Оглавление
Венди Сузуки. Дивачка, що закохалася в мозок
Вступ
1. Як дивачка закохалася в мозок
2. Розв’язуємо таємниці пам’яті
3. Масштаб таємниць пам’яті вражає
4. Більше не товста
5. Народження ідеї
6. Спандекс у класі
7. Я в стресі, ти в стресі, усі ми в стресі!
8. Зробіть свій мозок усміхненим
9. Мозок, охоплений творчістю
10. Медитація і мозок
Заключне слово
Подяки
Посилання
Про авторів
Отрывок из книги
Якось уранці я прокинулась і зрозуміла, що досі позбавлена життя. Маючи майже сорок років за плечима і різноманітні винагороди на полицях, ставши відомою на увесь світ нейробіологинею, я досягла того, що багато людей розглядають як геть усе. Я втілила мрію свого життя, ставши керівником власної – успішної та дуже шанованої – нейробіологічної лабораторії обійнявши посаду професора в Нью-Йоркському університеті. Здобути все це було надзвичайно важко з дуже багатьох причин. Переважна більшість моїх подруг від часів аспірантури, де, до речі, хлопців та дівчат було п’ятдесят на п’ятдесят, так чи інакше відійшла від науки. Причини були ті самі, з якими стикаються жінки в будь-якій професії: їхні чоловіки отримали роботу в таких місцях, де не було можливості займатися наукою, або вони зробили перерву, щоб народити дітей, а потім вирішили, що повертатися в науку буде надто складно чи неможливо. Імовірно, їх знеохотила надто велика конкуренція в отриманні грантів або вони просто стомилися від нескінченних годин роботи за невеличку платню і знайшли кращі пропозиції для застосування власного таланту й творчості. Натомість жінок на кшталт мене, які спромоглися втриматися в науці, дуже мало, і нас можна перелічити ледь не по пальцях. Точніше кажучи, зараз кількість жінок серед наукових співробітників у більшості основних американських дослідних центрів становить у середньому 28 відсотків. Несподіване та стрімке, немов на американських гірках, падіння частки жінок з 50 відсотків в аспірантурі до 28 відсотків у наукових відділах – ніби величезне миготливе неонове попередження: «Стережіться! Це територія неабияких складнощів!».
Попри цю невтішну статистику я вперто рухалася вперед: публікувала безліч статей у престижних наукових журналах та отримувала винагороди за свою роботу з анатомії та фізіології функції пам’яті в мозку. Для жінок-учених я була зразком, і колеги мене дуже шанували. Якщо вірити паперам, я побудувала зіркову кар’єру та мала бездоганний послужний список. До того ж, мені подобалася наука – це було моїм справжнім захопленням.
.....
Як для першого дня занять, я отримала аж надто багато неймовірної інформації, котру можна було б засвоїти. Але в одному я впевнена: те перше заняття з курсу «Мозок і його потенціал» назавжди змінило моє життя. До аудиторії я увійшла допитливою, сповненою ентузіазму першокурсницею, що бажала всотувати в себе геть усе, а вийшла допитливою, сповненою ентузіазму першокурсницею з нововинайденими метою та сенсом життя. Того дня я усвідомила, що саме прагну робити в житті: вивчати та досліджувати ту грудкувату масу тканини, про яку розповідала нам професорка, та розкривати нові таємниці мозку, аби зрозуміти, що насправді означає «бути людиною». Я хотіла стати нейробіологом.
Упродовж наступних чотирьох років я відвідала ще багато курсів, які викладала професорка Даймонд, зокрема її широко відомий курс «Макроскопічна анатомія людини» та більш просунутий курс із нейроанатомії. Вам, певно, складно було б навіть уявити, скільки пристрасті, ентузіазму та доступності (звісно, з невеличкою долею магії) треба вкласти в заняття з анатомії, щоб воно стало справді цікавим. Курс «Макроскопічна анатомія» був ритуалом вивчення кожної складової тіла – від кісток до м’язів (тих місць, де вони кріпляться до кісток), а також кожного внутрішнього органу та його узгодженої співпраці з іншими. У людському тілі понад сім тисяч п’ятсот частин! Можна уявити, яка це важка робота – запам’ятати їх усі та кожну окремо. Якби професорка надавала анатомічну інформацію без вигадок, простим переліком, її курс перетворився б на зачитування нових правил оподаткування на поточний рік і був би сухим, як пісок у пустелі. Але Даймонд розкривала нам людське тіло так, ніби це була велика пригода, подорож до нового захопливого всесвіту – водночас знайомого та дивного. А ще вона будь-яку інформацію робила особистою, казала нам, що вивчення анатомії нашого тіла дасть нам змогу зрозуміти, хто ми такі – люди. І якщо ми плануємо залишити при собі нашу анатомію разом із мозком на решту життя, то, певно, варто дізнатися, з чим маємо справу.
.....
