Читать книгу Страждання студента Босаковського - Валерій Гаєвський - Страница 1
І. Гоноровий шляхтич Лучейко (замість передмови)
ОглавлениеНе можна сказати, що батьки Ігоря Лучейка сприяли чи заважали розвитку його гордої душі й талантів.
Тисячолітнє селище міського типу Микулинці, де він з’явився на світ, було на початку 60-х двадцятого сторіччя достеменною провінційною дірою; на додаток Дмитро Михайлович й Марія Миколаївна прихопили з Польщі, звідки їх витурили по війні за невідь які гріхи, лише злидні, котрі нахабно оселилися у їхній хатині на тривалий час.
Єдиною окрасою дитячого, а потім підліткового й парубочого життів були повновода прозора річка Серет й човен – єдине багатство родини, – який вони збудували й просмолили разом із братом. І ось за таких геть несприятливих умов і обставин Ігор Лучейко непомітно для усіх (але тільки не для себе) обернувся у гонорового молодого українського шляхтича з належним йому менталітетом, чеснотами й талантами.
Навіть у всій Галичині у совіцькі часи шляхтичів можна було на пальцях порахувати, а у Львівському універі – і поготів; однак ніде правди діти, у 1970-му році на фізичному факультеті цієї старенької «Альма матер» з’явився шляхтич у доконаному вигляді. Він був закутий у твердий панцир геть не совіцьких уявлень про своє місце у житті, про своє призначення в універі і у світі, головним з яких була його особиста свобода. Відтак, попри бідність, він рішуче відмовив собі у природному для майже усіх некорінних студіозів рішенні й не поселився у легендарному гуртожитку на Жовтневій, а віднайняв разом зі знайомим студентом-медиком півкімнати у старовинній однокімнатній квартирі древнього будинку біля оперного театру. Тамтешня вулиця носила ім’я великого Леніна[1], але до цього Ігор ставився з байдужою іронією. Багато дошкульнішим було те, що власниця чималої кімнати у центрі Львова, підстаркувата пані Ядвіга дбайливо поділила її товстою завіскою навпіл, і задля забезпечення у її оселі міжстатевого статус-кво, поселила біля парубків двох робітниць із заводу «Електрон». Лучейку годі було змагатися з чоловічими принадами класичного фізфаківського «донжуана» Володьки Смолярчука, проте він володів суто «наполеонівською» харизмою: невисокого зросту, худорлявий, однак погляд мав загадково-переможний, ще й чупринку а ля Бонапарт.
Одна з пролетарок розгадала у ньому неабияку чоловічу силу й взялася було ненав’язливо турбуватися про нього, проте шляхтич делікатно дав брюховичській красуні зрозуміти, що перехід їхніх відносин у іншу фазу неможливий згідно закону збереження статевої ентропії.
Однак найбільшим лихом оселі на вулиці Леніна виявилися клопи – такі ж безжалісні кровопивці, як більшовицькі комісари; районна санепідемстанція заледве не потруїла квартирантів, проте нічого не вдіяла з червоною напастю; врешті решт «комісарів» самотужки викурили настоянкою з полину й деревію.
Львів належало завоювати, і для цього потрібен був час – тож лекції із загальної фізики й математичного аналізу гоноровий першокурсник ще сяк-так відвідував, а от доцента Повча, сивуватого чоловічка з очима-будяками, котрий читав студіозам історію комуністичної партії, відверто ігнорував, прозиваючи його поза очі «кадебістом».
Повч усіх студентів фізфаку, як можливих опортуністів, здатних зруйнувати непорушну єдність совіцького народу, тихо ненавидів; коли лунав рятівний дзвінок після його занудних розповідей про, скажімо, підсумки Цімервальдської конференції чи передумови створення Бунду, усі фізики рвійно зривалися із-за довгих лав у Великій астрономічній аудиторії, і тоді він гукав услід радісній юрбі: «Та не будьте ж слонами!», вкладаючи у цю фразу усе своє презирство до неї.
Із фізфаківських легенд й переказів студіози знали, що найважче проскочити на іспиті викладача наукового атеїзму Дзьомбака, але другу сходинку за ним займав, безперечно, Повч. Тож майже усі фізфаківці старанно відвідували їхні лекції й акуратно їх конспектували, бо по підручнику здати іспит було майже неможливо.
Шляхтич Лучейко усім цим геть не переймався; він не нудився не лише на повчівських лекціях, а й не відвідував семінари, які вела його асистентка, висока, чорнява вродливиця, з характером не ліпшим, ніж у її патрона-доцента. Вочевидь, історія «Ка Пе Ер Ес» саме таким тяжким чином впливала на менталітет кафедри суспільно-політичних наук, що спричиняло виняток у давно відкритому фізиками законі: «в околі однієї кафедри поміж викладачів не може бути заряду більшого одного «повча». У данному разі «повч» був своєрідною одиницею вимірювання, яку кожен зі студіозів витлумачував по-своєму.
…Який там Повч, коли на проспекті Шевченка творилися справжні дива: у «Спартаку» «крутили» «Золото Маккени», у «Дніпрі» двосерійний індійський бойовик «Кам’яна квітка» заворожував своїми бійками (ціна вранішнього сеансу – 25 совіцьких копійок). Звертай з проспекту хоч ліворуч, хоч праворуч, хоч простуй вперед, хоч чимчикуй назад – Львів повсюдно розкриє тобі свої чарівні обійми. На площі Міцкевича великий польський поет, котрому з високої колони видно далеченько, вкаже шлях до «Пиріжкової», де до хорошої кави (дарма, що вона – з бачка) подають маленькі (два рази вкусити), але такі смачнющі пончики й тістечка; звернеш на площу Ринок – потрапиш у букіністичний магазин, де можна придбати усі томи Конан Дойля. І тоді щезає з кишені совіцький червінець, й непомітно минає чудесна ніч, проведена у такій далекій, і такій близькій Англії, де живуть люди, дуже схожі на нього, шляхтича Лучейка. «Yeas!!! – вдоволено гукає Ігор вранці Холмсу і Ватсону[2], – ми з вами, дружочки, ще зустрінемося».
…Але іспит з історії комуністичної партії невідворотний, і на ньому студент Лучейко отримує розряд у тисячу «повчів»; його «Залікова книжка» опиняється у кошику для сміття, його самого ледве не штурханами витурено з аудиторії. Прощай, стипендіє, прощай, фізфак, прощай універ – за зневагу до історії компартії зухвальця, котрий не відвідав жодної лекції семінару, буде нещадно покарано.
Див на іспитах упродовж п’яти курсів у гонорового шляхтича Ігоря Лучейка траплялося чимало, але тоді постало у всій чудесній красі перше: він без усякого остраху знову зайшов у аудиторію, де вже не було жодного перестрашеного веремією студіоза, а сидів лише Повч, котрий вперся у нього виряченими настороженими очима, і вийшов відтіль із неймовірною трійкою у «заліковій».
У гуртожиток на Жовтневій шляхтич приходив зазвичай, аби побавитися разом з його мешканцями, футбольними мастаками, у м’яча. Але цього разу він завітав у кімнату № 68, де мешкав Босаковський, й запропонував відзначити його чудо – «трійку». Ігор гонорово витяг з гаманця останнього у ньому совіцького червінця й попрохав Петра:
– Ти, друже, бігаєш хутчій усіх з нас, тож виручай…
Коли Босаковський повернувся, його спортивна сумка була наполовину заповнена пляшками з «Раро Нєгро» й «Жигулівським».
– Петю, я ж просив, «біоміцин» – докірливо сказав йому Ігор, крутячи в руках посудинку. – А ти «бормотуху» приволік.
– Зате пиво додалося, любий наш Мунтяне[3], – резонно відказав йому Босаковський.
Відтак вечірка вдалася, і наступного ранку гоноровий шляхтич прокинувся у гуртожитку. Він подумав, що життя на Жовтневій не таке вже й погане, однак надто вже докучливе. Скільки ж разів довелося учора розповідати свою билицю про іспит у Повча. Іржали усі фантастично, але ж не вірили попервах… На вулиці Леніна, попри її безглузду назву, жити таки краще, бо там більше свободи, та й до чудес відтіль ближче.
* * *
Напередодні захисту докторської Гоноровому шляхтичу наснилася Марія Сандушко, і навіть уві сні він відчув, що безсилий опиратися її манівній силі й химерному калейдоскопу подій, котрі вже давно були для нього лише символом невідворотності минулого. А тут на тобі: справжнє повстання образів й напрочуд точних деталей: древня, вичовгана за довгі роки бруківка вулиці Драгоманова, аудиторія № 3 у головному корпусі фізфаку, купка заклопотаних одногрупників перед дверима, чиясь репліка: «Жене, Ігоре, тих, хто без конспекта…»
Як і належить старості групи він заходить до аудиторії останнім й за півгодини вже сидить перед доцентом кафедри педагогіки Марією Сандушко. Авжеж, здавали вони тоді на другому курсі іспит з цього смішного, суто совіцького предмету. Його сон цілком правдоподібний, хоча Марія наразі поводить себе брутально-ухильно: чомусь виходить з аудиторії, він її довго чекає, затим вибігає у коридор, а там – пустка. Проте він знає, де її шукати: щодуху мчить до площі Міцкевича, відтіль – на Валову, ось і будинок № 12, старезний, обшарпаний. Сон прибирає непевних химерних обрисів, які розчиняються один в одному: Марія таки відчиняє йому, але у її тісній квартирі сидять купа двійочників й, весело щебечучи, пишуть щось у товстих (загальних) зошитах. Він такий самотній у хорі цих щасливих безглуздих з огляду на ситуацію голосів… Прокинувшись у тісному номері готелю «Україна», Лучейко прикинув подумки число минулих літ й за кілька секунд констатував: «Їй нині не менше сімдесяти п’яти. Мені було вісімнадцять, їй – ледь за тридцять». Втім, я тоді отримав «четвірку», тож і сьогодні усе має обійтися.
…Сон виявився в руку: пополудні новоспечений доктор фізико-математичних наук Ігор Лучейко разом із членами ВАКу відзначав свій новий науковий статус у банкетному залі ресторанчика «Шам». Долучився до шановного гурту і колишній однокашник Гонорового шляхтича Петро Босаковський, котрий приїхав до столиці у своїх письменницьких справах. До «Шаму» запрошено не так через його фірмову арабську кухню, як з огляду на його сусідство з Київським технічним університетом, де й відбувся захист. Для більшості професорів й академіків – членів ВАКу – тутешні східні закуски й страви були вдивовижу, але знайшовся у товаристві знавець, який ще за совіцьких часів примудрився потрапити у Дамаск викладати фізику й математику для посольських діток; ось він і заволодів попервах розмовою, пояснюючи – чим хомус з м’ясом і горіхами різниться від кебе смаженого й рекомендував закусувати горілку передусім самбусиками з шпинатом, сиром й м’ясом, а вже потім братися за манакиш і лахме. Та врешті решт він втратив ініціативу; товариство розбилося на групки по двоє – по троє й розсередившись у банкетному залі й поза ним, занурилося у свої вчені балачки, забувши про Лучейка й Босаковського й не відволікаючись навіть на споглядання танцю живота, який сумлінно виконувала одна з вихованок пана Поплавського у сусідньому Східному залі.
Гоноровий шляхтич й Петро опинилися відтак на літньому майданчику, відкіль вже прибрано столи й крісла (надворі жовтень 2015-го) й отут, перебуваючи у захваті від нічних споминів, свого нового наукового звання й в’янучої краси Пушкінського парку, посеред якого і вродився арабський ресторанчик, доктор наук розповів про свій іспит з педагогіки на другому курсі і його несподіване продовження.
Конец ознакомительного фрагмента. Купить книгу
1
В. І. Ленін (Ульянов) – перший очільник совіцької імперії, вознесений у ранг ідола, перший кат України й інших народів так званого «совіцького союзу».
2
Холмс і Ватсон – головні герої детективних романів і повістей англійського письменника Артура Конан Дойля.
3
Мунтян – популярний совіцький футболіст, півзахисник київського «Динамо», відомий своїми фірмовими фінтами.