Читать книгу Палак - Вадим Карпік - Страница 1

Саме так у Старому Заповіті пророк Єремія описує нашестя скіфів на Палестину. Як кара Господня було вторгнення дикого народу у Малу Азію. Та чи справді скіфи були такими дикими і безжальними? Письмових свідчень про ту добу в історії нашої Батьківщини дуже мало, адже скіфи не мали писемності. Всі писемні відомості, які маємо на цей час, походять від давньогрецьких мислителів і філософів. Вони із захопленням описують цей древній народ. Частина інформації дається з розкопок скіфських захоронень. Завдяки цьому все більше й більше розкривається ця сторінка нашої історії.

Багато людей захоплюється історією древньої Греції, її міфами, героями. Наші люди також активно цікавляться Троєю, Вавилоном, Єгиптом, люблять дивитись американські вестерни про індіанців, японські фільми про самураїв, російські про ментів та часи Вітчизняної війни. Чому українці так полюбляють все чуже? Невже у нас немає нічого вартого уваги? Історія нашої землі навпаки дуже насичена, славна і трагічна. Дуже даремно долю українського народу починаємо вивчати від часів Київської Русі. Коріння кожного сучасного люду сягає Ноєвих синів. Українці не виняток. Я спробую спонукати наших людей до більш детального і глибшого вивчення власної історії. Адже хто не знає свого минулого, той не матиме майбутнього.

Українська земля ніколи не була безлюдна. Довгий період панували на ній скіфи. Вони також не виникли з нізвідки і не зникли в нікуди. Скіфи залишились у назвах українських річок, земель, місяців. Вони передали велику частину своєї культури слов’янам. Часточка цього древнього і великого народу тече у наших жилах. Скіфи не ховались десь на окраїні стародавнього світу, вони брали активну участь у всіх життєвих процесах того часу і мали великий вплив на сусідів і не тільки. Вони варті того, щоб про них більше дізнавались нащадки і знімались фільми.

* * *

Опоя лежала, пригорнувшись до грудей коханого. Його серце рівномірно калатало.

– Не можна так більше. Це не добре, – сказала вона, тереблячи пальцями край його сорочки і рахуючи удари.

– Що не добре? – запитав він.

Жінка повернулась на спину й задивилась у чисте зоряне небо. Чудова тепла літня ніч. Природа буяє. Здавалось, усе поспішало рости і розвиватись, адже літо швидко пролетить. Жаби навкруги так надривно співали, що аж закладало у вухах. Якась одна, зовсім поруч, особливо старанно та голосно рипіла. Опоя намацала камінця й кинула на звук. Камінь хлюпнув у воду, крикуха замовкла, та за мить, ще з більшим натхненням почала знову. Десь недалеко у чагарнику захлинався короткими переливами соловей. Часом скрикувала чайка. А на березі мільйони цвіркунів вигравали якусь зрозумілу тільки їм мелодію. Тихо, немов примара, на фоні зірок промайнув кажан. Мов дрібні зорі блистіли серед кущів світляки. Здавалось, ось він, простягни руку і візьми, але світлячок десь аж на тому березі, сидить собі спокійно на листочку і чекає на самицю.

Опоя погладила річковий пісок. Він ще трохи теплий після денної спеки. Їй було добре, затишно, надійно за такими широкими плечима. Але здавалось, що недовго так буде. Жінка глибоко вдихнула, насолоджуючись ароматом квітучого літа і сказала:

– Не добре те, що ми робимо. Ми ховаємось від людей, як злодії. Я так більше не хочу.

Чоловік покуйовдив м’яке волосся Опої і запитав:

– А як ти хочеш?

– Я хочу жити як всі, хочу бути завжди і весь час з тобою. Мені набридло бути самотньою.

– Ну потерпи ще трішки і ми обв’язково будемо разом. Моя жінка зараз хворіє. Я не можу її покинути в такому стані. От коли вона поправиться, ми з тобою поїдемо мандрувати. Я покажу тобі Пантікапей, Херсонес, Ольвію і, можливо, навіть Афіни, там у мене багато друзів.

Опоя піднялась, сперлась на лікоть і подивилась у темні очі коханого. У них блищали зорі.

– Ти це вже говориш мені півроку, але віз ніяк не зрушить з місця. У мене закрадаються сумніви щодо правдивості твоїх слів та щирості почуттів.

– Та я можу і завтра…

– Не треба, – жінка закрила йому рота своєю долонею. – Не говори того, чого не зможеш виконати. Я не хочу розчарування.

– Та я…

– Мовчи, не говори нічого. Мені час іти.

Опоя встала, потягнулась і ще раз глибоко втягнула носом холодне вологе повітря. Її гнучкий стан вималювався чорною плямою на фоні зоряного неба. Жінка одягла сорочку, поправила розпатлане волосся, підійшла до річки і зачерпнула долонями холодної води. На смак вона була гіркувата, але на вигляд чиста і прозора як сльоза.

– Я думаю, нам потрібно припинити ці зустрічі хоча б до того часу доки ти не вирішиш, з ким бути далі – зі мною чи з нею.

Чоловік також встав і, підійшовши до неї, обійняв.

– Ти ж сама перша не витримаєш і прийдеш на побачення.

– Можливо, та мені час іти, – сказала вона і, звільнившись з обіймів, повільно побрела берегом.

· * * *

Глухо скрипіло ярмо, натужно дихали воли.

– Гов, – крикнув Палак і кинув плуга, коли дійшов останню борозну.

Воли зупинились і нахилились до трави. Хлопець витер подолом сорочки піт з обличчя і, перевівши подих, сів на воза. Десь у височині один поперед одним заливались співом два жайвори. Юнак, примружившись, вдивлявся у небо, намагаючись розгледіти співаків. Раптом щось боляче вкусило юнака за шию. Хлопець з усієї сили вперіщив себе і оглянув долоню, шукаючи останки кривдника. Нічого. Палак спересердя плюнув і глянув на поле, де тільки-но закінчив підорювати стерню.

– Для чого все це? Га? Скажи, – звернувся хлопець до пса, що лежав у тіні під возом.

Великий чорний собака схопився на ноги і, енергійно крутячи хвостом, дивився в очі господаря.

– Все одно приїдуть воїни царя та заберуть більшу частину врожаю.

Юнак взяв бурдюка і зробив кілька ковтків води, що вже була аж гаряча.

Сонце опускалось за обрій, коли Палак під’їхав до стоянки сколотів, яких елліни називали скіфами. На відміну від царських сколотів, сколоти-орачі жили майже осілим життям. Вони дуже рідко робили далекі переходи і зимували весь час на одному місці. Лише пастухи все літо кочували з табунами навколо стоянки. Часом віддалялись на кілька днів шляху, але ближче до зими повертались у селище, де робились запаси сіна, соломи, зерна, а худоба зимувала у критих соломою загонах.

Палак зупинив волів біля батькового шатра. З намету вийшов Анахар, худий підліток, молодший брат юнака. Він допоміг розпрягти биків і відтягнути за шатро воза.

Мати, чорнява жінка років сорока, поставила вечерю й побігла доїти овець та кіз, що залишились удома.

– Чому ти приїхав? – запитав Палак брата, розламуючи хліб і наливаючи зі жбана молоко.

– Привіз сир. Але завтра я повертаюсь до табунів, батька заміню, адже мають приїхати за даниною.

Палак запив сир молоком, проковтнув і сердито мовив:

– Скільки можна працювати на царів? Цілими днями в роботі, а вони приїдуть і дві третини заберуть задарма.

– Чому задарма? Вони ж воїни, охороняють нас.

– Ага, і жирують у мирний час, а коли війна, то битись доводиться і простим сколотам. Ми для них лише раби.

Анахар прогнав сир молоком і сказав:

– Що ж поробиш, така наша доля.

– Що? Яка доля? Набридло все! – Палак ляснув себе по стегні. – Все, поїду я до царя, наймусь на службу. Там простий дружинник живе краще, ніж найбагатший серед нас. Досить тих злиднів. Ми працюємо, не покладаючи рук, з ранньої весни та до пізньої осені і ледь переживаємо зиму. Поїду, досить з мене.

– А як же ми? Батько вже втрачає сили. Мати також.

– Ти заміниш мене на полі, а Скіл – тебе, йому вже чотирнадцять. Фалія допоможе матері – он вже яка дівка.

– Але ж Фалія доглядає двох молодших, – промовив Анахар, відламуючи ще шматок сиру.

– Ну, таких дітей нагодуй та й роби свої справи.

– А що батько скаже?

– Та батько ще й радий буде, що одного рота позбувся. Мені вже вісімнадцять літ, я вже дорослий і можу робити, що захочу.

– Роби, як знаєш, – сказав Анахар і припав до глека.

Наступного дня під вечір Палак повідомив батькам, що хоче їх покинути і шукатиме щастя в чужих краях.

Батько трохи подумав, а потім довго розповідав про службу у царів, яка вона нелегка та небезпечна. Мати ж, коли почула новину, спочатку заголосила, а згодом лише тихо схлипувала.

Палак же, натхненно носився по селищі, відчуваючи швидку зміну у своєму до цього одноманітному житті.

* * *

Воїни царя не змусили себе довго чекати. Вони з’явились через два дні. Двічі на рік приїздили за даниною: весною за кіньми, а в кінці літа за збіжжям. От і зараз дванадцять вершників і три вози заїхали у стоянку.

Всі воїни були одягнені у високі гостроверхі шапки, шкіряні або шерстяні жупани, вузькі полотняні штани, що знизу заправлялись у короткі чоботи. При собі кожен мав лука, короткого меча, що називався акінак, кинджала і бойову сокиру – сагару.

Гнур, що стояв на чолі загону, вже кілька років поспіль приїжджав по данину, тому його всі добре знали. Це був невисокого зросту молодий сколот. Каштанове волосся виглядало з-під шапки і розсипалось по широких плечах, міцні білі зуби, оскалені в нахабній посмішці, жували довгу травину, що стрибала над охайно підстриженою бородою, дві вуглинки карих очей люто горіли під густими, злегка вигнутими бровами. Гнур зіскочив з коня і, як качка, перевалюючись на кривих ногах, підійшов до батька Палака.

– Привіт, Ідантісе, – сказав він, виплюнувши травину, і потиснув зап’ясток батька. – Ну що, у тебе все готове?

– Так.

– Тоді вантажте: пшеницю на той віз, ячмінь на задній, – показав Гнур нагайкою.

Палак підійшов до Гнура, коли збіжжя було завантажене і воїни чекали, поки у великому кратері звариться ягня.

– Я хотів би служити цареві, – сказав хлопець, трохи запинаючись.

Гнур оглянув високого, плечистого, стрункого юнака з ніг до голови.

– Але ж ти і так служиш цареві, працюючи у полі.

– Так, але я вільний сколот і, як сокіл, хочу вільно ширяти над степом.

– Ну, щодо волі, то ти не дуже… Ти тут маєш більше свободи, ніж ми.

– Я хочу побачити світ, – не вгавав Палак.

Гнур зняв шапку, витер піт на скронях і подивився на хлопця:

– Добре! Що ж ти вмієш? Верхи їздиш? – сотник глянув на рівні ноги юнака.

– Звичайно, я ж сколот. Я й лева сам вполював.

– Це правда?

– Авжеж, у мене був лише лук і ніж. Ось, – хлопець показав сині рубці на плечі.

Воїн знову прискіпливо оглянув хвалька.

– Припустимо, але ж це був не рівний поєдинок, у лева не було зброї.

Юнак обурився.

– Як це не було, а довгі пазурі і гострі як леза зуби.

– Угу, – мугикнув сотник, – значить луком ти володієш?

– А то, зайцеві в око на ходу можу влучити.

Гнур мовчки зняв зі спини лука, натягнув тятиву, дістав з тула довгу червоно – чорну стрілу і простягнув Палакові.

– Он відерце з дьогтем на возі, влучиш?

– Далеченько.

– Еге ж.

Юнак оцінив стрілу, натягнув тятиву, зробив поправку на вітер і вистрілив. Стріла окреслила високу дугу і плюхнулась у дьоготь.

– Добре. Чим ще володієш: мечем, списом, арканом?

– Арканом добре володію, трохи мечем, списом ні.

– Угу, – сказав Гнур, розкладаючи і ховаючи лука. – Чесно сказав, це – добре. Ми йдемо ще до Ріксая. У тебе день, щоб все ще раз обміркувати і, якщо зважишся, зібратись.

– Та нема про що думати, я вже все вирішив.

– Кінь у тебе хоч є? – запитав сотник, знову оглянувши рівні ноги юнака.

– Аякже, і не один.

– Вибери найкращого і найрозумнішого, від нього не раз буде залежати твоє життя, – сказав Гнур і повернувся до воїнів, що чаклували над казаном. – Ну, де ваш обід?

Через день Гнур повернувся. Палак вибрав з батькового табуна молодого, невисокого, але сильного гнідого жеребця, одягнув гостроверху шапку, поверх лляної безрукавки накинув шкіряну куртку. Шкіряні постоли поміняв на чоботи з короткими халявами, на пояс причепив торбину з кресалом та трутом і довгий кинджал, що дістався йому від діда. На спину повісив лук, з яким ходив на полювання та очеретяні стріли. Біля сідла – аркан і сумка з чистим одягом та їжею.

Мати голосно плакала і причитала.

Сестри заодно тихо схлипували. Брати з заздрістю дивились на воїнів. Батько підійшов до сина, міцно обійняв, а потім простягнув йому торбинку.

– Ось, візьми, для початку вистачить.

– Що це? – запитав юнак, розв’язуючи мішечка.

На руку випало п’ять шматків срібла.

– Вибач, це все, що можу тобі виділити.

– Я поверну… – сказав вдячно. – Як розбагатію, поверну сторицею.

– Коли голову не складеш десь на чужині.

Під’їхав Гнур. Оглянув Палака, його коня і все спорядження:

– Що ж вояко, поїхали. Прощайся, – сказав він і звернувся до родини юнака. – Та не переживайте ви так, я візьму його в свою сотню, що охороняє царя. Там у мене добрі воїни, вони і зроблять з нього славетного витязя. Він у вас сильний, впертий, тому, я думаю, справиться. Ну, поїхали.

Палак обійняв по черзі рідних і прудко вискочив на коня.

Всі довго ще дивились услід караванові.

– Тяжко йому буде, – побивалась мати, – він навіть у сідлі тримається ще не так, як інші.

Батько притулив долоню до брів, прикриваючи очі від сонця. Палак не сутулився так, як воїни Гнура, а сидів рівно на невисокому конику. Ноги хлопця ледь не торкались землі. Сколотські коні були дуже схожі на тарпанів: невеликого зросту, з короткою гривою і сивою мордою. Вони повільніше за породистих скакунів набирали швидкість, але пробігти могли набагато більше. Також ці коники були не вибагливі до харчування і не потребували заготівлі сіна на зиму, бо ж самі видобували суху траву з-під снігу.

– Так, тяжко буде, адже царські сколоти з дитинства в сідлі: верхи їдять, сплять, живуть. Ну, нічого, наш син міцний, кмітливий, упертий, швидко навчиться всіх премудростей військової справи.

Чоловік ще раз подивився туди, де у степу розчинились вершники і вози, забравши із собою його дитину…

* * *

Палак отетеріло з роззявленим ротом роздивлявся величезну ассу – стоянку скіфів.

– Ти чого? – штурхонув його Гнур.

– Та я ніколи ще не бачив стільки людей разом, – ніяковіючи, відповів юнак.

Сотник голосно зареготав.

– Ти, як немовля, ще нічого не бачив і не знаєш.

Палак зашарівся.

– Та нічого, я тобі допоможу, бо ти мені подобаєшся. Зачекай, я здам збіжжя і поїдемо до Ліка.

– Хто такий Лік?

– Лі-ік, – загадково протягнув Гнур, – Лік – це мій учитель. Та й не тільки мій. Він виховав багатьох великих воїнів… Самого царя Ідантірса навчав, а зараз готує до походів царевича Скілура…

– Чекай мене тут. Нікуди не їдь.

– Гаразд, – сказав Палак, оглядаючись навкруги.

– Нікуди не їдь, ні з ким не сперечайся і, взагалі, ні з ким не розмовляй. Це може бути для тебе небезпечно. Зрозумів?

– Так.

– Тож чекай, – сказав сотник і поскакав наздоганяти караван.

Палак просто сповз із коня і став розминати тіло, що боліло після триденної поїздки верхи. Гнур же, здавалось, зовсім не відчував дискомфорту від їзди. Як тільки юнак взяв руки в боки і прогнувся, щоб випрямити спину, почувся дзвінкий звук нагая і оклик: «З дороги!» Кінь Палака раптово сіпнувся і збив хлопця з ніг. По дорозі, де стояв юнак, пролетіло з десяток лютого вигляду вершників. Палак схопився на ноги, голосно вилаявся та, побачивши, що лайка не досягла мети, сплюнув і схопив коня за повід:

– Гей, заспокойся! – поплескав тварину по шиї і, коли той затих, став розглядати все навкруги.

Куди не глянь, скрізь стояли білі чи сірі шатра, більші та менші, вкриті товстою шерстяною тканиною чи шкірами. Біля них бавилися діти, бекали вівці та кози, мукали корови й бики, іржали коні, гавкали собаки. Зовсім поруч три вершники прогнали великий табун коней. Важко було навіть уявити, скільки тварин було в ньому. Густа хмара пилу лягла на селище. Хтось голосно й не добираючи слів, облаяв за це пастухів. Пилюка трохи розвіялась, і юнак продовжив свої спостереження. Ось жінка сидить біла намету і ретельно зшиває шкіри великим залізним гачком. Інша чаклує над казаном, готуючи обід для юрби дітей, що граються поруч. Ще далі молода повновида жінка спустила хлопчакові штани і, перекинувши через коліно, завзято шмагала шкіряним паском. Хлопець голосно репетував і намагався вирватись. До них під’їхав бородатий сколот, щось сказав, не злазячи з коня. Жінка облишила малого і зникла в шатрі. Хлопчина швидко натягнув штани і прожогом кинувся навтьоки. Молодиця винесла оберемок стріл. Сколот запхав їх у тул і галопом погнав коня у степ. Жінка оглянулась, шукаючи свою жертву, і, побачивши, що за хлопцем слід прохолов, плюнула і заховалась у наметі.