Отрывок из книги
Практика у шпиталі[19] – це не лише споглядання складних операцій на кишківнику, розрізання очеревини, крайове видалення легені й відрізання ніг, практикантові доводиться не тільки закривати очі небіжчикам і витягувати на світ Божий немовляток. Практикуватись у лікарні – це не просто кидати через плече в емальовану балію відкраяні руки-ноги, цілі або кавалками. Та й тупцювання за спинами головлікаря, асистентів і асистентів асистентів і дрібцювання за ними під час обходів ще не досить. І до самого підтасовування елементарних фактів справа теж не зводиться, як от коли плетеш щось на кшталт: «Увесь бруд просто розчиниться у вашій крові, і ви знову зіпнетеся на ноги», як і сотня інших облудних прийомів, до пари зжаяложеній фразі: «Все буде добре!», коли ясно, що цьому вже не бувати. Це не тільки стажерство, коли йдеться про розтин тканин і зашивання, перев'язування судин і спокушання власного терпцю. Практику слід вимірювати і позафізичними речами й можливостями. Отримана мною припорука спостерігати за малярем Штраухом змушує мене з'ясовувати саме такі позафізичні факти й можливості. Досліджувати щось недосліджуване. Розкривати це до крайньої межі людських можливостей. Як розкривають змову. І може ж бути, що позафізичне – тут я маю на увазі не душу, а те позафізичне без душі, про яку я не можу сказати, чи існує вона, проте схильний думати, що таки існує, – це тисячолітня гіпотеза, що містить у собі тисячолітню істину. Цілком імовірно, що все позафізичне, позбавлене клітин, – це те, з чого виникає все суще, а не навпаки й не лише одне з одного.
Я відїхав першим потягом, о пів на п'яту: той увігнався просто у скелі. Праворуч і ліворуч панувала пітьма. Коли сідав у вагон, мене пробирав мороз. Згодом я мало-помалу зігрівся. Навколо гомоніли робітники, що верталися з нічної зміни. Вони нараз прихилили мене до себе. Жінки й чоловіки, молоді й старі, але всі однаково знесилені у горнилі безсонної ночі, згорблені під її тягарем од голів до грудей, од калиток до п'ят. Чоловіки в сірих шапчинах, жінки в червоних хустках. Ноги замотані у якесь лахміття з грубої шерсті – єдина можливість лишити з носом холоднечу. Я миттю здогадався, що це снігоприбирачі, які підсіли в Зульцау. Було тепло, мов у коров'ячому животі: повітря, здавалося, безупинно нагніталося помпами серцевих м’язів, а ті ж таки людські тіла його всмоктували. Можна ні про що не думати! Я оперся спиною на стінку. А що цілу ніч не спав, то мене швидко зморив сон. Прокинувшись, я знову побачив кривавий слід, який зміївся по мокрій підлозі вагона нерівною смугою, немов зображення затиснутої скелями річки на географічній мапі. Слід зникав десь між вікном і рамою під стоп-краном. Це була кров розчавленого птаха, тільце якого зчавила віконна рама: несподівано підстрибнувши, вона майже перерізала бідолашку навпіл. Ймовірно, пташину пристукнуло кілька днів тому, і так щільно, що зовні навіть не підвівало. Провідник, який протупотів вагоном з обов'язку своєї безрадісної служби, не кинув на пернатого небіжчика й оком. А проте він, певно, вже бачив його раніше. Я це зрозумів. Несподівано трапилася нагода послухати бувальщину – історію колійного сторожа, що задихнувся в хугу. Закінчувалася вона словами: «Йому все було до лампочки!» Чи через мою зовнішність, мою внутрішню суть, яка вийшла наяв на клаптику простору, на який можна метнути оком, або ж через флюїди моїх думок, які наполегливо працювали над майбутнім завданням, але ніхто до мене не підсів, хоча кожне вільне місце у вагоні ставало раз у раз омріяною здобиччю. Потяг зі скрипінням проповз річковою долиною. Подумки я вже побував удома. І подався далі якимось великим містом, яке колись перетнув. Потім помітив порошинки на лівому рукаві і спробував струсити їх правою рукою. Робітники повитягали ножі і заходилися різати хліб. Вони пхали в себе цілі партики та ще й набивали роти кавалками ковбаси і м'яса, якимсь кришивом, яке не їли б за жодним столом. Такі харчі можна уминати тільки на коліні. Всі цідили крижане пиво і не мали сил посміятися над собою, і то коли здавалися собі смішними. Втома їхня була така велика, що вони і не поривалися застебнути ширіньки або витерти губи. Мені здалося, що, переступивши поріг домівки, всі миттю попадають на свої ліжка. А о п'ятій вечора, коли всі інші впораються з роботою, вони знову стануть до неї. Потяг гримотів і мчав униз, як і річка уздовж колій. Темрява щодалі густішала.
.....
«Сьогодні мені так болить, – сказав він, – що кроку не ступити. Не крок, а суцільна мука. Ні, тільки-но уявіть: величезна голова і кволі, всохлі ноженята… яким доводиться терпіти такий тягар. Нагорі ця величезна голова, а десь внизу слабкі ламкі ноги, що весь час гасають. Уявіть собі, що ваша голова наповнена рідиною, киплячою водою, яка раптом застигає, мов розтоплене оливо, і цідиться крізь усі дірки вашого черепа. У мене зараз таке відчуття, що в цій голові вже нема жодного місця, жодного простору. Тільки біль. Тільки темрява. За вашими словами я ще можу якось орієнтуватися, на звук ваших кроків. Я знаю, що коли-небудь моя голова розкриється. Я допускаю різні варіанти різних фіналів, – мовив маляр. – Якщо дотягну до природного кінця. Втім, я не доведу справу до природного кінця. Самогубство – першооснова природи, найтвердіше з натури, найміцніше, ніщо… Будь-який розвиток обмежений процесом пізнання: цілі покоління нудяться в залі попереднього розгляду… Біль у моїй голові на межі нестерпності, що її не збагнути науці… стеж за самим собою, тоді зрозумієш, які муки можеш витримати: на шляху крайньої бездушності і надчутливості, у муках простуючи по щаблях болю… спека вимірюється тисячами градусів… я несу свою голову, а в ній перевертаються горизонти. Якби я тільки зумів зробити вам натяк, який більше ніж натяк… я обмежуюся чаклунськими здібностями віку; так я можу йти в ногу зі своєю мукою. Ось ці кілочки, – сказав маляр, – кожен я міг би вбити собі в мозок!
Ноги теж болять, суглоби. Все. Немає жодної клітини, в якій не сидів би біль. Вам, мабуть, здається, що я великий облудник! Ви уявити собі не можете, як це: все раптом набрякає, і розбухає, і функціонує надміру. Все тим же второваним шляхом. Це зводить мене з розуму, – сказав він. – А ще добровільно прийняті муки примусу, які я сам собі додаю. Через неспритність і через розрахунок. З незнавки і через всевідання. Замерзати, чи що, через те, що не можеш вдатися до цього прийому?… Тоді в голову лізуть усі ці незліченні недороблені речі: вони пов'язані з поїздками, з діловими інтересами, з релігійними, непідконтрольними вивертами. Ви ж розумієте, все піддається діленню! Так само, як і все неподільне. А біль, ніби підхльоснутий, увесь час робить скажені стрибки. Витончується в своїх жахливих трюках, накидається, як хижак. Ви чуєте? Чуєте?» – питав маляр. І я почув собак.
.....
