капуста посеред зими. Засмерділася так, шо в погребі дихнути було не мож, свині їсти не хотіли. А все через то, шо кремінь на дно покласти забули…

– Петре! А яйці від курей забрав? – вона втомлено підвелася зі східців та й гукнула через паркан, але, таки не діждавшись живого слова від чоловіка, сердито пішла до хати.

Вже в хаті дала собі волю – гойкала невідь до кого:

– Паска, онде, на носі, а кури взялисі яйці їсти. Шо знесут, то склюют, а де потом тілько тотих яєц настарати? Ніхто не продаст, бо кожному свято єґ свято! – булькала-википала. – Ну, я вас навчу! – Аж підстрибувала нетерпляче, худа та висока, над великим баняком, у якому варилося картоплиння. – Зара вам буде! Наїстесі ви в мене яєць! – Взяла рушником гарячий баняк та й скоренько понесла в загороду, туди, де паслися кури.

Дурні кури не знали, що надумала їхня господиня, та й відразу накинулися клювати картоплиння з окропу. Негарна посмішка перекривила смугляве лице Оксані, котра зловісно стояла і дивилася, як вони сіпалися, кричали від болю, обпікаючи дзьоби і ноги, як розбігалися від гарячої купи і ще потім довго жалілися одна одній. Вони не розуміли, за що їм нині випала така кара.

– Ото теперка попробуйте клювати тверду шкаралупу ошпареними писками, – шипіла на курей Оксана. – Будут вам яйці і до яєць! – сердито кишнувши на курячу братію, гримнула баняком до плота та й подалася до хати варити Петрові пісну вечерю…


Спочатку Петро вчув, як за Оксаною лупнули двері, а за тим ще щось глухо гаратнуло – аж Осоєм добряче трусонуло. Він стривожився, накрив гарячі ковбаси мішковиною і полетів туди, звідки йому запахло бідою.

* * *

…Люди збирали Гапію по цілому полю. Вибирали з-під землі руки і ноги. Зносили на одну купу посеред Юстининого городу.

– Де голова? – кричала напівпритомна Юстина, дрижала, перебираючи закривавлені брудні шматки доньчиної плоті й рештки одягу. – Голова де? – вибалушувала страшні невидющі очі з червоними прожилками. – Ану, руштесі! Збирайте мені дітину!

Отупілі, перелякані чоловіки, закусивши зуби, цибато та обережно ходили полем, як великі отруєні буськи, і все шукали, шукали. Ніяк не могли знайти голову. Хтось носив за собою відро, те саме, в котрому ще недавно були бур’яни. Жінки тихо вили, роєм зібравшись навколо здичілої раптом матері, роздертої горем і страхом, чорної, спопелілої, згірклої.

Нарешті на сусідньому полі знайшли голову з чорними, туго заплетеними косами. Поклали у відро. Яків, ледве стримуючи пекельний крик, котрий розривав йому груди, зняв із себе спітнілу картату сорочку, дбайливо прикрив Гапію у відрі. І понесли…

Несли, затлумивши сльози десь у собі, у таких глухих, у таких безмежно чорних глибинах, що звідти не вибрався би на світ божий навіть найсильніший, найбільш моцний, найбільш твердий.

Несли, як несуть в останню дорогу домовини, як несуть кам’яні хрести, як несуть невиплакані гріхи… І кожному була її голова – і свій хрест, і свій гріх, і своя домовина…

Мовчки, урочисто, гірко, скорботно несли дитину матері.


…Юстина побачила відро і звалилася замертво. Хтось відливав її водою, хтось просив накрити Га-сині рештки простирадлом, аби не видко було м’яса і крові, інший кричав-питався, де ж то взяти на полі простирадло? Хтось ридма ридав, бо не міг повірити, що Гапію розкидало, розшматувало, розірвало старою міною.

– Дітина там була, – раптом прохрипіла Юстина і затрусилася, наче життя покидало її такóй вже, у цю хвилину, на цій, роздертій вибухом землі, серед оцих різноголосих переляканих людей, котрі не знають, що їй треба казати, чим розраяти її безмірне, її чорне-пречорне горе, її безсилля, розпач, її раптовий многоликий безум…

– Дітина? – загуділо, розверзлося, заворушилося зимне повітря – повернуло її до тями.

– У череві дітина, – Юстина вклякла, поклала брудні неслухняні руки собі на запалий живіт, мов би показувала.

– У Гасі? – знову перепитало людським голосом горе, перепуджено перепитало, а їй здавалося – насміхалося з неї, з її бідної, злизаної смертю дитини.

– В Гапії! – кричала їм – потойбічна, навісна, ніби вмерти прагнула тим криком. – Де тота дітина? Де? – кидалася знов перебирати зимними пальцями доньчину плоть на купі. – Отута черево? – безтямно питала у суворих мовчазних чоловіків, котрим навіть стояти було боляче… – Поможіт розгрéбсти! Там же є дітина! Є, я знаю! Мені Гася призналасі. Ранньою весною призналасі. Казала, шо любов велика!

Її хапали за руки, забирали, відтягували від мертвої Гасі, трясли нею, аби напоумити. Видирали її у смерті з писка. Повертали її у день нинішній. Нагадували. Про то, шо є, нагадували.

Кидалася назад. Не слухалася. Не чула. Не зважала. Не розуміла. Не вірила.

– Дітина! – марила… – Мале… наше… – повторювала раз у раз, випручуючись з чужих рук. – Виберіт мені з черева. Хочу видіти! На кого воно подібне? Виберіт! – плакала, квилила, ячала, мордувалася, тріпалася об землю. Шукала поглядом інших людських очей, таких, де вона би побачила розуміння. Не страх, не жаль – розуміння. Шукала, але знайти не могла. Чужі очі блудили навколо неї, обминаючі глибокі, залиті болем прірви її очей. І вона вила, захлинаючись своєю самотністю, котра вселилася у неї навсе, аж до останнього її дня, до останнього подиху…


…Оксана люта була на Петра, що до Гапії ходив, але слова йому впоперек сказати не сміла. Хату його покинути не сміла, бо вже одного разу мала таку науку, що най Бог милує. Розвоювалися вони якось-то з Петром, та так дуже – аж сусіди приходили їх мирити. Петро Патик уже жінку бити брався, а вона не стерпіла, що за косу її від стола до порогу хати приволочив, та й грюкнула дверима. Пішла, плачучи, до матері у Пациків, навіть сорочки чистої із собою не вхопила. Проминув день-другий – а не приходить Петро жінку перепрошувати; і тиждень збіг, і на другий зайшло – усе не йде. Затявся, видно, добряче. А Оксані світ божий перекидається, скучила за чоловіком, образи усі забула, жаль їй на серце тисне – хоч вий. А Петра наче біда перейшла – нема його під воротами.

– Ну, – подумала Оксана, – я ті, поганцю, по-своєму провчу.

Дочекалася, доки сонце на полудень покотиться, побігла додому городами. Хутенько метнулася, у хаті прибрала, наварила борщу та й назад – до мами з татом. Сидить, Петра чекає. Вже й вечір на вікнах пригрівся – немає гостей Оксані. Ото потерпіла вона ще до обіду, – а то неділя була – зібрала весь свій жаль у кишеню і додому пішла. Заходить у хату, а там за столом її Петро з чужою молодицею сидять та її борщем горілку заїдають. Петро, добряче захмелілий, уздрів жінку на порозі та й каже: «А дєкуємо тобі, Сянцю, за борщик. Такого добрезного борщу ніколи в житю не їли-с-мо… Гик… Умієш ти борщ варити». А молодиця та сидить коло Петра та й навіть оком не поведе.

Усеньку ніч тоді проплакала Оксана, а Петро бозна-де гонився. Нібито пішов молодицю проводжати, аби пси не напали, а до світанку так і не наставився. Аж рано, коли сонце підбилося понад копицями, присунув в хату п’янючий, як ціп, та й прорік: «Ще раз надумаєш з хати піти – уб’ю, мавпо!»

Більше ніколи не йшла. Боялася його слова, наче вогню пекельного. Боялася знов зустріти чужу жінку в себе в хаті. Не лізла більше Петрові на очі, коли злосний був, не воювала з ним, коли напивався, не давала порад. Вдавала покору, хоч іноді в душі такі бурі вирували, викорчовували душу, видирали її з корінням, виламували, метали нею, били об стіни і долівку, крутили, хороводили, витискали з неї життя… Зацíпило Оксану. На віки-вічні зацíпило. Мовчала, мов задушена, отруєна, зарізана, розтерта на порох, на попіл…

* * *

– Ади, на самий Великдень до Бога пішла… – З усіх боків валилася біда на голову нещасної Юстини. – А не кождому дано, – перешіптувалось, яйкало, ойкало, голосило, хлипало, шмаркало, хрестилося, молилося, божилося, втирало піт, обтрушувало глину з сорочок і чобіт, поправляло хустки, дзвонило у церковні дзвони, ходило, сиділо, стояло, висло над нею, над її дитиною велике, як цілий світ, горе. – Щаслива в Бога. У самий рай піде… – говорило, бажало, дивувалося, плакало, вклякало на траву під плотом, хиталося, знову хрестилося… Сіялося дрібним брудним піском навколо, запорошувало невидющі очі, сліпило, забивалося в ніс, заважало дихати, душило, умертвляло, ціпило…

Нічого не тямила Юстина. Не розрізняла в цім вертепі, хто є хто. Прикипіла помутнілими скляними очима туди, де посеред зеленого моріжка, порослого дрібним зіллям, лежала її дитина. Не ціла лежала, не вся, не така лежала, як лежать ті, що…

«Прости Господи, – думала Юстина, а може, то думала і не її голова, – чи буває кара ше більша, ше страшніша, чорніша? Чи буває яма глибша, темніша, ніж тота, в котру ти нині мене поклав? Чи буває дно мокріше, студеніше, гостріше, кам’я ніше, ніж то, на котрім я зімкну нині очі?»

* * *

Ніч застала Юстину над Гасею, лéда-як обмитою бабами, покладеною у соснову домовину і прикриту грубими вишиваними рушниками. Багацько тих рушників знадобилося, аби хрест-навхрест поверх Гапії викласти. Цілою вулицею збирали рушники – останню для Гапії дань.

– А де я ті, доню, тотих рушників настарчу? Нема більше… І люди подавали, кілько могли, і усю нашу скриню ти спорожнила аж до денця… І хтіла-м би на свою смерть хоч їден-два лишити, а всі на тебе пішли. Забереш із собов моє вишиття, – гладила старою рукою червоні візерунки на білому тонкому полотні, – шо я тобі його на життя старала, на молодість твою старала, на віно твоє, на діти твої – на мої внуки… А видиш, єґ Милосердний нам дав? Взєв тя в свої хороми небесні. Видко, треба му там дівок молодих та файних таких, ги ти у мамки… І дітину нашу взєв. Не дав мені уздріти світла в старости, не дав мені бабов нагулятисі на світі. Пішли-с те з мої хати, ги ангéли Божі, лиш студінь за вами…

Нині звечора Петро з Міськом під хату приходили. Кости твої ділили межи собов. Йой, і кричєли! Господи Всемогутний, єґ билисі! Забули, шо брату на брата не вольно… Так Петро Міська за барки тєгав по двору, ги міх з курудзами. А той не дававсі, і собі Петра за шию душив, та все по голові його, по голові кулаками. По траві сі кочєли, замащені були, ги би льоху ссали обá. Балакали мені шось таке, шо купи сі не тримає… Ніц не врозуміла-м з того… А ти кулаки Міськові виділа. Моцні тоті кулаки, вéликі. Не знаю, єґ то Петрова макітра не луснула від них на дві половини. Мені аж волосся під хустков шторца стало.

– А курва ваша мати засрана! – ґвавтала я на них, аби сі спинили, та й літала за ними з мокров шматов. – Прийшлис-те на умрення, то ціхо будьте! Кости Гапії ділити не дам! Жінки свої діліт межи собов, а мені тута ціхо будьте, Патики! Мóя дітина, не ваша. Мóя дітина… Йой, мó-о-я!.. – Юстина поплакалася наново, залляла хату сльозами, цілий світ своїми чорними сльозами залляла, а далі стихла і приклалася зморшкуватою щокою до рушників на Гапіїнім тілі. Втомлено заплющила слабі очі. – Біда, Боже! Біда… Така біда, шо грім не заб’є…

Смерклося їй… Посутенів, помарнів, зсутулився простір; пожух, загус, задубів; сховав і домовину, і стіни з образами, і шиби, завішені простирадлами, і несміливі вогники скорботних свічок, котрими баби обклали світлицю…


Не видів ніхто, як обережно вивільнялася Гапі-їна душа з-під навали рушників, як тихо ставала, нага та боса, на домоткані хідники, як боязко озиралася навколо себе, як здивовано торкалася рукою вогника свічі й не могла зрозуміти, чого то не пече їй руку.

– Шо є, мамко? – питалася у сплячої Юстини. – Нáшо вклали ня спати у трунву? Хіба я нечемна була нинька? Хіба я мамці своїй якусь біду учинила? Ади, мамо, цудо яке, – забулася раптом про домовину, – у люстро дивлюсі, а мене там нема. Де я є, мамко? – дивувалася голосно, щиросердо. – Де мої очи, мої брови, мої коси, мої груди? Де моє черево, мамо? – Мацала руками лоно, високо задирала поділ – аж до шиї піднімала, все шукала та й шукала руками… Не відчували нічого руки, хапалися за порожнечу, провалювалися кудись поза Гапію, не могли відшукати те, що мали знайти під сорочкою.

– Мамо! Мамо! – раз по раз скрикувала Гася. – Загубила-м дітину, мамо! Шукайте! Таке мацьоньке, таке вертке, мамо! Було у мені та й нема десь…


Юстина нічого не чула. Якби вчула, що Гапія по світлиці ходить, була би летіла до неї, хапала би за руки, за плечі, трясла б, пестила, цілувала, умивала сльозами, топила в любові; казала би їй, які її коси файні, які її очі світлі, яка її врода пишна. Просила би її співати, танцювати, щебетати, реготати, тужити, дивуватися. Просила би її повернутися з тамтого боку світа, жити, любити, вигрівати дитя під серцем, хоч би від кого воно було – вигрівати… Не чула. Не відчувала. Не рухалася. Лежала головою на домовині. Вдихала через раз. Чи хоч видихала?


– Чого-с-те шиби полотном завісили, мамо? Світа божого не видко. А такий красний городчик у нас під за вікнами… Хтіла-м би мальвами свóїми натішитисі. Йой, яке грубе полотно, нефайне. Нáшо го навішали? Люди увидят – чисто зґабзуют нас з вами. – Гапіїна душа простягала руки, намагалася зірвати з шиби простирадло, але не могла. Трусилася вся, мовби її небо блискавками обсипало, а полотно все не давалося, моцно трималося на шибі, притулилося, приросло до неї, прикипіло. – Не годна, мамо, ніц не годна-м зробити. Руки ослабли, не служат мені ниньки. Чи чуєте, мамо? – Завмерла раптом посеред хати. – Хтось тамка за вікном дише. Чую, тєжко дише, ніби груди му вилами прохромили. Йдіт подивітсі, мамо, може, то нарешті він на всьо плюнув і прийшов…

* * *

У шибку хтось легонько постукав, і Юстина сполохано підняла тяжку голову з рушників. Підхопилася на ноги. В очах їй попливла-закружляла хата зі свічками і довгополими тінями. Нашорошила вуха – чи справді був той тихий стукіт?

– Хто то? – обережно спитала у густої темряви за вікном.

Не почула ані слова у відповідь.

– Примарилосі, – зітхнула, знову безсило вклякла перед Гапією – вмерла. – Усіх звечора гет нагнала, дівочко, – вперлася слабою головою у домовину. – Усіх… і свóїх, і чужих нагнала. Най нам із тобов дадут ше троха набутисі. Сказала сусідам, шо сама свічки припильную. Завтра рано поприходит їх много, суватисі попри хату будут, тішити мене будут, шось про житє і смерть забалакают, і лиш я їдна на цілий світ за тобов сльози проллю найчорніші. Бо не мала ти ше вмирати, Гасю, йой, Боже любий, ше не мала…

Шибка знову тонко забриніла, Юстина стрепенулася і здивовано подивилася на вікно.

– Хто там, Господи? – важко підвелася з колін і, безтілесно хитаючись, ніби тінь, згорблена, пригнута своєю бідою, побрела дивитися, хто до них посеред ночі явився.


…Яків побачив, як відчинилися двері хати і на порозі з’явилася скоцюблена Юстина, завита чорною хусткою. Підійшов ближче, став однією ногою на ґанок. «Йой, бідо люта, що ти з нев наробила?» – лише подумав, мовчки вклоняючись Юстині. Та собі примружено вглядалася у темінь, ніби не пізнавала його, Якова, вірного пса, вільного звіра, вічного хранителя Гапіїних жалів.

– Т-то я, Юст-тино, – тихо мовив. – Й-я, Й-я-ків…

– Чо’ прийшов, Якове? – Юстина сперлася на одвірок. – Нема вже Гапії. Нема, сину. Ніґде ніколи вже не буде, – швидко гостро шепотіла, а Якову здавалося, що не шепоче – сухим твердим сіном рота йому набиває, аби не завив проти місяця, протяжно, як вовк одичілий, що вовчицю нині утратив. – Не війде до тебе Гася, не годна війти… Бубу має. Вéлику такóй бубу… Ійо-о-й, бубу…

– Н-не плач, – Яків простяг руку до Юстини, котра раптом дрібно затремтіла і заплакала, ковтаючи слова, давлячись ними, їхньою чорнотою, їхнім могильним холодом, їхньою порожнечею.

– То нашо прийшов? – Випросталась раптом, ніби він тим дотиком руки тяму їй повернув.

– П-пусти ня, – попросився тихо, жадібно зазираючи на світло хати, як голодний на окраєць чужого хліба. – Д-до неї м-мушу… – пояснював Юстині. – Від-дам тілько… Н-найшов н-ниньки… – затинався і ніяк не міг сказати. – Від-дам і п-піду, – зразу обіцяв гаряче, запаленим оком зиркаючи у світлицю, чманіючи запахом розігрітого воску, котрий чув із хати…

– Йди… – Юстина вступилася з порогу і пішла до хати, Яків рушив за нею. – Лишень недовго сиди, – просила, не дивлячись на нього, – нам з Гапієв треба набутисі, заки сонце зійде над Маруньков.

Яків слухняно кивав великою, майже зовсім сивою головою, важко дихав, мовби легені йому позлипалися у грудях. Довго йшли вони від порогу до домовини. Так довго, як він, Яків, ніколи іще не ходив, а він Осой сходив уздовж і впоперек. Нарешті Юстина стала, ніби вкопана, над купою рушників та й повернула до нього мокре від сліз лице.

– Тутка вона є, дітина моя солодка… В рушниках грієсі, бо зимно їй, Якове… Весна цего року пізна… Самий знаєш…

– З-знаю, Юстино, – Яків вкляк перед домовиною, впершись головою у підлогу: «В-вірую в Їдиного Бога, Вітцє-Всед-держителє, Т-творцє неба і земли…» – зашепотів гарячими, мов перепаленими, губами… Молився. А далі став над Га-пією та й відхилив краєчок одного рушника.

– Не руш! – суворо прорекла Юстина, кинулась до нього, поправила рушника. – Не руш її, Якове! Най спит дітина, – сказала, дивуючись, як раптом змерзла, як ослабла, як їй хата хитнулася в очах усіма своїми чотирма кутами. І п’ятого лише не було… Був би у її хаті п’ятий кут, Юстина туди забилась би малою пташкою, втиснулась би межи стіни, прилипла би до них і там тихенько сиділа, квилила би нечутно, забувала би дихати, та й помалу-помалу пішла б услід за Гапією. Ніхто би не знав, де ся діла Юстина, куди полетіла, за які горизонти, за котрі межі…

– Я т-тута приніс… – Яків відняв руку від рушників і підняв очі на Юстин у. – П-пальчик приніс… Її то… – ледве видушував із себе слова, а Юстині здавалося, що він по її бідній голові молотом б’є… – П – полем х-ходив… – Яків поліз за пазуху і дістав звідти згорточок. – П-пальчик н-найшов… Її то… – повторював, дивлячись Юстині просто у вічі. На його широкому лобі виступив піт, з очей у чотири струмки аж на шию текли сльози, ніби гірські потоки пробили скелю і проливалися до низин. Розв’язував вузлика великими порепаними руками, вибирав з ситцю щось подовгувасте, чорне від крові. – Я м-мив троха, Юст-тино, – плакав – захлинався. – Та в-воно не м-миєсі… П – помиєш чи так п-покладім? – нахилилася раптом, притулилася до грудей Юстини біда і завила голосом чоловіка… – Я м-мив… мив… то її…

Юстина обійняла за плечі Якова, котрому студена ніч заливала отруйною ропою очі, і перехрестила тричі, а далі легонько відхилила, відлучила, відштовхнула від себе:

– Дай мені, Якове… Дай мені… від дітини… я віддам їй… чуєш?

Яків слухняно віддав Юстині пальчик і жадібно дивився, як вона його наново у ситець загортає…

– Т-то її… – видушував із себе, – т-треба віддати… я у п-поли ходив…

– Знаю, Якове, знаю…


«Господи Милосердний, нашо Ти послав мені цего чоловіка в хату? Нашо він приніс тоту знахідку? Де межа Твоєї милости, Боже? Де найчорніше пекло Твоєї кари?» – пристрасно думала Юстина. Нічого не знала, нічого вже не могла зрозуміти. На ослаблених ногах хиталася біля труни, дивилася на свої білі рушники, не помічала Якова, котрий ліг на підлогу поруч із домовиною і застиг, по-дитинному скрутивши високе худе тіло калачиком…

– Мусиш іти, Якове, – попрохала тихонько, наче нагадалася, що іще жива. – Не треба тобі тутка… люди увидят… нефайно буде… Гапія несватана була, – пояснювала йому, великому, сильному, мовби виправдовувалась. – Самий знаєш, шо нефайно… Не може вона вже із тобов забалакати…

– Г-гасю! – раптом тихо покликав Яків. Протяжно покликав, гірко. – Ади, єґ т-темно, Г-гасю… Ади, єґ т-темно…

– Вставай, Якове! – Юстина схилилася над ним і помагала вставати з дощок. – Нема вже Гасі… Ніби і не було – нема…

* * *

Яків слухняно вийшов у глупу ніч і втер кулаком сльозу, котра нестерпно лоскотала його змучене лице. Різко вдихнув прохолодної темені, густо настояної на молодому зелі, на буйному листі, на перших квітах, щедрих грозових дощах…

– Т-така ніч, би жити, Гап-піє… – схлипнув до когось у гущавині саду. – Т-така ніч, би з т-тобов ум-мерти…

Відчував, як груди його заливає пекучим намулом, а десь із їх болючої глибини увись стрімко проростає безпорадний крик, надривний і пронизливий, і такий, що може розірвати світ навколо…Тихо, згорблено побрела його самотність попід Юстин ину хату, попід низьке вікно, з котрого невиразно жовто світилося через грубе полотно. Чомусь раптом захотів вловити ще трохи того скупого світла й підвів голову. Посутенілим оком помітив, що скраєчку шиби полотно трохи відгорнулося. Видно, коли Юстина завішувала, то не помітила. Не зміг нічого з собою зробити. Приклався лицем до зимної шиби, безпритульним вовком зазирав у хату… Вишукував свою біду біденну, свій розпач, своє безталання…

Хатою з кута в кут металася примара Юстин и, так відчайдушно і страшно, наче її слаба душа здуріла й шукала виходу з тіла. Юстина стягнула з голови чорну хустку – сиве волосся впало на її зсутулені плечі, розметалося, синювато-біле, – і накинула її на образ Богородиці.

– Не хочу, би ти дивиласі, – підняла лице на Божу Матір. – Не треба тобі тото видіти. Зара полотна принесу файного, а поки шо побудь під хустков, – вибачливо говорила з образом. – Я мити буду…

Вона кудись пішла, ненадовго щезла з очей, а повернулася у світлицю з мискою в руках. З миски парувало. Якову подумалось, що то гаряча вода. Юстина поклала миску на стіл і кинула туди рябеньку стирку. Далі взяла зі столу згорточок, котрий Яків приніс, розгорнула і звалилася на край столу, мовби підбита.

«Отче наш, Ти, шо єси на небеси…» – зашепотіла скоромовкою і знесилено перехрестила запалі груди. Опустила Гасин пальчик у миску і взялася омивати, одержимо дивлячись, що робить… Потім взяла до рук ножа – гостра сталь зловісно заблищала, відбиваючи мерехтливе світло лампадок – і надрізала…


Якова затрусило, зателепало, закрутило; йому запекло під серцем, забамкало в голові. Безбожний невидимий метал розтяв його вздовж хребта – від голови до пояса. Відчував, як вростає розширеним оком у шибку, у її потойбічне страшне світло, як дотягується аж туди, до столу, до тієї поливаної миски, пірнає в ту гарячу воду, у ту брудну купіль, лягає на саме її дно, на рябу стирку, поруч з малим чорним залишком Гапіїного тіла і відходить за межі цього світу, цієї ночі, цього двору, цієї хати…

Задихався, вигавкував із себе прокляття, вертав своїм горем, стікав своїм болем, своєю кров’ю, вигорав зісподу, наче підпалений хмиз… Душився їдким смородом заупокійних свічок, яким наповнилася раптом прірва навколо нього, котра ще була життям…

Юстина вибрала з пальчика кісточку і довго-довго мила її, тричі міняла воду в мисці. Нарешті розстелила на столі малий шматок полотна і поклала її обсихати. Далі принесла клевéць, ножа, сірих лляних ниток, грубу свічку і всілася на табурет.

«Відки у тобі тілько сили, жінко? – думав Яків, дивлячись на Юстин у, на її страшне зчорніле лице, на її уважні очі, на її спритні вмілі руки. – Миєш і навіть не скричиш, і не збóїшсі. А я не міг так, – жалівся безмовно. – Я мив-мив, а не дививсі навіть, єґ мию… Боявсі, шо уздрію, та й світ мені сі смеркне. А ти, онде, зціпила зуби, губу закусила, сльози свої під серцем загатила і омиваєш…»

Тим часом Юстина взяла у тремтячі сухі руки Гасину кісточку, білу-білісіньку, і завмерла. Страшна така стала, мовби життя її покинуло зовсім. Мовби янголи Божі вилетіли за межі світлиці й забрали за собою світло. Мовби світ її спам’ятався і почав задихатися невиплаканим горем… Безкровними сучкуватими пальцями міцно вчепилася Юстина у те, що так довго мила й сушила. Приклала ножа до кісточки, приміряла щось там таке, що лише вона сама знала. Піднесла догори руку з каменем, заплющила очі, видихнула і… розрубала кістку надвоє.

Тихо було, навіть повітря не колихалося, а Якову здалося, що він аж серцем учув, як камінь вдарився об метал. І хруснув йому світ, розколовся на дві половини. Не встояв – хитнувся, ніби п’яний, відсахнувся від шиби. Дрібні дрижаки обсипали все його тіло, і він замертво повалився на студену землю. Ніч обережною чорною кішкою перестрибнула його довге нерухоме тіло й пішла у хату до Юстини пильнувати її горе…


Коли прийшов до тями і, ледве зіп’явшись на ноги, знову зазирнув у хату, Юстина якраз дістала зі скрині білу Гапіїну сорочку. Спритно розкраяла її на кілька шматків полотна, принесла з комори моток сукна, пообтрясала з нього пил і павутиння. Повитягувала з торбинок трохи сухого зілля, якоїсь крупи. Знайшла у кошику під столом червону зáполоч. Взяла один малий клапоть полотна до рук та й всипала на нього трохи пшона, обвила пшоно ниткою так, що вийшла туга біла рівненька кулька, ніби чиясь голова. Кілька разів Юстина обмотала її хрест-навхрест червоними нитками. Потім спритними руками скрутила ще й невеличкий сувій та й позав’язувала на кінцях нитками. Обережно примотала сувій до пшоняної голови і зраділа.

– Ади, Гасю, – заговорила вдоволено, – голова є, і руки є… Коси потóм вчеплю… Довго мені до кіс твоїх добиратисі…

Далі Юстина розстелила на столі шмат старої хустки та покрила її новим клаптем полотна від сорочки. Всипала зерна, на зерно поклала жмутик сухого зілля, ще один жмутик – сіна, а на сіно зверху поклала половину Гапіїної кісточки від пальчика та й зробила з полотна і хустки згорток. Рясно обмотала його нитками й причепила голову та руки.

«Файні кукли будут, – тішилася, наче мала дитина, усміхаючись проваллям запалого рота. – Патикам сі полюблят. Ади, і друга вже майже готова, – приказувала, спритними руками змотуючи другу ляльку, точнісінько таку ж, як і перша. – Зараз їм сорочки вшию, потом білими нитками помережу, коси позаплітаю та й у лєнти приберу. Будут такі, ги живі… Нє, дівочко, сама дивисі – такóй, ги живі…»

* * *

Над рікою Марунькою обережно підіймався молочний туман і ховався під зарóслі вербами береги. Затихав там, гуснув і пробував ще трохи дрімати на бережку, вистеленому дрібним камінням, доки не прокинулося травневе сонце. Яків повільно повертався до життя, виринав з білої невагомості, з болючої, дикої порожнечі, котрою блудила його перелякана душа. Він спробував поворушити пальцями рук, дотягнувся ними до свого зимного лиця і переконався, що може відчувати дотики. Далі повільно сів. Переборюючи напад несподіваної нудоти, хапнув холодного повітря скривленим ротом і почав пригадувати, як опинився на землі під Гапіїним вікном…


Ранок застав Юстину в її хаті дивною, претихою, перетлілою. Ніч щось зробила з її лицем, з розумом. Знекровлена була Юстина. Очі її зчорніли ще дужче, груди її запали ще глибше, тіло її згорбилося і змаліло. І тільки губи неспокійно ворушилися, безупинно розмовляючи із задубілою під рушниками Гапією.

– Ото, дітинко, і кукли вже є. Давно я за кукли не браласі. Ше коли ти дівувала, то я остатну змотала. Памнітаєш, на вісілє ти нерозлучники мої понесла. А потом я забуласі, руки не тоті стали, старі стали, цýраві, дерев’яні ніби. Навіть не годна-м і спімнути, де усе тото моє нáчиння для кукол ділосі. А ниньки, видиш, тебе, Гапіє, зробила-м… І волосся твоє у них, і сорочки білі, і пахнут вони тобов. Тобі твої одежі вже сі не згодєт, а їм згодилисі. Файні вони вдалисі, такі, шо аж ну, – Юстина по-старечому зашкірилася, і вдоволено роздивлялася ляльок, котрих цілісіньку ніч мотала. – Ото нинька тебе у яму покладут, а ти мені такóй будеш. На цім світі будеш. З тим, хто тя любив, будеш… Ади, єґ файно я додумаласі зробити, – безтямно шепотіла Юстина домовині.

Втомлено звелася на ноги, почала прибирати зі столу миску, залишки ниток і полотна. Повільно віднесла усе до комори. Перевірила свічки, загасила деякі, поміняла на свіжі. Далі, тяжко дихаючи, знову всілася і взяла на коліна ляльок.

– Ото, дітино, віддамо сі кукли Патикáм – Міськові та Петрови – аби сі не били більше за тебе. – Лице Юстини стало суворим – аж нерухомим. – Котрий вірно ті любив, той най і щісті має прем ного. А той, котрий ті голову морочив, хто тя, сарáко моя, дурив, нажитисі тобов хтів, тіла твойого молодого хтів, най сі горя набере, ги сука бліх. Най му кістка твоя впоперек горла стане, до серцє приросте, до землі пригне… – кляла сухим рівним голосом, в котрому не було вже ані Юстини, ані людини, ані жінки, ані матері. Її голос блудив хатою, виповнював світлицю, розростався, розтікався, впирався у стіни, добирався до образу Богородиці під чорною жалобною хусткою і забивав їй вуха, аби Мати Божа не чула, як одуріла за одну ніч Юстина…

Яків під вікном знову затерп. Перелякано вдивлявся у ляльок, котрими Юстин а тішила мертву Га-пію, вслухався у кожнісінький звук, що вимовляли її старі, покусані губи, аби зрозуміти, кого й нащо вона так страшно кляне. Відчував, як до його грудей підходить якийсь давкий згусток, як втискається десь межи груди, як тисне, запирає подих, як перекочується, ніби шукає місця… шукає… шукає… знаходить… не знаходить… блудить далі… Притинувся запаленим гарячим лобом до шиби, вперся руками у підвіконня й тяжко дихав, визираючи якоїсь надії з хати, якось Божого милосердя, ласки, світла. Чекав, але не видів і від того ще гірше дрижав.

– Зара люди почнут сі сходити, – казала Юстина рушникам, – я кукли припрєтаю, а потом Патикам віддамо, коли чєс підходящий буде. Сувалисі до нас, ги по свічену воду. Бог би їм віку урвав! Чим ти тілько їх принаджувала? Не знаю, дітино… І від кого ти тяж мала, і хто твому серцю був любіший, але, певно, ні їден із них під вінець ті не взєв би. Обидвоє жонаті… Та хіба би котрий жінку свою лишив… І-йо-о-о-й, – заголосила раптом протяжно, – бідна моя, Гапійко! Любиласі з кимсь, а мамці ніц не сказала-а-а… Але нічó, нічó, – Юстина перейшла на зловісний шепіт, – я взнаю. Скоро всі взнают, хто любов попід серце мав, а хто позбиткуватисі хтів… над тобов, дітинко… Шо з тотими куклами буде, то най із ними буде! Шо куклі – то і їм… Агó, агó, агó! Гасю моя золотенька…


«Боже Величний, – Яків не спам’ятався, як почав подумки молитися, – подивисі на безум в очах Юстини і не слухай, шо вона Ті просит! Не дай сі збути врокам, котрими вна зара цілий світ годна обкласти. Не мислит Юстина, шо робит, шо каже, шо хоче. Уздри, Боже, єґ тєжко перекидаєсі біда межи кутами її світлиці, єґ часто та чорно дихає, єґ кєгне Юстину туда, під вишивані рушники, до зимної Гапії. Не пусти її, Господи. Не чєс їй ше, бідній…»

Над його головою потроху розвиднювалося небо і, проплакавшись щедрою росою, підіймалося над травою, над садом, над комином хати… Десь далеко заспівав півень… рипнула чиясь брама… закалатав старий мідний дзвін у церкві… Яків впав на коліна і голосно заридав, затуливши лице руками…


Гапія наліталася за цілу ніч по хаті та й, утомлена, спала під рушниками – нічого не чула…

* * *

Пізно ввечері, коли Оксана, так і не дочекавшись Петра, вже й сама обійшла худобу, той присунув до хати. Ледве на ґанок заліз, ледве у двері потрапив. П’янючий був, безпросвітний, чорний, як темна ніч. Не тямив нічого, ні який був час доби, чи ранок, чи день, чи вечір, не розумів, чи то його хата, чи то його піч, чи то його жінка ходить коло печі.

– Гасю! – погукав так голосно – аж горнята на печі перепуджено забриніли. – То ти тамка є, Гасю? – спитав ще раз, а потім голосно гикнув і повалився підтятим ясеном на нові домоткані хідники, таки не втримавшись ослаблою рукою за одвірок… З його застиглої п’ятірні на долівку випала лялька з червоним хрестом замість лиця і невагомо вляглася поруч із п’яним Петром.

Оксана спочатку злякалася, а потім люто гримнула об підлогу поливаним відром, з котрого якраз переливала пряжене молоко в глеки, та й вивіркою метнулася до чоловіка, дивитися, чи хоч живий. Переконавшись, що її Петро дихає, полегшено зітхнула, присіла і взялася відтягувати його від порогу, аби не заважав ходити.

«Добре, хоч впав сего разу так вигідно, – думала, – не треба далеко волочити». Гострим оком різко ковзнула по зграбній ляльці, що мала довгі чорні коси і пишну білу сорочку з червоними кутасами. Зиркнула – як розрубала навпіл забавку від голови до подолу.

«Ади, біда біду породила, а біду – чорт! Вже знов якесь д’хаті приволік, – сказала, підіймаючи ляльку з хідника. – І Гапію кликав, – згадала, що Петро її Гапією назвав, та й чогось злякалася, відчула мороз по плечах і про всяк випадок нáбожно перехрестилася. – Нема вже Гапії, нема, чоловіче! Знаєш? – пояснювала нерухомому тілу Петра, котре колодою лежало на підлозі і не ворушилося. – Бог усьо з неба видів, і тебе видів, єґ ти до тої курви ходив… Була вна на земли. Довго була. Світила тобі литков та ше хто зна чим світила, але її вже нема. На їдну курву менше стало… Не будеш дути на чужу кашу, то, може, на свою тебе стане, – стиха зашепотіла ніби сама для себе, так тихо, аби чоловік спросоння її не учув. – Куклу файну приніс. А відки приніс? І нáшо? – питалася у густих сутінків, що нагло увійшли в її хату разом з осоловілим Петром. – Мені приніс куклу? Аби-м сі бавила? – шипіла злісно, мов потривожена мідянка під каменем. – Ліпше би мені дітвака заладив. Ото була би забавка. Жиєм із тобов, Петре, ги брат із сестров. Кілько років уже пройшло, єґ я сі за тебе віддала, а ти не вальóрний, чоловіче. Уже і люди у Вігóді язиками мелют за нас, а тобі тото чисто в сраці…»

– Га…п-п-пі… – Петро захрипів, наче мав підрізану шию, і надривно сухо закашлявся, потім тяжко рикнув, повернувся на лівий бік і знову заснув.

– От холєра! Годжу му, ги болячці, а воно крає ми серце, єґ на тáрели! – голосно лайнулася Оксана і різко, мов би її шпилькою вкололи, підвелася з колін, тримаючи ляльку в руках. Вона копнула довгі ноги чоловіка, простягнуті вздовж хідника, норовисто трусонула кучерявою головою, рішуче метнулася до п’єца, відчинила гарячу засувку та й замахнулася, щоб кинути ляльку у піч. А далі ще раз на неї з глянула, змилувалась, злякалася, замислилась, що буде, як Петро очуняє та й зачне ляльку шукати, і вмить передумала. – А, сховаю ті десь, – шепнула ляльці. – Єґ згадає за тебе, то твоє щісті, а єґ нє, то до п’єца підеш. Ги дрова, до п’єца підеш. Не знаю, відки ти сі взєла така красна, але мені сі бавити є чим. Маю, онде, – вона кивнула на Петра, – забавку на ціле житє. Так сі бавит моїм терпцем, ги би в сорочці родивсі. – Рішуче запхала ляльку собі під паху, а в руки вхопила два важких глеки з молоком і, ненависно переступивши тіло непритомного чоловіка, понесла студити молоко на ґанок.

– Ади, мерзенне, вснуло си, ги страху Божого не має! І так воно тоту горівеґу любит, шо, певно, і мерлому з вуха би пило!

* * *

Провалля травневої ночі у вікнах темнішало, глибшало, гусло, тісніше, щільніше тулилося до шиби, а Німотка все ніяк не міг заснути. Крутився на ліжку, метався, перекочувався з боку на бік. Було душно і якось надто тривожно. Неспокій зимною каламуттю вливася знадвору у його хату, у його ослаблене тіло, в онімілу душу, у помисли. Безсоння прийшло і всілося на краєчок постелі, пильнувало невсипущо, аби не смів до ранку зімкнути очей. Усе здавалося йому гучним, навіть те, чого людина, не прислухаючись, ніколи навіть і не учула б. Скажено цокотів годинник, доводила до божевілля стара грушка, бо рипіла собі на вітрі.

– Н-не г-годен заснути, Гап-піє, – сказав кудись у темряву, у порожнечу, у глуху невідомість, котра не мала дна, не мала просвітку. – Друга ніч мені без тебе пішла… А чи до третьої дожию? Не знати… не знати…

Він всівся на ліжку, потягнувся рукою до стіни, клацнув чимось і засвітив собі світло. Павук, котрий жив у кутку кімнати, злякано заповз глибше у тінь, увидівши страшне бліде лице чоловіка, його запалі очі, його зціплені вилиці, сплутані пасма волосся. Той чоловік раніше був схожий йому на Христа, а зараз лякав потойбіччям. Горе стояло йому за спиною, розкинувши чорні крила, такі широкі, такі моцні, що здавалося, увесь білий світ міг би під ними поміститися. Німотка став на коліна, зігнувся і вперся головою в подушку, впав на неї ліктями…

– Д-де ти є? Д-де ти є, Гап-піє?! Боже! Ц-ціла вулиця н-нині п-поминала т-тебе, усі до їдного прийшли. К-квітів н-нанесли, м-мов цариці. Гет м-могилу у к-квітах пот-топили. Д-де л-лишень набрали т-тілько? У б-білій сукенці ті з-зарили. Хрест заб-били в г-головах та й по всему. Б-була Гап-пія і н-не стало. А д-дали – хто к-куда… Б-бо жити треба… А м-мені шо? – питався невідь у кого, ридав. Плач його топився в подушці, малів там, глухнув, щезав, а потім накочувався знову і знову, терзав чоловіка, роздирав йому ніч навпіл, роздирав світ, роздирав небо…


Докірливо стояла над Німоткою Гапіїна душа, очима Божої Матері мовчазно визирала його лице з глибини білої подушки.

– Та ж онде я, тутка стою! – казала на повен голос так, аби він крізь ридання, що надривало йому груди, її вчув. – Була та й є. Чéплю над тобов, а ти в пóдушку заривсі і бануєш цілу нічку. Якове! – покликала його знову. – Чи чуєш? – Торсала його за плечі, впиралася в них руками, лише тепла від його тіла не чула, нічого не чула, кості не відчувала. Проходили наскрізь через нього її пальці – не намацували чоловіка. – Та шо ж то є? – дивувалася, ніби дитина. – Не годна-м ті з місцє рушити! Якове! – кричала надривно. – Ану підоймисі з подушки!


Німотка виплакався до отупіння, до повного забуття, до сухості на душі, котра ось уже третю добу невпинно родила сльози, і затих на мокрій подушці, тяжко перекинувся на спину і втупився у стелю набряклими очима.

– Г-господи! Д-дай сі заб-бути, – просився тихенько, – х-хоч на троха, х-хоч на їдну г-годину, бо не г-годен більше… Д-думати про т-тото усьо не г-годен, памнітати не г-годен, д-дихати не г-годен… Б-болит ня, Б-боже! Т-тіло її роздерте, розм-ме-тане п-по цілім полю б-болит… П-поминали її люди, г-горівку п-пили… і л-лишень їден я не п-поминав. Н-не п-поминав, б-бо не в-віру, бо вна мені жива п-поперед очи снує, бо вна г-го-родами м-моїми ше д-дотипир х-ходит, кропу м-молодого м-межи бульбами ш-шукає… Йой, Б-боже! – ридма ридав наново. – Т-та нема ше н-ніц на г-городах. Н-не посходило! В-весна цего року п-пізна. Д-дурно вна шукає…

Яків сів, хитаючись. Поминки Гапіїні згадував. Усіх сусідів перед собою ясно бачив, ніби на лавці вони перед ним сиділи. Темно скрізь, і лишень їхні лики місяць висвічує…


Місько Патик на поминках Гапії заснув, як убитий. Заснув просто за столом, над мисками з кашею, над своєю чаркою, повною по вінця.

– Вставай, Міську, – слізно просила його бліда Дарина, шарпаючи за одежу. – Вставай! Шо то за цудо таке, вспатисі за столом? – рухала чоловіка та й мало не плакала, бо так їй соромно було перед сусідами, що не знала навіть, де подіти лице. А він спав і не чув, як його торсає дружина, як кличе його, як будить, як слізно просить.

– Юй, – раптом не витримала і озвалася до неї Юстина, – та не ки́вай його, Дарко. Най спит. Тобі шо, жєль? – питалася якимось таким тихим, рівним, дивним, наче з того світу, голосом…

– Та єґ то, най спит? – Дарина підняла на Юстину червоне від сорому лице. – Домів нам треба… поминули вже Гасю… Пора нам… – пояснювала швидко. – А він вночи, бідний, не спав. Після того, єґ тіло збирав, заснути не міг… Млоїло його. Вертав за хатов. Лишень ляже – такой зразу встає… Ото, видко, і зморило…

– То най си подрімає, дітино, – Юстина тяжко підвелася з-за столу, провела поглядом людей, а потому почала збирати миски та чарки.

Дарка також підхопилася і помагала Юстині, а далі все ж знову покликала:

– Місю…

Михайло не озивався до жінки, рівно дихав, впершись плечима до стіни. На його голові була велика червона ґуля, котру він зранку прикривав, навіть ходив по хаті впівоберта, аби жінка не помітила. А вона все одно помітила та й допитувалася, шо то є і відки сі взєло. Зараз Дарина уважно роздивлялася ту ґулю, Міськові кулаки, обдерті троха там, де випирали кісточки, криву глибоку подряпину на його моценній шиї і думала, про те, що дивний повернувся Місько додому зночі. Дихав тяжко, ніби через усе село пробігся, ніби пси його гнали. В хату влетів, кулаком до одвірка лупнув, жадібно випив цілий ківш води і аж тоді на Дарину очі підняв:

– Чо’ сі впулила? Роботи нема? Ди́висі на мене, – бубонів собі під носа, – ги срака з корчів.

Дарка обзирала сплячого Михайла і думала, шо то таке могло статисі з її чоловіком, шо він до неї, ги той пес, гарчати почав. Нема права Дарині слова впоперек його слову сказати – Місько, ніби з ланца сі зриває. Он, ліжко таке файне на дрова порубав, горням за нев у двері шпурнув, бо її волосину у нім найшов, а раніше ніколи з ним такого не було, аби Дарину свою образити, навіть, коли вона мала повно шиття і не встигала зупу за цілий день зварити.

– Ану скажіт ми, Юстино, то правда, шо мій Місьо вчéра до вас з Петром приходив? – спитала тихо, аби не вчули баби за столом…

– Правда, – Юстина сухо кивнула головою і знову замовчала, руки її вправно скидали рештки каші з миски в миску.

– І билисі? – Дарка перейшла на шепіт, намагаючись зазирнути бабі в посутенілі очі.

– Відки ти то взєла? – Юстина завмерла з мискою в руках на порозі хати.

– Ади, баби кажут… І зрання чула-м, і теперка, ади, прольоткали мені поза плечі.

– Кажут? – перепитала знову, сиві брови звела – ніби здивувалася.

– Кажут… – Дарці чогось забракло повітря в легенях, але вона відступатися від свого не хотіла, прагнула правди. – А чо’ приходили? І билисі тутка…

– У тотих бабів і попитайсі… – коротко прорекла Юстина та й відвернула лице. Пішла, накульгуючи до кухні.

Дарина повільно опустилася на лавку коло печі та й притулила зимні пальці до рота…


Німотці знов стало душно. Піт рясно виступав йому на чолі, стікав скронями донизу й неприємно лоскотав вилиці. Тілом колотила дивна лихоманка. Він скинув із себе всю одежу, знову влігся, вперто заплющував очі, намагаючись заснути, але у нього нічого не виходило. Годинник на стіні показував четверту ранку, за шибами несміливо сіріло, ховаючи останню тьмяну зорю, зимне небо.

«Скоро на день зáйдесі, – подумав втомлено. – Солов’ї сі обізвут. А я ше і не спав. Н-нашо ти т-так зо мнов, Гап-пійко? – спитався у стелі над головою. – Т-то жити к-колись мені н-не д-давала, а зара – спа-ти…»

* * *

Півень вдруге на повен голос прокричав новий день. Зрідла темрява, розірвалася, згустками попливла небом. Ті згустки один за одним танули, розчинялися у молоденьких хмарах, у молóках вранішнього туману. Ген верхами гір забіліло. Юстина розплющила очі, наткнулася на стелю своєї хати і перелякано здригнулася, наче не сподівалася, що і досі жива.

– Ото видиш, біда – не дудá. Я жию, а тебе нема, – тихо сказала комусь такому, кого не бачила, а лишень відчувала поряд із собою. Повільно підвелася, сіла на своєму пустому ліжку. Довго сиділа нерухомо в якомусь дивному, страшному отупінні. Кам’яна сиділа, мовчазна, дерев’яна, льодяна, глуха, сліпа, чорна така, безлика. Сиве волосся пасмами повибивалося із тонкої рідкої коси, котру вона лиш на ніч заплітала. Юстина раптом відчула свою волосину на щоці, її лоскітну невагомість, її дотик, легший за дотик тіні, за дотик світла і нагадалася, що сидить нечесана. Вона розпустила волосся, стріпнула головою, аби розійшлося рівніше, розчесалася дерев’яним гребенем, переплелась наново. Далі тричі перехрестилася. Читала молитву до Богородиці, дякувала за те, що настав новий день. Накинула на плечі вовняну хустку, бо давно мерзла навіть серед літа. Загорнулася у неї тісно – аж заболіло.

– Завтра дев’ять днів за тобов, Гапіє. До церкви зо мнов підеш?


Аби трохи забутися, перебирала білизну в лавці й намагалася думати про живих. Згадувала… Спогади зимними лісовими зміями виповзали з глибоких нір сутінків і вилися попри її ноги, попри її руки, попри голову. Сичали немилосердно, лякали її, кусалися, снували собі кубла на її колінах, відкладали яйця в її долонях. Вона не знала, що з ними робити. Відгортала сорочку в себе на пазусі і кликала їх туди, аби грілися, вигрівали її болюче серце. Вони не спішилися. Повільно рухалися вздовж її тіла, шукали хоч десь живого місця, аби всмоктатися в Юстину і спробувати на смак її старості, вчути її голосу, перепудженого, здичілого, нетутешнього. Шукали і не знаходили. Не було життя в Юстині навіть на один гадючий укус…

Згадала чогось день, коли народила Гапію. То вже давно втонуло у пам’яті, а зараз випливло і засліпило їй очі білими маревами тих непрохідних снігів, тієї лютої, морозної зими, котра після Різдва засніжила так, що не було видно і світу…


Юстина з Семеном жили тоді у хаті Семенових батьків на високій горі, над Вишковом. Ще коли вони лиш побралися, казала Юстина чоловікові, що тяжко їй так далеко від людей бути, без сестри тяжко, а все ніяк не могла Семена переломити, аби з тої гори, з-попід густих сивих хмар вибратися назад, у Вігóду.

Вже з самого рання Юстині було слабо. Млоїло. Живіт піднявся, скам’янів і дуже болів, паморочилася голова, весь час кидало то в жар, то в холод.

– Коби не врóдила-м нині, – кволо пожалілася Семенові. – Так ми черево розпирає, шо ледве сі суваю. Очи такóй ми завертаютсі.

– То і не ходи, єґ не годна, – стривожився Семен. – Лігни си та й полеж троха. – Обійняв раптом Юстину за плечі. Давно не обіймав, а тут чогось прискочив, підбіг, розчулений, згріб її у свої обійми і ніжно поцілував у потилицю. – Видиш, їка зима настала? Вишків цілий переметений. Дороги під снігом. Нічó, ні докторка, ні сани до нас на гору не заїдут. Не мож тобі рóдити нині.

– То не я рішаю, – сказала Юстина і зойкнула від раптового болю, що вкотре пронизав шпичкою усе її тіло. – Воно, видко, вже дозріло, – поклала на живіт руку, – та й на світ проситсі. Чєс му…

– То шо робити, Юстинко? – задрижав Семен, наче маленький хлопчик, аж спітнів до кінчиків вух. – Бігти когось кликати?

– А біжи, певно, – попросила слабо. – Біжи…

Семен побрів глибоченними снігами до єдиної сусідської хати. Мокрий лапатий сніг заліплював йому очі, влягався за комір, тулився до червоного від морозу лиця. Вуха глушила хуртовина, збивала його з ніг, гнула до землі, аби не смів так грізно дивитися їй у вічі. А він не спинявся. Вперто йшов. Не міг втрачати навіть хвилини часу.

– Юстина моя надумаласі рóдити! – прокричав низькорослому Іванові, коли той ледве відсунув через високі сніги двері своєї хати, невисокої, приземкуватої, як і її господарі.

– Ади, на маєш! – Іван впустив Семена до хати, хутко зачинив двері та й закликав Галину, аби порадитись.

– Акушерка сюда на гору не залізе, – бідкалися всі разом. – Не вспіє. Треба Юстину якось донизу, у Вишків спускати… А відти у Вігóду добиратисі. Тутка вона сама не вродит. Перший дітвак. Біда може бути.

…Галина помагала Юстині швидко збиратися. Металася по чужій хаті, шукаючи і се, і те, та й раз у раз допитувалась:

– Єґ сі чуєш, Юстинко? Де ті болит? Ніґде? То файно, файно, – приказувала втішено. – Чєс нам пригодитсі. Триматисі треба. Мусиш триматисі. Зара ми ті з гори спустимо легонько, а там у Вишкові – на сани, а сани ті до людей тя відвезут у Вігоду. А потом вродиш нам дітвачка з Божов поміччю. Лишень би коні по снігах сани покігнули.

– Спускати? – сполошилася перелякана Юстина. – Там снігів по груди, там ні стежки, ні ліса не видко, а ви – спускати? – говорила жалібно, плакала тихенько ображеною дівчинкою.

– Зара, Юстинко, зара. Не тривожсі. Бережи себе. Наші хлопи тамка гілля рубают. Потом го файненько моцно зв’єжут, тебе положимо та й кігнути поволи будем, – розказувала Галина, швиденько загортаючи Юстину у велику сіру пухову хустку. – Ти черево руков потримаєш, аби сі не телепало, а там, дивисі, вже і село покажесі… У селі баби тебе в хату теплу вóзьмут, там і вродиш собі дітинку. А коли сніги троха зійдут, домів заберем ті…


Над замерзлою Марунькою несміливо стояло бліде, майже невидиме сонце, січень безбожно курив снігами, коли з Осоя на долину Семен з Іваном стягували на ялиновім гіллі вагітну Юстину. Юстина тяжко дихала, плакала від страху за себе та за дитину, що носила її в лоні, сльози замерзали на її рум’яних щоках, на її обкусаних – аж синіх – губах… Поруч, забрьохана у сніги аж по самі плечі, з гори сунулася Галина, не відпускаючи вагітну ні на мить. Чорні круки, хитаючись на чубках перемерзлих дерев, здивовано ззиралися на ту велику метушню, після котрої вже через дві години на світ прийшла і Гапія…

* * *

Пахло травою і річковим намулом, вимоченими у водах буковими ковбанцями, що їх ріка забрала просто з-під хати котрогось ґазди. Дощове небо поволі відривалося від гори і біле-білісіньке поверталося туди, звідки випало вночі на Вігóду. Над Осоєм несміливо прокльовувалося молоденьке заспане сонце, де-не-де прориваючи хмару слабеньким світлом, і крадькома підглядало собі за людьми.

Німотка звично брів вулицею від хати до хати, діставав з кишень дрібний щебінь, набраний з берега Маруньки, і кидав ґаздам камінці у шиби, аби вставали.

– Ади, Німотка вже будити прийшов… так ра-а-но… – вчувши, як у шибу грюкнуло, сонним голосом сказала Оксана Петрові і ліниво повернулася на інший бік додивлятися свої тривожні сни…

– І нашо він тото щоднини робит? – і собі пробурмотів Петро, але навіть не поворухнувся. – Не має хлоп роботи – попід хати людям сі соває.

– Давно він… – Дарка втратила останню надію наново задрімати і сіла на вузькому ліжку, підпертого ковбанцями. – Навіть уже не згадаю, відколи… Привикли всі, ніхто сі не дивує. Слабий він троха…


Тихим спокоєм вливався ранок у вікна хат, зазирав у порожні черепки господиням, аби вставали їсти варити; лоскотав за вуса ґаздів, аби прокидалися та й бралися вже до роботи; щедрою росою вмивав очі псам, аби гавкали та й ворушили тишу, що загусла через ніч, наче малиновий кисіль, у кожнім кутку, у кожній шпаринці, під кожним порогом.

Чужі гріхи

Подняться наверх