Читать книгу Веселий цвинтар - Василь Стус - Страница 1

Цей став повісплений, осінній чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,

виблискує Люципера очима.

П'янке бездоння лащиться до ніг.

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

на утлу синь, високогорлі сосни

і на пропащу голову мою.

Охриплі очі збіглися в одне —

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищенний,

а чуєш, чуєш протяг у душі!?

На першому поверсі – двоє людей

на другому – їхні тіні.

Вправний оператор

так освітлює кадр,

що й не добереш,

де люди, а де лиш тіні.

Внизу проказують: нам з тобою

жити в любові й радості.

Вгорі повторюють: мав би ніж —

зарізав би як собаку.

Потім на кін виходить

хтось третій

і починає агітувати за рай,

що росте й росте

все вище й вище.

Сніп світла зноситься

в порожню небесну твердь,

де чути янгольські співи:

«одним кипіти в маслі,

а другим у смолі».

Нарешті починаються танці:

на авансцену вискакує чорт

і починає обертатися.

Раз він стає на ноги,

вдруге – на руки,

доти перевертається,

поки руки не приростають до землі,

а ноги зависають в повітрі.

І тоді стає помітно,

що обертається, власне,

тільки тулуб.

Мені здається, що живу не я,

а інший хтось живе за мене в світі

в моїй подобі.

Ні очей, ні вух,

ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

в своєму тілі. І, кавалок болю,

і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.

Ти, народившись, виголів лишень,

а не приріс до тіла. Не дійшов

своєї плоті. Тільки перехожий

межисвітів, ворушишся на споді

чужого існування.

Сто ночей

попереду і сто ночей позаду,

а межи ними – лялечка німа:

розпечена, аж біла з самоболю,

як цятка пекла, лаконічний крик

усесвіту, маленький шротик сонця,

зчужілий і заблуканий у тілі.

Ти ждеш іще народження для себе,

а смерть ввійшла у тебе вже давно.

Порідшала земна тужава твердь,

міський мурашник поточив планету.

Міліціонери, фізики, поети

вигадливо майструють власну смерть.

Протрухлий український материк

росте, як гриб. Вже навіть немовлятко

й те обіцяє стати нашим катом

і порубати віковий поріг,

дідівським вимшілий патріотизмом,

де зрідка тільки човгання чобіт

нагадує: іще існує світ

справіку заборонений, як схизма.

Ця твердь земна трухлявіє щодня,

а ми все визначаємось. До суті

доходимо. І, Господом забуті,

вітчизни просимо, як подання.

Біля метро «Хрещатик»

щоранку зупиняється

дитячий візок.

Двірничка вибирає з чавунних урн

накиданий мотлох —

старі газети, ганчір'я,

коробки з-під сірників, недокурки,

навантажить ними візок

і сквером каштанів рушає далі.

А сьогодні, напередодні свята,

вона вбрала найкращу спідницю з сатину,

новенькі черевики й фуфайку,

навіть візок прикрасила

штучними квітами з поролону.

Усмішка і задума на її обличчі

творить рівновагу щастя.

Посадити деревце —

залишити про себе найкращу пам'ять.

І вони стали висаджувати вздовж колючого дроту

квіти, кущі, дерева.

Дикий виноград обснував гострі шпичаки,

розвісив лапате листя

і навіть попускав синюваті грони,

повився повій,

трублячи в поблідлі сурми ніжності.

Коло горожі порозпускались такі півники, півонії, жоржини,

що заберуть очі і не повернуть.

Начальство, перевіряючи, як вони виконують взяті соцзобов'язання,

завжди ставило проти графи

«заходи по естетичному вихованню ув'язнених»:

ведеться на високому ідейно-політичному рівні.

Одні тільки підписи високого начальства

їм нагадували забуті шпичаки дроту.

Їх було двоє – прибиральниця і двірник.

Вони сиділи на Володимирській гірці —

там, де видно увесь Труханів острів,

Дарницю і навіть поближні трамваї,

і жваво обговорювали замацану статтю

«Як ми готуємо пленум райкому».

Між ними спалахнула жвава дискусія,

в якому районі міста

пленуми проводяться якнайкраще.

Двірник був настирливий,

але прибиральниця не здавалась:

по пам'яті вона цитувала Брєжнєва.

Докази її, майже незаперечні,

таки справляли враження,

бо двірник скільки не опирався,

мусив був здатися.

З кишені він дістав

загорнений у газету сніданок —

цибулю, хліб, кусень сала й пляшку води,

щедро розполовинив,

віддавши їй більшу частину

хліба, цибулі і навіть сала.

Поївши й попивши,

прибиральниця дістала з-за пазухи

зашмарованого вузлика,

висипала в жменю дріб'язок,

піднесла до очей

і стала підраховувати навпомац.

Напевне, вона збиралася

розрахуватися за снідання,

але двірник зробив королівський жест:

мовляв, не треба платні,

він сьогодні частує.

Тато молиться Богу,

тужить мама. Сестра

уникає порогу,

хоч вернутись пора.

Уникає – радіє,

повертає – мовчить.

Повечір'я ще тліє,

іще хвіртка рипить,

іще видно дорогу,

іще гусне жура.

Тато молиться Богу

і ридає сестра.

На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє,

а я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

чи Лиса гора впізнала б мене.

Середина жовтня, пора надвечір'їв твоїх,

твоїх недовір і невір і осіннього вітру.