Ми ніколи не задумуємося про те, що наш світ дуже крихкий. Можливо, десь із глибин Космосу до нас летить смертоносний уламок космічного льоду, який може стерти все живе на Землі. Про те, що вбивчий снаряд уже запущено, знає тільки древня цивілізація, яка живе у підземеллях й намагається зарадити лиху. Але орден «Чорних саламандр» прикладає неймовірних зусиль, аби ніхто не відвернув трагедії. Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя… Автор – лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
Оглавление
Василь Тибель. Примари Пустомитського болота
Пролог. Змова
Частина перша
Розділ 1. Ранкові туристи
Розділ 2. Біля джерела
Розділ 3. Могила царя
Розділ 4. Зелене страховисько
Розділ 5. Пустомитське болото
Розділ 6. Професор
Розділ 7. Напис на долоні
Розділ 8. Розслідування
Розділ 9. Гроза
Розділ 10. Срібляста куля
Частина друга
Розділ 11. Повернення з потойбіччя
Розділ 12. Гангстери із Лопухівки
Розділ 13. Кирпата шпіонка
Розділ 14. Блискуча брила
Розділ 15. Нічна рибалка
Розділ 16. Багаті постояльці
Розділ 17. Провінційний Мегре
Розділ 18. Покинута криївка
Розділ 19. Постріли в крайній хаті
Розділ 20. Втікачі
Розділ 21. Не всі дороги ведуть до Риму
Частина третя
Розділ 22. Знахідка в архіві
Розділ 23. Підземна річка
Розділ 24. Неочікувана зустріч
Розділ 25. Отець Терентій
Розділ 26. Підземна галерея
Розділ 27. Кам’яний мішок
Розділ 28. Шапка невидимка
Розділ 29. Волохатий друг
Розділ 30. Місто добрих саламандр
Розділ 31. Рада Сивочолих
Розділ 32. Боягузливе вбивство
Розділ 33. Дещо, про курси милосердя
Розділ 34. Сріблястий Ії
Розділ 35. Шеф
Розділ 36. Чорна Казі
Розділ 37. Гралка-перекидалка
Розділ 38. Рицарі ордену «Білих саламандр»
Розділ 39. Двічі врятовані
Епілог. Курноса Ванга
Отрывок из книги
На сході сіріло, проте численні пернаті мешканці узлісся вже давно прикинулися. Ніби тоненькими золотими нитками, вони мережили своїми голосами передсвітанковий туман. Тиша наповнювалась щебетанням, токуванням, потьохкуванням. Ці різноголосі співуни змагалися за право найкраще й найгучніше зустріти ранкове сонце. Та яких не докладали зусиль: зяблики, жайворонки й соловейки – перемога все ж була за сороками. Їхнє різке, нестерпне й надоїдливе скрекотіння перекривало всі звуки пробудженого лісу. Сорочу сім'ю стривожив невеликий гурт людей, що продирався в ранковому тумані крізь зарості терну, до високого пагорба. Цей горб височів біля самісінького лісу, над болотом. З одного боку він підпирав поросле чагарником узлісся, а іншим, пологим, лягав на широке поле, розквітле жовтим пахучим люпином. Подорожні йшли, відганяючи гілками писклявих комарів, що покинули свої вечірні сховки й з радістю накинулися на таку ранню здобич.
Ранкових туристів було троє – усі вдягнені в захисні комбінезони й нав'ючені здоровенними рюкзаками. Попереду йшов високий худорлявий бородань, він спирався на кайло, ніби на ціпок. Провідник час-від-часу зупинявся, діставав із планшетки пом’ятий клаптик паперу й звірявся з компасом, прилаштованим до часів. Двоє інших були кремезніші. Особливо вирізнявся середній: голова начисто поголена, вкрита потом, навіть голодні комарі не наважувались сідати на неї, не дивлячись, що здоровань був без шапки. Виглядав здоровило наймолодшим. Лице його перетинав вузький шрам, який від напруги багрянів і надавав обличчю страхітливого вигляду. Інтелект, майже, не просвічувався з-під його важкого погляду. Від тяжкої ноші він важко дихав; нижня губа парубійка постійно відвисала, а з відкритого рота красувався один, занадто довгий зуб, певно, наслідок неправильно сформованого прикусу.
.....
І потім, друга згадка, за часів козацтва, коли фортецю захопили поляки. До кріпості вдерлися польські жовніри і тут знову нікого не знайшли, було враження, що стріляли пусті бійниці. Загін вояків перенишпорив увесь насип і будівлі, що вціліли, але ніякого сліду людей, чи підземного входу. А вночі, вони налякані, покинули цю місцину, побачивши жахіття на болоті.
Хлопці принишкли і, затамувавши подих, слухали професора. Незнайомець продовжував далі:
