Читать книгу Руфін і Прісцілла - Українка Леся - Страница 1

Прісцілло! як же можна?..

Що, Руфіне?

Ти знов була сьогодні в катакомбах?

Якби могла промовчати – охоче

промовчала б на се твоє питання,

але ще більше, ніж оця люцерна,

мене перед тобою зрадить щирість.

Неправди я казать тобі не хочу,

а правду перемовчать не здолаю:

так, я була сьогодні в катакомбах

і завтра знов піду, як тільки ти

мені того не заборониш.

Люба,

ти знаєш, я ніколи не вживаю

супроти тебе ні тієї сили,

яку мені дала сама природа,

ні того права, що дає закон.

Мені бридка слухняність поневолі, —

я ж не рабиню взяв собі за жінку.

У Римі небагато чоловіків

таких, як ти, а може, ти єдиний

на цілий Рим. Я тямлю се й ціную.

Бог, – всевидющий свідок почуваннів,

всю вдячність мого серця бачить ясно,

і чей же він мені колись поможе

ту вдячність виявить супроти тебе.

А поки що – коли б ти знав, як тяжко

мені невдячною здаватись…

Годі,

лишімо се, не вдячності я хочу,

та й ні за що тут дякувать…

Прісцілло!

дружино мого серця… я не можу

ніяким словом вимовити страху,

тривоги тої злої, що, мов яструб,

кривавить, мучить, роздирає серце

за кожним разом, як ти там буваєш.

Чого ж, мій друже, так уже боятись?

Вже те одно, що ти так пізно ходиш

шляхом тим Нументанським[1], те вже страшно.

То шлях непевний, – всякий люд бродячий,

усяке розбишацтво там буває,

а ти смерком ідеш, самотня жінка…

Нащо розбійникам мене займати?

Тепер я не подібна до багачки,

та й якби мала що, дала б охоче

усякому, хто б мав потребу в грошах, —

то що ж мені боятися розбою?

Жінкам страшний не той розбій, що прагне

срібла чи злота…

Може, се й гординя, —

нехай господь простить мені за неї! —

але мені здається, що зайняти

не зважився б мене гульвіса жаден,

коли б я тільки глянула на нього

проникливо й одважно в самі очі.

Се виховання справжньої матрони

і прирожденна чистота натури

тобі таке говорять, та обачність

мені отак впевнятись не дає.

Я б спокійніший був, якби з тобою

був провожатий.

В нас нема звичаю

ходити з слугами на сі зібрання.

Я не про слуг кажу… я б сам ходив…

Але ж, мій друже… прикро се казати…

та що ж… ти знаєш сам… ти там чужий…

Я знаю, я чужий… та я б лишився

стояти за порогом катакомбів

так, як стою вже здавна за порогом

душі твоєї, тільки ж боронити

тебе хоч до порога я здолаю,

дарма, що я чужий…

Прости мені,

не хтіла я тебе вразити словом.

Я знаю, ти здолаєш боронити,

а хто ж тебе самого оборонить?

Мене? Я хтів би знати, хто посміє

напасти на Руфіна?

Хто? – Закон.

Коли побачить хто й подасть до суду,

що ти вчащаєш на нічнії збори

громади потайної, – не вборонить

тебе ні зброя, ні одвага знана,

ні рід патриціанський… О Руфіне!

не можу я такого допустити!..

Там чоловік якийсь прийшов до пані.

До мене, може?

Певно, хто з братів.

Веди сюди, се ти не розібрав.

Мир сьому дому!

Мир тобі, мій брате!

Чом ти не був на службі божій?

Що ж се?

Хіба Руфін вже наш?

Ще ні, на жаль.

Так що ж ти так одверто?

Чоловік мій

не зрадив ще нікого і не зрадить.

Як ти непевний, то й мені не вір, —

нічого я не крию від Руфіна.

Та я піду, щоб вам не заважати.

Ні, все одно. Гадаєш, я за себе

злякався, як спинив твою жону?

Я дбав за спільну справу. Що ж до мене,

я ідолянам не вступаю з шляху,

не час тепер мовчати. В нас тепер

іде свята війна за оборону

небесної держави, і боротись

ми всі за неї мусим до загину,

хто чим здолає, – хто вогнистим словом,

хто вчинками проречистими. Горе

байдужому! Лиху полову спалить

господь своїм вогнем.

Лиха полова,

то се, либонь, – такі, як я?

Із Савла

бог Павла виявив[2], то й над тобою

ще, може, бог колись покаже чудо.

Сказати правду, я не бачу дива

ніякого в настанні Павла з Савла.

Все, що мені доводилось читати

з листів сього тарсійського рубаки[3],

упевнило мене, що не змінилось

нічого в ньому після того «чуда»,

крім літери єдиної в іменні.

Що ти говориш?!

Тільки думку щиру.

Адже в його листах, у кожнім слові,

загонисту вояцьку вдачу видно:

він словом бив, немов вояк мечем,

дарма що про любов умів балакать.

Він бешкети чинив за справу віри,

немов преторіанець за образу

орла імперії, – єдина зміна,

що знак ягняти став замість орла…

Се зміна не мала… ти мало знаєш

апостолові твори, щоб судити.

Вся ваша ідолянська красномовність,

усе письменство ваше – порох, цвіль

проти писання праведників божих, —

ти їх коли читав?

Признатись мушу:

мені не до душі писання ваших

учителів. Мене той стиль простацький,

безладдя в доказах і рабство думки

аж до живого серця порива!

Якби ти прочитав хоч би оце,

то, певне б, не одваживсь так казати.

Що ж се за твір?

Се лист один… відповідь

філософові Цельзові од нас[4].

Прісцілла се переписати має.

Я їй лишу, то можеш прочитати.

Я дуже високо ціную Цельза

і думаю, що навіть вороги

йому відмовить шани не повинні,

бо твір його не пахне ні болотом,

ні кров’ю, як здебільшого буває

у ваших супротивників. Се ж правда?

Дозволь мені поглянуть на листа.

Скажи, Прісцілло, ти читала сеє?

Єпископ нам усім читав уголос.

Не розумію, як могла ти взятись

сю погань переписувать.

Руфіне!

Та як же маю я назвать болото

як не болотом? Тут уже немає

і того талану, що в листах Павла

усе-таки просвічує крізь нелад,

і грубу форму, й забобони всякі.

Тут доказу ні одного. Ні факту,

ні рації поважної, все «чуда»

такі, як перегін в свиней бісів,

та ще якісь рогаті силогізми,

позичені в софістів з передмістя.

Що з того, що у Цельза тії «факти»

нанизані на ниточку, мов перли

дешеві на торзі, – вони фальшиві!

Що з тих «поважних рацій», як не можуть

вони ні одного створити дива

у людських душах так, як то створили

перекази чудові галілейські,

що цвітом невмирущим зацвіли

серед пустині людського невірства?

Ти ж тільки слухай, що се за слова

«гадючий виродку», «нащадку пекла»,

«душе смердяча»…

бридко вимовляти.

Наперчено, немов погана юшка!

То се така лагідність християнська?

То се така свята премудрість ваша?

Ні, се такий вогонь святого гніву!

Ні, се таке святе безумство віри,

що не дає нам, християнам, бути

такими, як філософ Цельз премудрий!

Він справді ні холодний, ані теплий,

як дерево, сухий, зовсім ніякий.

Волію я мучителя Нерона

над ворога такого, що вбиває

не тіло, тільки дух, що роз’їдає

нам віру нишком, наче міль одежу.

Нерон – той був великий виноградар

в саду господнім, кетяги достиглі

давив, і з їх крові вино робилось,

насичене ферментами новими.

Великий жаль, що стільки крові ллється

за вашу віру, бо добра не вийде,

вино ще грає, а вже оцтом чути.

Я певен, що пожар великий Риму

не християни вдіяли, та, може,

вони пожар готують нам ще більший.

Усе, що нам лишилося від славних

часів колишніх, все та віра спалить

і попіл рознесе на штири вітри.

На пожарищі світ новий настане.

Чи в тому світі буде й Рим новий?

О ні, не Рим, новий Єрусалим.

І се тебе так тішить? Хто ж такий ти?

Юдей, римлянин?

Ні. Я християнин

і більш ніким не хочу буть.

Се видно.

Чи й всі такі в новому світі будуть?

Авжеж, ми всі там будем громадяни

небесної держави, а не Риму,

і не Афін, і не Александрії,

чи як там звуться ще столиці людські.

Ну, не хотів би я дожить до сього!

Там будуть праведні, воскреслі з мертвих,

а не такі, як ти.

Нехай і так.

Доволі з мене, що тепер я бачу.

Як далі піде так, ми хутко станем

чужинцями у нашім ріднім краю,

вигнанцями з небесної держави,

бо їй нема на нашім світі місця,

та й ми дістатися туди не можем,

де перше треба вмерти, щоб ожити,

і втратити зовсім подобу людську,

щоб статися не людьми й не богами,

а чимсь таким, як тінь, як дим, як пара.

Таким, як дух, безгрішний, чистий дух.

Без марних клопотів, без людських злиднів.

Не будуть там ні сіяти, ні жати…

Поки новий Єрусалим настане,

то Рим піде в старці, бо ваша віра

зруйнує працьовитість, а жебрацтво

в честь уведе, хоч і не дасть загоди

голодній черні, тільки роздратує.

Се ти говориш так, бо не збагнув,

що значить боже царство – тут настане

не цезарям свавільним панування,

а богові єдиному.

Наступить

той бог єдиний нам усім на шию,

мов східний деспот. Ні, вже я волію

державу навіть цезарів найгірших, —

хоч я республіканець, як ти знаєш.

Волію щиро пантеон великий,

де міститься республіка весела

богів Еллади гарної, що стали

в Італії сенатом при народі

богів латинських мудрих, працьовитих.

Юпітер не цурається з’явитись

Серапісом в Єгипті чи Аммоном,

Венера подає Астарті руку

так, як сестра сестрі.

О, сим не трудно

погодитись, бо всі вони, злі духи,

однаково злочинні та розпусні,

їм легко в згоді жить.

Так, мир і згода,

гармонія небесна панувала

в великім пантеоні. Поки дух

юдейського народу, мстивий, заздрий,

дав невидимий меч своєму сину

Ісусу з Назарета. З того часу

порушилась гармонія всесвітня

на небі й на землі. Не видно краю

великій боротьбі, що перейшла

на землю з неба, від богів на люди.

Їй буде край, коли той пантеон

до підмурівку знищить божа сила.

А підмурівок?

Стане олтарем

єдиному.

Олтар серед руїни!..

Се ідеал небесної держави?

Так мусить буть. Не може помиритись

вода з олією.

Поки вогонь

олію спалить, випарить всю воду

і цілий світ оберне у пустиню.

А звідки ж ти рятунку світу ждеш?

Таж ти не поклоняєшся віддавна

нікому з тих богів, що в пантеоні.

Ось постаті, яким я поклоняюсь

і поклонятимусь довіку.

Сії?

Зникомій тіні краще поклонятись,

заблуканці-кометі, ніж таким.

Вони блукали, правда, як і всякий

одважний, хто нових країв шукає.

Де ж край блуканню мандрівної думки?

Де дно в розумуванні? Де котвиця,

куди ти кинеш і за що зачепиш

ту котву, щоб спинити корабель,

утомлений одчаєм безбережжя?

Нам рано ще котвиці закидати.

Нехай тяжка й трудна мандрівка наша,

але ж вона не так-то ще і давня,

щоб думати про край і береги.

Хто втомлений, хай спиниться з Платоном,

Зеноном, Епікуром або з іншим

ловцем коштовних перел моря думки,

а відпочивши з ними, хай рушає

від них знов далі з вдячною душею.

Ну і куди ж він припливе нарешті?

Якби ми знали се, нащо б і плисти?

В таких мандрівках тільки невідоме

нам може стати за мету.

А… так!

Ну то пливіть собі на бездоріжжя,

сказати просто – на погибель душ!

Ви самохіть відкинули котвицю,

подану вам небесною рукою,

свавільно поминули певну пристань,

що вам отець предвічний урядив,

і на маяк, поставлений високо,

до зору всім, заплющили ви очі, —

так варті ж ви, щоб вас розбили скелі

підводні і безодня поглинула!

Так варті ж ви, щоб вас пожерли змії

і люті чуда-юда океану!

О, як душа моя в долоні плеще,

ввижаючи погибель нечестивців!

Любити ворогів по-християнськи

зовсім не так вже трудно, як я бачу.

Христос дав не саму любов, а й меч!

Ненавидить він тільки сліпоту,

а не сліпих…

Не поясняй, Прісцілло.

Він досить сам сказав. Я розумію.

Мій гостю, щоб тебе не дратувати,

волію я розмову залишити

про сі матерії.

Та я вже йду,

мені немає часу на балачки.

Прощай, Прісцілло.

Постривай, а лист?

Ти ж переписувать, либонь, не будеш.

Чому? я завтра все перепишу.

Таж чоловік твій стилю не вподобав.

Чи хто вже переписував?

Аякже,

Рената, Пріск, Альбіна – всі по разу,

а я аж двічі.

Двічі можу й я.

От і гаразд. Сім списків. Розішлемо

церквам, та й Цельзові до рук один.

Цікавий, як то він цей «стиль» вподоба!

Ха-ха-ха-ха!.. Зостанься з богом, сестро!

Хай бог провадить.

Вже пішов той «брат»?

Чи в вас в громаді всі такі?

Він гострий,

та тільки на словах, в ділах він добрий,

він справжній християнин.

Так, я вірю…

За сценою якийсь радісний гомін.

Стривай! Се що?

Ідуть обоє в перистиль.

Мій татко!.. Любий тату!

От несподівано! так пізно!

Шлях не близький,

я рано вибрався. Здоров, Руфіне!

Вітай, коханий тестю. Певне, день сей

щасливий надто, що тебе я бачу

уперше в себе в хаті.

Пробачай,

все досі я щадив старії кості,

а се не втерпів, мусив вас одвідать.

І так зрадів, як вас побачив поруч.

Питаю: «Де дочка?» – «Там, – кажуть, —

з мужем». Хвала богам! Од серця відлягло.

А що ж тобі гнітило серце, тату?

Та так, були там поголоски різні…

Які? про нас?

Та ніби так… про вас…

Не розумію!..

Щось там гомоніли,

немовби ви розлуку мали брати.

Розлуку? Ми?

Тепер я бачу: брешуть.

Найкраще так, побачити на очі,

тоді ніяким брехням не повіриш.

А то балакали…

Що, власне?

Різне…

що ти її мені вернути хочеш,

бо знеохотився бездітним шлюбом…

То знову, що вона тобі не вірна,

кудись по ночах ходить…

Ну, дарма,

не варто нам про теє говорити,

що там вигадують знічев’я люди.

Нам цікавіше знати, як живеш ти,

чи все гаразд у хаті й в господарстві?

Хвала Церері й Весті, все гаразд.

Лиш так, сказати правду, невесело

при старощах вдовцеві, ще й віддавши

від себе одиначку.

Я б за щастя

вважав, якби ти в мене оселився.

Ми ж, таточку, давно тебе просили.

Е ні, не вдався я до того зроду,

щоб тут у Римі жити. Не тепер

мені й звикати. Вам що інше, звісно,

ви молоді, – тебе, Руфіне, слава,

шаноба людська вабить, а тобі

либонь, після сільської глушини

Рим очі осліпив. По правді, зятю,

тебе вона уборами руйнує?

Ні, батьку. Ми обоє більше вдома,

при хатньому багатті сидимо.

Дочку за се хвалю. Вона у мене

поведена по-старосвітськи: вдома

найкраще місце жінці. А тебе

за се хвалить не можу, – ти повинен

ще послужити Римові чимало,

щоб заробити право на спочинок.

Се я тепер засів на господарстві,

а змолоду ж і я служив державі,

хоч і не в Римі.

Та… служив і я…

вже дослужив…

Ще рано, сину, рано!

В теперішні часи служити трудно.

Лінивий служби легкої шукає,

я за Руфіном лінощів не знав.

Він не лінивий, тату.

Не подоба

громадської роботи оминати,

ще хто готовий поговір пустити,

неначе ти вступив до тої секти,

що млявість прищепляє та байдужість,

недбайність про державу і громаду.

Я не боюсь ніяких поговорів.

Даремне, сину. Дбати всяк повинен

про добру славу.

Видно, любий тестю,

що ти давно вже в Римі не бував,

а то б ти знав, хто має славу в Римі

і що ту славу може дати.

Пане,

оце прибув шляхетний Кай Летіцій,

за пізній час він просить пробачення.

Для друзів час не пізній. Я прошу.

Здоров’я й щастя вам.

Руфін і Прісцілла

Вітай нам в домі.

Панотче гідний, радий я спіткати

тебе так несподівано.

І я

випадком сим утішений немало.

Перейдем, може, до мого табліну?

Ні, вечір теплий, в хаті душно буде.

А я вже й так запаморочивсь трохи,

просидівши від самого полудня

в Кріспіна Секста на обіді.

От як?

Ти був у Секста?

Се тебе дивує?

Але ж я з ним давно знайомий.

Так… я знаю се…

Та він мені казав,

що і тебе він в гості сподівався.

Здається, він ображений чимало,

що не діждавсь тебе.

Та й не діждеться.

На бенкетах Кріспінових, се правда,

нема смаку правдивого; і сам я

ті бенкети терплю як обов’язок,

правдивої загоди з їх не маю.

Та що за обов’язок їх терпіти?

Бо треба ж якось, друже, з людьми жити.

Волів би я вже без людей зовсім,

аніж з такими.

В кожного знайдеться