Данило Галицький
Реклама. ООО «ЛитРес», ИНН: 7719571260.
Оглавление
Тарас Орлик. Данило Галицький
I. Навала
II. Нащадок Чингізхана
III. Прощання князя Данила
IV. У далекі краї
V. Полум’я і кров
VI. На чужині
VII. Схід і захід
VIII. Хто кого?
IX. Шлях до перемоги
X. Гріх на душу
XI. Не мине чаша сія…
XII. Гріхи і покарання
XIII. Мир і війна
XIV. Відповідь Данила
XV. Місто Лева
Отрывок из книги
Крізь хмари пилу, здійняті тартарською[1] кіннотою, кривавими вбачалися світанки. Щоранку, тільки-но багряний обрис сонця визирав з-за обрію, по всій землі, від краю до краю, спурхували зграї ворон і, клубочучись, ніби чорний смоляний дим, перелітали на нове місце поживи. Згарищ і бойовищ стало на Русі стільки, що розжирілі хижаки лінувалися обгризати людські кістки дочиста, як у голодні часи. Тому очі виклюють, у того печінку вигризуть або ніс відірвуть та так і кинуть, на інше не спокусившись. Живі не встигали ховати своїх мерців. Нíкому було відбудовувати зруйновані міста й селища. Нескінченні людські потоки прямували все далі й далі на захід, забираючи із собою худобу, несучи птицю та посильну поклажу. Біженців, які майже водночас позбулися даху, землі й нажитого добра, було безліч. Вони проклинали своїх князів, які не зуміли домовитися й дати відсіч великим юрмам ворожого війська, що насувалися зі сходу. Коли орди кочовиків плюндрували рязанські землі, Суздаль і Ростов удавали, що це їх не обходить, але незабаром настала і їхня черга, і тоді вже суздальці з ростовцями стали закликати сусідів на допомогу, але пізно схаменулися: не залишилося в окрузі військ, здатних протистояти ворогові. А потім і Володимир упав, а за ним Торжок, а відтак – Козельськ, що протримався найдовше, але все одно втоплений у крові разом зі своїм малолітнім князем Василем. Розгромивши стіни Києва пробивними гарматами, тартари пішли на Волинь, узяли Кам’янець, Володимир, Полоцьк і багато інших міст руських.
Про те, як це відбувалося, можна було дізнатися з розповідей біженців, і всі вони були чимось схожі – і розповіді, і самі біженці. Голови понурі, роти гірко перекошені, в очах страх і відчай. Ідучи, раз у раз озираються, немов перевіряючи, чи не наздоганяє їх степова пожежа, пущена тартарами навздогін. Ночами скрикують і прокидаються, бо здається їм, ніби земля під ними гуде і здригається від близького тупоту копит. А вдень на запилених обличчях блищать світлі доріжки від сліз, пролитих за рідними й близькими, яких уже не повернеш: порубали їх, попалили, розтоптали, відтягли на арканах із кінського волоса.
.....
– Саме так. Щоб ворога здолати, його зрозуміти треба. Ось мисливці на ведмедя йдуть. Вони мусять точно знати його натуру звірячу, щоб вистежити, виманити та на рогатини підняти.
– А чи захоче слухати тебе князь? – засумнівалася Тетеря, що вмостилася поруч. – Ти, вибач за правду, на обшарпанця більше схожий, ніж на вчену людину. Такого за версту не підпустять до хоромів княжих.
.....