«На полі смиренному» Валерія Шевчука – роман-притча, який є своєрідною травестією відомої літературної пам’ятки часів Київської Русі «Печерського патерика»***. Лейтмотивом твору є осуд замкненості чернечого життя, яке, на думку автора, веде до поневолення людини через обмеження її фізичних і духовних потреб. Найвідомішими творами автора є «Дім на горі», «Три листки за вікном», «Тіні зникомі», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечір святої осені», «Крик півня на світанку», «Долина джерел», «Тепла осінь», «Двоє на березі» тощо. Валерій Шевчук – український письменник-шістдесятник, майстер історичної, психологічної та химерної прози.
Оглавление
Валерій Шевчук. На полі смиренному
Розділ І, про те, чому я почав писати цю книгу
Розділ ІІ, в якому розповідається про біснуватого
Розділ III, в якому розповідається про Єремію Прозорливого
Розділ IV, в якому розповідається про Святошу, колишнього князя чернігівського
Розділ V, в якому розповідається про Прохора, котрим робив хліб із лободи, а з попелу сіль
Розділ VI, в якому розповідається про Ісакія, до якого Христос приходив
Розділ VII, в якому розповідається про Теофіла, котрий щодня смерті собі чекав
Розділ VIII, у якому розповідається про Агапіта-лікаря та про вірменина
Розділ IX, у якому розповідається про багатотерпеливого Іоанна-затворника, який із плоттю своєю боровся
Розділ X, в якому розповідається про Григорія, який дива творив і холопів тим самим для монастиря здобував
Розділ XI, в якому розповідається про Федора і дорадника його Василя
Розділ XII, завершальний, про те, як я під суд братії потрапив
Отрывок из книги
Я, недостойний Семен, прочитавши Полікарповий патерик, писаний задля наставлення майбутніх поколінь, задумався був невимірно. Часу для думання в мене досить, я мало здатний до монастирських робіт, та й маю досить власного кошту, щоб найняти служку; отож можу дозволити собі безділля і віддаватися спокійному спогляданню неба, завжди дивного і чудовного, через що я, може, й наклав на плечі чернечу одежу: тут, здавалося, ніхто моєму безділлю не перешкоджатиме.
Люблю вийти зі своєї келії, сісти на ослоні й дивитися або ж, щоб не вражати очей братів моїх по обителі, стаю навколішки; думки мої легкі й прозорі, і я сам прозорішаю і легшаю – цей стан люблю найбільше, адже тоді, можливо, і до бога ближче приступаю. Під час однієї із таких «постойок» я задумався про Полікарпове писання, щойно був його прочитав за ігуменовим велінням. По-своєму й заздрив Полікарпові, що саме йому випала честь описати подвиги братії нашої; зрештою, він одяг всі ці історії в одежу найліпшого красномовства, звівши і зберігши для нащадків справжні і несправжні оповіді, які люблять переповідати ветхі деньми діди-ченці. При нерівному і кволому світлі лампад оповідання ці напрочуд вражають; я теж любив відвідувати старих ченців, смиренно обходжуючи їх як милосердний брат, хоч це й не завжди складало мені приємність: діди бувають вередливі, а часом пакостять. Я вбирав у себе ті оповіді, як чинив це, зрештою, і Полікарп, тільки той робив це з благословення митрополита та ігумена, щоб скласти книжку, яка б стала нетлінною у віках, я ж ходив на ті теревені з простої цікавості, яка може поставиться мені на страшному суді і за грішне діло, хоч, як на мене, грішним ділом треба називати таке, яке несе в собі зло і стає у світі чи для світу нещастям. Мій же порожній інтерес нікому лиха не справляє, бо хоч робив я те не з благословення старших, але нічим те моє наслуховування не відрізнялося від Полікарпового.
.....
Прокіп покірно поставив перед собою руки, і коваль почав накладати на нього вериги.
Полікарпа з нами вже не було, він побіг до монастиря ще від двору біснуватого: Лаврентій щось шепнув перед цим йому до вуха.
